Логіка - Жеребкін В.Є. - 4.9. Судження і пропозиційна функція

Від судження слід відрізняти мовний вислів, що дістав назву "пропозиційна функція або функція висловлювання".

Пропорційною функцією називається такий граматичний вислів, який має форму стверджувального судження, в котрому відоме тільки те, що стверджується про предмет думки, сам же предмет думки залишається невідомим (неозначеним).

Пояснимо на прикладах. Візьмімо такі судження:

Суддя — юрист. Слідчий — юрист. Адвокат — юрист.

Предикат у цих суджень один і той же — "юрист", а суб'єкт — різний: "суддя", "слідчий", "адвокат". Якщо замінити суб'єкт цих суджень знаком х, то дістанемо вираз: х — юрист.

Таке мовне висловлювання називається пропозиційною функцією, або функцією висловлювання. Як приклади можна навести такі: "х — людина", "х — норма права", "х > у" тощо.

Пропозиційна функція не є судженням, вона не істинна й не хибна, її не можна ні спростувати, ні довести. Функція висловлювання стає судженням лише тоді, коли на місце невідомого предмета (змінної х) стає якийсь конкретний предмет. Наприклад, якщо ми візьмемо функцію висловлювання їх — норма права" і підставимо під х щось конкретне, визначене, то матимемо судження, яке буде або істинним, або хибним: "Стаття 144 КК України — норма права" — судження, до того ж істинне, а "Вирок народного суду в справі Петренка — норма права" — судження, але хибне.

У пропорційній функції розрізняють аргумент і предикат. У функції висловлювання "х — юрист" знак х — аргумент, а поняття "юрист" — предикат. У функції висловлювання "х менший від у" один предикат — поняття "менший" і два аргументи — х та у; у пропозиційній функції "х знаходиться між у і г" один предикат — поняття "знаходитися" і три аргументи — х, у і z. Звідси й розрізняють одномісні пропозиційні функції (з одним аргументом) і багатомісні пропозиційні функції (з кількома аргументами).

Пропозиційні функції у вигляді формул записують так: Р(х), Р(х, у), Р(х,у, z) і т. д., де х,у,z — предметні змінні (аргументи), а Р — предикат, який виражає конкретну властивість або відношення.

4.10. Поняття про квантори

У традиційній (аристотелівській) логіці для вираження кількості судження використовують слова: "всі", "жоден", "кожен", "деякі" тощо. Наприклад, загальне судження "Всі метали — провідники" записують у вигляді формули так: "Всі S е P".

Математична логіка увела для кількісної характеристики суджень (висловлювань) спеціальні оператори, що дістали назву кванторів (від латинського слова quantum — скільки).

Квантори бувають двох видів: квантор існування і квантор спільності.

Квантор спільності означає вислів: "Для усякого (всіх) X". Позначається він знаком — V х.

4.11. Поділ суджень за модальністю

Під час поділу суджень за модальністю слід розрізняти два плани: план буття (об'єктивна модальність) і план обґрунтування думки (логічна модальність).

За об'єктивною модальністю, тобто залежно від того, якого характеру зв'язок (можливий, дійсний чи необхідний) відображає судження, розрізняють судження можливості, дійсності та необхідності.

Судження можливості — це судження, яке відображає реально існуючу, але ще не реалізовану можливість. Прикладами цього можуть бути такі: "Можлива образа дією", "Можливе убивство із мисливської рушниці" тощо.

Судження дійсності — це таке судження, котре відображає щось як уже існуюче в дійсності. Наприклад: "Петров засуджений за ст. 206 КК України".

Відрізнений суджень можливості від суджень дійсності має досить важливе значення для пізнання. Як можливість не можна приймати за дійсність, так і судження можливості не можна сплутувати із судженням дійсності. У судженні можливості ми виражаємо знання про те, що якийсь предмет можливий, а в судженні дійсності висловлюємо думку про те, що такий предмет уже має місце в дійсності, існує.

Судження дійсності — це судження про факт, про те, що є, а судження можливості — це судження про те, що може бути, що лише можливе як таке. Тому, наприклад, під час проведення слідчого експерименту, за допомогою якого установлюється можливість або неможливість того чи іншого явища або факту, висловлюється судження можливості ("М., перебуваючи у своїй кімнаті, міг бачити людину, яка вилазила із вікна кімнати С"), але не судження дійсності ("М., перебуваючи у своїй кімнаті, бачив людину, котра вилазила із вікна кімнати С").

Судження необхідності — це судження, яке відображає неминучість існування якогось предмета або зв'язку між предметами і явищами. Наприклад: "Суспільне буття визначає суспільну свідомість"; "Політика не може мати першості над економікою" і т. д.

Судження необхідності розкривають зв'язки закономірні, І необхідні. У формі суджень необхідності ми виражаємо наше знання законів, правил, аксіом, наукових положень, принципів тощо. Тому судження необхідності мають більшу пізнавальну цінність, ніж судження дійсності.

За логічною модальністю судження поділяються на проблематичні (імовірні) та достовірні.

Проблематичним (імовірним) судженням називають таке судження, в котрому якась ознака стверджується або заперечується щодо предмета думки лише здогадно. Наприклад: "Тут, імовірно, був підпал".

Імовірне судження має таку формулу: "S, імовірно, є Р"; "S, імовірно, не є Р".

Проблематичне судження не можна сплутувати із судженням можливості, оскільки це абсолютно різні судження. Візьмімо такі два судження: "Імовірна симуляція крадіжки"; "Тут, імовірно, симуляція крадіжки".

Перше судження є судженням можливості, у ньому виражене знання про те, що в природі можливе існування такого явища, як симуляція крадіжки. Друге — проблематичне, у ньому виражене знання про те, що даний злочин, можливо, є симуляція крадіжки.

Судження можливості висловлюється унаслідок глибокого вивчення предмета, виражене в судженні знання є завершеним і достовірним.

Проблематичне судження виражає знання здогадне, незавершене. Імовірне судження ми висловлюємо тоді, коли у нас є відома основа стверджувати належність предмету певної ознаки, але ці основи припускають можливість і того, що предмету дана ознака не належить. Здогадне ствердження щодо предмета думки якоїсь ознаки означає, що цей предмет може І не мати даної ознаки. Так, судження "Цей злочин, імовірно, здійснив Петров" не виключає того, що цей злочин могла здійснити й інша особа.

У судовій практиці імовірні судження формуються звичайно на початку розслідування справи, коли зібраних матеріалів ще недостатньо, щоб висловити те чи інше достовірне судження, наприклад, "Імовірно, це вбивство"; "Злочинців, імовірно, було троє" тощо.

Але це не означає, що з імовірними судженнями слідчий має справу тільки на початковій стадії розслідування справи. Проблематичні судження висловлюються протягом усього судового дослідження. При цьому вони мають різний ступінь імовірності: мало імовірно, імовірно, дуже імовірно.

Достовірним судженням називається таке судження, щодо котрого з певною визначеністю відомо, що ознака, про яку йдеться в судженні, дійсно належить або не належить предмету думки.

Поділ суджень на імовірні і достовірні має винятково важливе значення для юридичної практики. Зумовлено це тим, що основою кінцевого висновку у справі можуть бути тільки судження достовірні і в жодному разі неімовірні. Закон забороняє судам виносити вирок і визначення па основі здогадно установлених фактів.