Логіка - Конверський А.Є. - 3. Логічне вчення Арістотеля

Критично аналізуючи відкриття з логіки своїх попередників, Арістотель ставить за мету створити таку науку про мислення, яка б ґрунтувалася на стійких об'єктивних принципах і не допускала свавілля у процесі міркування.

Такими принципами у процесі міркування повинні бути закони: не протиріччя, тотожності і виключеного третього. У праці "Метафізика" Арістотель дає визначення цих законів. Закон не протиріччя: "Неможливо, щоб суперечливі міркування були істинними щодо одного і того самого". Закон виключеного третього: "Рівним чином не може бути нічого посередині між двома суперечливими (один одному судженнями), але про одне необхідно або стверджувати, або заперечувати". Закон тотожності: "Неможливо нічого мислити, якщо не мислити (щоразу) щось одне".

Хоча Арістотель і не формулює закон достатньої підстави, все ж він передбачається як необхідний принцип його системи. У "Другій

Аналітиці" Арістотель пише: "Кожне вчення і навчання застосоване на (деякому) уже раніше наявному знанні".

Ці закони, за задумом Арістотеля, повинні забезпечувати послідовність, визначеність, несуперечливість нашого мислення, їх він поклав в основу своєї логічної системи. Заслугою Арістотеля є дослідження ним форм мислення : поняття, судження, умовиводу.

Арістотель пишався своїм вченням про силогізм. У праці "Про софістичні спростування" він пише: "Що стосується риторики, то про неї сказано багато і притому давно, але відносно вчення про силогізм ми не знайшли нічого, що було б сказане до нас, але ретельне дослідження цього предмета коштувало нам праці протягом тривалого часу".

Слово "силогізм" означає "лічити", "рахувати". Для Арістотеля силогізм - це "висловлювання, в якому при стверджуванні чого-небудь із нього необхідно випливає дещо відмінне від стверджуваного і (саме) в силу того, що це і є".

Арістотель відкрив загальні правила силогізму, за якими не будь-яка комбінація двох категоричних суджень дає правильний умовивід, а лише та, яка відповідає цим правилам. Враховуючи, що в силогізмі повинно бути три терміна, він дав визначення фігури категоричного силогізму і встановив спеціальні правила фігур. У центрі його уваги були три фігури. Четверту він вважав менш досконалою, ніж три перші, тому спеціально її не аналізував. Вивченням цієї фігури, її модусів займався його учень Теофраст.

Арістотелівське вчення про силогізм - це перша логічна теорія дедукції. Тут він використовує поняття змінної. Це дає йому можливість подати процедуру висновку як формальний процес. Силогізм у Арістотеля складається із змінних термінів і логічних постійних термінів. Змінними є букви А, В, С, які позначають відповідно найбільший, середній і найменший терміни силогізму. Логічними постійними є такі відношення між термінами:

а) "бути притаманним кожному",

б) "не бути притаманним кожному",

в) "бути притаманним деякому",

г) "не бути притаманним деякому".

У своїй теорії силогізму Арістотель ставив за мету дослідити, які відношення між термінами дають правильні умовиводи, а які - ні. Його силогістика знайшла вияв у такому розділі сучасної формальної логіки, як числення предикатів. Ретельніше дослідження силогістики показує, що Стагіріт, будуючи свою теорію дедукції, користувався і численням висловлювань. У праці "Метафізика" він спеціально зазначає: "Із істинних засновків не можна виводити хибний висновок, із хибних же засновків можна виводити істинний (висновок), тільки не (видно) чому (воно істинне), а (видно) лише, що (воно істинне)".

Враховуючи те, що для Арістотеля силогізм - це своєрідна імплікація, де антицедентом є кон'юнція засновків, а консеквентом - висновок, то наведена вище цитата, по суті, є означенням імплікації.

Менше уваги Арістотель приділяв аналізу індуктивних умовиводів. Достеменно науковою він вважав лише індукцію, яку називав "силогізмом по індукції".

Значне місце в його логіці займає аналіз логічних помилок. Результати цього аналізу викладені в "Аналітиках" і праці "Про софістичні спростування".

Арістотель виділяє серед логічних помилок паралогізми і софізми. П а р а л о г і з м - це такий уявний силогізм1, який характеризується правильним без бажання ввести співбесідника в оману. Паралогізми, за Арістотелем, бувають двох видів:

- паралогізми, що залежать від мовних порушень,

- паралогізми, які виникають незалежно від мови (так звані "позамовні").

Усього Арістотель виділяє шість мовних паралогізмів і сім позамовних. Прикладом мовного паралогізму є паралогізм, пов'язаний з явищем омонімії. Часто з ним стикаються у випадку з учетверінням термінів у силогізмі. Так, вживаючи ім'я "собака", зауважує Арістотель, ми можемо мати на увазі в одному випадку сузір'я, а другому - домашню тварину.

Наприкінці твору "Про софістичні спростування" Стагіріт наводить найпоширеніші софізми і стисло їх аналізує. С о ф і з м о м називається такий уявний силогізм, який застосовується з метою ввести співбесідника в оману. Прикладом софізму може бути наведене Арістотелем у цьому творі міркування. Ставиться запитання: "Чи знаєте ви, про що я зараз хочу вас запитати?" Слідує відповідь: "Ні". Ставиться друге запитання: "Чи знаєте ви, що сума кутів трикутника дорівнює двом прямим ?". "Так", - слідує відповідь. "Але саме про це я вас збирався запитати", - говорить софіст. "Виходить, - продовжує софіст, - що ви не знаєте того, що ви знаєте". Цей, а також інші, подібні софізми (маються на увазі софізми "Покритий", "Електра", "Захований") наголошують у своєрідній формі на неможливості однозначної відповіді у формі "Так" або "Ні" на деякі питання без їх попереднього аналізу.

Як уже зазначалося, Арістотель, створюючи своє логічне вчення спирався на відкриття Геракліта, Демокріта, Сократа, Платона та інших мислителів античності, але його великою заслугою є те, що він, здійснивши ряд геніальних відкриттів у галузі логіки, вперше систематично виклав науку логіки у вигляді самостійної дисципліни.