Стратегічне управління - Дикань В.Л. - 1.3. Школи стратегічного управління

В літературі з менеджменту визначено десять основних наукових шкіл, що відрізняються принциповим баченням стратегічного управління. Умовно їх можна поділити на три групи.

У першу групу входять три школи, що мають приписуючий характер. їх представники звертають увагу на те, як повинні формуватися стратегії.

Другу групу становлять шість шкіл, що розглядають специфічні аспекти процесу формулювання стратегії. їх основні положення відносяться не стільки до змісту стратегічної поведінки, як до опису реальних процесів розробки стратегій.

До третьої групи відноситься школа конфігурації (вона вбирає в себе підходи, що виходять зі змісту стратегій, процесу їх формування, організаційної структури і зовнішнього середовища, а також послідовності стадій життєвого циклу), а також школа кооперативних стратегій.

Перша група: приписуючі школи стратегій.

Перша з них школа дизайну. Вона підходить до формування стратегії, як до конструювання і свідомого моделювання.

Найбільш відомі представники цієї школи - Альфред Чандлер, що опублікував в 1962 р. книгу "Стратегія й структура", і Кенет Ендрюс, теоретик базового підручника Гарвардського університету "Політика бізнесу" (1965 р.). Ними декларуються наступні вимоги:

- формування стратегій повинне бути продуманим процесом свідомого мислення;

- відповідальність за контроль над стратегічним процесом і за його характер покладається на керівника;

- модель побудови стратегій повинна бути достатньо простою (а значить, чітко визначеною) і неформальною;

- стратегія повинна бути єдиною у своєму роді, унікальною, і отримуватись в результаті індивідуального моделювання;

- процес моделювання може вважатися завершеним, коли стратегія сформульована як перспектива;

- тільки після виконання викладених вище вимог стратегія може підлягати впровадженню.

Головні недоліки такого підходу - певна абстрагованість мислення від дії, втрата стратегією гнучкості.

Школа планування: формування стратегії як формальний процес.

Її засновником є Ігор Ансофф, що опублікував у 1965 р. книгу "Корпоративна стратегія". Особливий акцент у цій школі робиться на кількісному представлені цілей організації й розробці послідовності кроків та відповідних процедур (декомпозиції, складання різних таблиць й ін.).

Провідна роль відводиться професійним "плановикам-стратегам", найважливіші інструменти - це "сценарне планування", програмне забезпечення типу "Prоject Management" (управління проектами) та ін. Недолік такого підходу - захопленість внутрішніми процедурами в збиток власне вибору стратегії, стратегічній творчості. Загальна ідея стратегії часто вибирається похапки, проте потім єдиний (але не кращий) варіант буде ретельно опрацьовуватися.

Школа позиціонування: формування стратегії як аналітичний процес.

Основи цієї школи заклали військові стратеги - Сунъ-Цзи, К. Клаузевіц та ін. До неї також належать досягнення консалтингових компаній Boston Consulting Group і McKinsey. До основоположників цієї школи відносять також Майкла Портера з книгою "Конкурентна стратегія" (1980 p.).

Вихідні позиції цієї школи такі:

- стратегії представляють собою ринкові позиції компаній (ринковий лідер, претендент на лідерство й ін.), які можуть бути ідентифіковані;

- ринкові позиції є конкурентними, вони спираються на відомі п'ять сил, що визначають рівень конкуренції в галузі;

- процес формування стратегії - це зроблений на основі аналітичних розрахунків вибір однієї певної позиції, частіше всього - позиції лідера в тому або іншому перспективному сегменті ринку, шляхом застосування конкурентної переваги;

- основну роль в процесі стратегічного управління відіграють аналітики (штатні "сірі кардинали" або запрошені консультанти), що надають результати своїх розрахунків топ-менеджерам;

- у результаті процесу стратегічного планування організація одержує "готову до вживання" стратегію, причому структура ринку активно стимулює застосування стратегії позиціонування, яка, в свою чергу впливає на організаційну структуру.

У зосередженості на аналітичній роботі полягає і сила, і слабкість даної школи: як би не був добре проведений аналіз, за ним завжди повинен слідувати синтез. Але якраз основні "синтетичні" рекомендації мають загальний характер, а тому дії організації можуть бути легко "прочитані" конкурентами. До того ж вияв зайвої уваги до зовнішніх умов ринку веде до явної недооцінки ролі внутрішнього потенціалу підприємства.

Друга група: школи формулювання стратегії

До числа представників цієї школи можна віднести мислителів-економістів, що підкреслювали роль особи підприємця і властивих їм якостей інтуїції, розсудливості, досвіду, мудрості, проникливості. Серед них - Карл Маркс й Йозеф Шумпетер. Згідно із Шумпетером, підприємець цінний перш за все тим, що володіє комерційною ідеєю й володіє схильністю робити сміливі, ризиковані ходи та спроби справитися із змінною ситуацією. В рамках цієї школи виділено чотири типи підприємців: обачливий винахідник, новатор-натхненник, надоптимістичний організатор і фундатор сильного підприємства.

Сильний, харизматичний керівник-лідер організації здатний, з позиції цієї школи, виробити уявлення про майбутню діяльність організації, не створюючи плану, а за рахунок унікального, тільки йому притаманно "бачення" майбутнього - простого, зрозумілого, бажаного й захоплюючого. Йому потрібна підтримка, аудиторія, але він не "грає роль", а щирий і непідроблений.

Школа формування стратегії використовує наступні основні постулати:

- стратегія існує в психіці керівника-підприємця в якості перспективи як інтуїтивний вибір напряму руху і як передбачення майбутнього організації;

- формування стратегії йде напівсвідомо, на базі досвіду і інтуїції. Тому процес і результат важко формалізуються;

- стратегія може бути гнучкою й чуйною на зміни середовища в тій мірі, в якій ці якості властиві самому лідеру; більш того, така стратегія часто має попереджуючий характер.

Безумовно, виняткова залежність стратегічного управління, як його розуміє ця школа, від інтуїції і харизми лідера, - це істотна слабкість. Але в малому бізнесі, сфера і економічна роль якого вельми велика, дрібний підприємець може процвітати в ринковій ніші, завдяки саме такому стилю керівництва.

Когнітивна школа: формування стратегії як ментальний процес.

Ця школа наполягає на необхідності проникнення в процеси обробки інформації та розумові процеси стратега. її засновником прийнято вважати Герберта Саймона, що опублікував у 1947 р. книгу "Поведінка керівника", а в 1960 р. - книгу "Нова наука управлінських рішень".

Прихильники когнітивної школи активно спираються на розробки психологів, і перш за все Карла Юнга з його типологією осіб. Виділено чотири шкали, що визначають індивідуальний когнітивний стиль менеджера:

♦ екстраверсія - інтроверсія (спонукання людини до дій при переважному впливі сигналів зовнішнього світу або особливостей внутрішнього світу);

♦ сенсорика - інтуїція (домінування добре сприйманих або особливих прийомів обробки інформації);

♦ мислення - емоції (базування на аналізі або на особистих відчуттях з приводу ситуації);

♦ думка або сприйняття (пріоритет планового, впорядкованого або спонтанного, гнучкого сприйняття оточення).

Когнітивний процес починається із залучення уваги, отримання інформації і спроби застосувати до неї схему інтерпретації, як би "картографування" ситуації. Причому йдеться про карти не тільки зовнішніх умов, але і про карти причин поведінки, ментальні моделі, існуючі в голові будь-якого досвідченого керівника. Пізнання виступає і як досягнення розуміння (у тому числі через процес осяяння, "інсайту"), і як процес конструювання фреймів (допущень, посилань, поглядів на світ), набір яких в стратега повинен бути достатньо великим. Причому якщо визначена таким чином стратегія перестає бути ефективною, то її зміна зв'язана зі значними труднощами.

Головна проблема когнітивної школи полягає в продуктивному використовуванні потенціалу психології пізнання. На жаль психологія поки що не відповіла на головні в цьому контексті питання менеджменту: як зароджуються і як формуються в свідомості менеджера-стратега поняття й моделі.

Школа навчання: формування стратегії як процес, що розвивається.

Попередні школи стратегії так чи інакше припускали, що спочатку треба опрацювати стратегію, "приготувати" її, а потім діяти відповідно до неї. Правда, виникають питання: як діяти організації, поки стратегія не готова, як міняти стратегії і т.п.? Школа навчання вперше відмовилася приймати стратегію як щось вирішене, на певний період незмінне і зайнялася проблемами не формулювання, а формування стратегії, стираючи межі між процесами формування і впровадження стратегій, пропонуючи замість революційного еволюційний шлях стратегічного управління.

Найважливішим рубежем тут стала книга Дж. Куїна "Стратегія змін: логічний інкременталізм" (1980 р.). Слово "інкременталізм" означає пріоритет ряду послідовних кроків типу "задумка-реалізація". Подібні стратегії "процесуальні", а менеджера такого роду важко назвати стратегом. Це пов'язано з тим, що в політиці і дипломатії стратегія часто формується й реалізується покроково, з постійним обліком результатів попередніх кроків. Причому під результатами маються на увазі не тільки зміни зовнішніх умов й положення організації в цілому, але і зміни в її окремих підсистемах.

Важливою задачею топ-менеджера, згідно з принципами школи навчання, є створення і трансляція в колективі організації і серед її партнерів так званих "довірчих символів змін". Серед інших важливих вимог - випередження системи інформації, забезпечення лояльності до нових точок зору і кооперація з опозицією, аж до коаліційного управління. До вимог належить також постійна гнучкість управління, що підтримується достатнім запасом ресурсів для відповідної реакції на зміни.

Стержневими процесами стратегічного управління за системою школи навчання стають моніторинг і бенчмаркинг. Зрозуміло, що топ-менеджери не завжди володіють "вищим знанням", тому вони повинні використовувати демократію для реалізації сукупного людського потенціалу організації в справі оптимізації стратегії. Вони стають збудникам нових ініціатив, що з'являються інтерактивно, особливо збоку менеджерів "передньої лінії" (найбільш часто контактуючих із зовнішнім світом) і менеджерів середньої ланки.

Інтеракція береться на озброєння як технологія постійної взаємодії менеджерів і професіоналів. Стає можливим поява так званих "парасолькових стратегій", "незв'язних стратегій", "стратегій консенсусу" і т. п. Ці стратегії можуть множитися, переривати періоди послідовності. При цьому головним учнем в стратегічній "школі навчання" стає керівник організації.

"Вчитися, вчитися і ще раз вчитися" - цього дуже мало для організації, що навчається. Розрізняють так звані одиничну і подвійну петлі навчання. По Крісу Арджірісу, навчання, що характеризується одиничною петлею навчання, порівняно консервативно, його ціль - пошук допущених помилок і підтримка вибраного курсу організації; таке навчання не веде до зміни стратегії, а лише підтримує її реалізацію. Подвійна петля навчання іноді називається навчанням одиничним петлям навчання.

Стратегія, як її розуміє школа навчання - це вічна "незавершеність", але в цьому не тільки її недолік, але і перевага. Вона здатна об'єднати думаючих про майбутнє людей в єдиний колектив і отримати тим самим не тільки кількісний, але і якісний приріст своїх прихильників. Знаходячись в осередді зовнішніх сил, така організація навчається і творить, захоплюючи ініціативу.

Ця школа дала поштовх до розвитку теорії організації, що навчається, роботам із "створення знань", ключовим (стрижньовим) компетенціям, теорії хаосу, який може привести до нового порядку (як ланцюг взаємозв'язків, здавалося б, випадкових подій - до нового, несподіваного результату).

Разом з тим потрібно відзначити, що школа навчання припускає наявність серйозної пастки. Не можна відноситися до навчання як до "священної корови". Навчання - не самоціль, бо тоді воно може стати безглуздим для організації. Пастка полягає в тому, що поволі дрейфуючи у напрямі навчання, організація може не тільки відійти від вже прийнятої стратегії, але і взагалі відмовитися від якої-небудь стратегії.

Школа влади: формування стратегії як процес ведення переговорів.

Всі попередні школи фактично ігнорували питання влади і політики, знаходячись всередині сфер економіки, психології, інформатики. Школа влади має на увазі впливи, що виходять за межі чистої економіки, йдеться про власні взаємозв'язки, що стосуються конкретної організації. В контексті цієї школи стратегія розглядається як політика, а побудова стратегії - як політичний процес.

Щонайбільшу популярність через особливий статус об'єкта розробки здобула модель "урядової політики" Грехема Аллісона (1971 р.). Він першим описав формування стратегії як політичний процес. Однією з небагатьох порівняно фундаментальних базових праць цієї школи є праця А. Макміллана. Його послідовники, описуючи соціальні течії в організації, виділили ряд ситуацій, самі назви яких вельми характерні. Наприклад, заколот в організації направлений на захоплення влади зсередини, при збереженні системи управління. Контрзаколоти є спробами колишнього керівництва повернути собі минулі позиції. Конфлікт "лінійних менеджерів проти штабних експертів" полягає не в розширенні особистої влади, а в знищенні конкуруючого (у відносинах з керівництвом) угрупування. Конфлікт є спробою невеликої групи менеджерів, близьких до влади, що не входять в її ядро, змінити базову стратегію організації, її ключові компетенції, організаційну культуру, а для цього - позбутися існуючого вищого керівництва.

Заслуговують уваги наступні тези школи влади, які сформулювали Л. Болман і Т. Діл:

- організації є коаліціями різних індивідів і груп, об'єднаних на основі загального інтересу;

- між членами коаліції існують стійкі відмінності в системах цінностей, віруваннях, рівні інформованості, інтересах і сприйнятті реальності;

- найважливіші рішення торкаються розподілу обмежених ресурсів;

- обмеженість ресурсів і стійкість відмінностей створюють основу для конфлікту, що є центральним моментом організаційної динаміки;

- цілі і рішення є результатом маніпулювання позиціями і переговорів між зацікавленими групами.

Цікавою є інтерпретація політичного підходу до формування стратегії як "послідовної уваги до цілей" і "маневрування". В умовах, коли безліч зовнішніх і внутрішніх чинників задають для організації різноспрямовані вектори руху, неможливо підсумовувати, чи може організація вирішувати конфлікти, що виникають через неспівпадіння цілей. Маневруючи між чинниками впливу, важливо чітко знати ступінь готовності конкурента до зіткнення і до компромісу, по можливості не розкриваючи конкурентам своїх намірів.

У руслі школи влади розрізняють два поняття:

- "мікровлада" - взаємини між індивідами і групами усередині організації;

- "макровлада" - взаємини між організацією і зовнішнім середовищем (постачальниками, покупцями, конкурентами, місцевою і центральною владою, іншими групами впливу).

Для методології аналізу макровлади стосовно організації багато зробив Майкл Портер. Але треба мати на увазі, що організаційні і міжорганізаційні ефекти все частіше визначаються не безликими силами ринку (рівнодіючіх векторів), а регулюванням і політичними переговорами.

Концепція школи влади уразлива перш за все відносно того, що стратегії визначаються складним конгломератом владних і політичних сил, мають спонтанний характер і приймають форми позиції, а не перспективи. Підкреслюючи значущість чинника влади, ця концепція не розглядає ролі інших чинників. Політика здатна не тільки вносити впорядкованість в діяльність організації, але і дезорганізовувати її, більш того, в політиці часто відбуваються різкі зміни, і організації повинні забезпечувати свою стійкість від політичних катаклізмів і нестабільності.

Школа культури: формування стратегії як колективний процес.

У сфері менеджменту "відкриття" ролі організаційної культури належить аналітикам діяльності японських корпорацій і датується приблизно 1980 р. Проблематиці цінностей організації присвячена робота Т. Пітерса й Р. Уотермена "У пошуках ефективного управління". Дещо пізніше, в 1987 р. вийшла робота Дж. Джонсона, в якій сформульована "система вірувань" цієї школи. Ось її короткі тезиси.

1. Формування стратегії - це процес соціальної взаємодії, заснований на загальних для членів організації переконаннях і розумінні.

2. Вірування індивіда є результат процесів залучення до певної культури або соціалізації.

3. Члени організації здатні лише частково охарактеризувати переконання, на яких базується їх культура, тоді як її джерела і пояснення можуть залишатися для них малозрозумілими.

4. Як наслідок, стратегія приймає форму перспективи і лише у другу чергу позиції, що вкорінились в колективних устремліннях і є моделлю, що відображує ресурси і можливості організації, та створює основу її конкурентних переваг.

П'яте. Культура і особливо ідеологія сприяють, швидше, не стратегічним змінам, а збереженню поточної стратегії.

Культура включає і впливає на прийнятий в організації стиль аналізу і мислення в цілому, визначаючи ухвалення рішень, в т. ч. стратегічних. Як чинник інерції, вона чинить опір стратегічним змінам. Представники шведської гілки школи культури особливо підкреслюють роль "міфу" як метасистему, яку неможливо побачити і тим більш перевірити інакше як через дію. Міф організації зберігається в мозку працівника як якась конструкція, завжди спрощена й частково помилкова, але така, що забезпечує певну інтерпретацію реальності.

Школа зовнішнього середовища: формування стратегії як реактивний процес.

Про зовнішнє середовище йдеться в кожній з шкіл стратегій, а найбільше в школі позиціонування. Школа зовнішнього середовища відрізняється тим, що ставить і керівництво, і саму організацію в залежність від набору сил зовнішнього оточення, що визначає стратегію. Найбільш яскравий свій вираз ця школа знайшла в особі М Ханнана і Дж Фрімана, авторів книги "Організацій популяції" (1977 р.).

Школа виросла з "теорії ситуаційних чинників", що декларувала пряму залежність: чим стабільніше зовнішнє середовище, тим ретельніше планування і формалізована структура організацій. Керівництво розглядається як пасивний елемент стратегічного процесу, його завдання - ідентифікація зовнішніх сил і забезпечення пристосовування організацій. Якщо середовище ставить перед організацією багато різноманітних задач і надає різні можливості, то стратегії організацій стають більш різносторонніми і багатоаспектними.

Організація повинна або адекватно реагувати на зовнішні сили, або їй доведеться "піти зі сцени". Організації залишаються в своєрідних нішах (ніша розуміється тут як зона дії певного набору конкретних зовнішніх сил) до тих пір, поки не зубожіють її ресурси або не стане надмірною ворожість середовища.

Школа середовища надає організаціям вибір з двох стратегічних альтернатив: або глибше вивчати оточення і збільшувати конкурентну перевагу, або накопичувати ресурси на випадок непередбачених обставин для переходу в інше середовище.

Представники цієї школи бачать свободу в пристосовуванні до оточення. Бажаючи досягти успіху, організація повинна відповідати зовнішнім нормам. Оптимальною поведінкою організації вважається поступове встановлення в ній схожих з середовищем структур і порядків. Для опису цієї наростаючої конвергенції використовується термін "інституціональний ізоморфізм".

Критика школи зовнішнього середовища пов'язана переважно з без-альтернативністю "вибору". В кожному конкретному середовищі реально можлива тільки одна стратегія. Засновники школи М. Ханнан й Дж. Фрі-ман визнають, що великі організації, встановлюючи взаємозв'язки з іншими організаціями, здатні тим самим ослабити зовнішній тиск.

Третя група: школа конфігурації і кооперативних стратегій.

Школа конфігурації розглядає формування стратегії як процес трансформації. У цій школі присутні два основні поняття: "конфігурація" і "трансформація".

Конфігурація - стійка структура організації, "трансформація" - процес розробки та перетворення стратегії.

Витоки школи конфігурації знаходяться в роботі Альфреда Чандлера "Стратегія і структура: глави історії промислового виробництва", де вперше викладено стадії життєвого циклу організації: вертикальна інтеграція - придбання первинних ресурсів і створення внутрішніх і зовнішніх зв'язків; інтенсифікація - знаходження більш ефективних способів їх використовування; диверсифікація - вихід на нові ринки і направлення бізнесу; дивізіоналізація - повторний зсув у структурі у напрямі відособлення дочірніх компаній. Ця школа народилася пізніше інших. її основні положення містять в собі постулати різних шкіл, зводячи їх воєдино, причому в цілком певному контексті.

Емпіричним обґрунтовуванням школи стала дисертація П. Хандавалла "Ефект дії середовища на організаційну структуру фірми" (університет Карнеги-Мелон, 1970 р.) В ній він стверджував, що ефект стратегії визначається не використанням того чи іншого її атрибуту, а їх взаємодією (наприклад, поєднанням даного виду влади, конкретного оточення, певного виду планування з конкретною структурою і при певному стилі керівництва).

Теоретиком школи став Денні Міллер, що уявляв стратегічні зміни як квантові скачки - переходи від одного архетипу (стани стратегії, структури, ситуації й процесу) до іншого архетипу.

Основні тезиси школи конфігурації такі:

- на протязі певного часу організація має певну структуру, що адекватна певному контексту, який обумовлює поведінку і набір стратегій організації;

- періоди стабільності перериваються трансформаціями - скачками в іншу конфігурацію;

- чергування періодів стійкості і трансформацій відбувається в певній послідовності, що представляє собою життєвий цикл організації;

- призначення стратегічного менеджменту - підтримувати стабільність організації в тривалому періоді та зберігати її життєздатність при виникненні трансформації;

- процес побудови стратегії зводиться до вибору тієї або іншої конфігурації елементів різних шкіл стратегічного управління;

- вироблені стратегії приймають форму планів, позицій, перспектив, прийомів, організаційної культури або ніш зовнішнього оточення, залежно від ситуації.

У життєвому циклі організації виділено декілька стадій:

- розвиток - прийом на роботу співробітників, вкорінення позицій й ін.;

- стабільність - точна настройка стратегій й структур;

- пристосовування - маргінальні зміни в структурах і стратегічних позиціях;

- боротьба - ідентифікація нового напрямку напередодні близького краху або в потоці змін і експериментів;

- революція - швидка трансформація ряду сутнісних параметрів організації.

- Школа кооперативних стратегій.

Ця школа оперує такими поняттями, як "ділові мережі", "колективні стратегії", "стратегічні альянси", "спільні підприємства" та ін.

Термін "колективна стратегія" був запропонований в 1983 р. Г. Ест-лі і Ч. Фомбруном для опису процесу формування стратегії в роботі "Колективна стратегія: соціальна екологія організаційного середовища". Вже сама ця назва свідчить про те, що в даній школі так, як і в школі конфігурації, не нехтують досягненнями інших шкіл, а прагнуть їх використовувати. Ця школа досліджує різні форми співпраці: як спільні підприємства, так і франчайзинг, продаж ліцензій тощо.

Перевага цього різновиду теорії стратегічного управління полягає в тому, що вона підриває егоцентризм решти шкіл, орієнтуючи стратегію на досягнення вигод не тільки для даної організації, але і для її партнерів. Вигода партнерів служить каталізатором нарощування і вигод самої організації.

Кооперативні стратегії, є прикордонними зі "школою влади" і виводять на стратегії партнерства.