Педагогіка - Максимюк С.П. - 2. Глобальна освіта й українська школа

Два десятиліття тому з'явилася концепція глобальної освіти, суть якої полягає в таких педагогічних завданнях:

§ сформувати в учнів розвинене критичне мислення, сприяти виробленню власних поглядів і поваги до позицій інших людей;

§ прищепити їм навички ефективного спілкування, які дають можливість вступати в контакт з усіма людьми незалежно від їхніх особистісних характеристик і уникати конфліктних ситуацій;

§ збудити інтерес і повагу до культурних надбань усіх народів, прагнення зрозуміти найважливіші, специфічні й загальні характеристики цих культур;

§ розширити можливості для вивчення в школах іноземних мов та культур країн;

§ сприяти утворенню нового гуманістичного бачення світу в усій його різноманітності та єдності, нового способу діяльності, завдання якого — зберегти хистку рівновагу в системах "Людина — Природа", "Людина — Суспільство", "Людина — Людина";

§ виробити вміння творчо працювати, розв'язувати різноманітні проблеми, прогнозувати ситуації;

§ сформувати бачення самого себе у взаємозалежності з іншими, розуміння необхідності враховувати потреби, пріоритети та цінності індивідів, груп людей, націй.

Зважаючи на ці завдання, можна визначити і головні

складові змісту глобальної освіти:

1. Загальнолюдські цінності та культури різних країн.

2. Глобальні системи (економічні, політичні, екологічні тощо).

3. Глобальні проблеми (права людини, збереження миру, охорона довкілля тощо).

4. Світова історія (походження та історичний розвиток різних культур і цінностей, контакти і взаємовплив культур, народів, еволюція глобальних систем – передісторія нинішніх глобальних проблем).

Характер вивчення цих питань потребує спільних роздумів, одночасного занурення в різні науки, правильної оцінки потенційних можливостей учнів. Тут неможливе застосування традиційних форм організації навчального процесу. А тому кожен учитель має розв'язувати педагогічні проблеми, які потребують якісно іншої підготовки, нової кваліфікації.

Базові принципи філософії глобальної освіти в Європі почали стверджуватися після Другої світової війни. Так, у тоталітарній Німеччині перебудова індивідуальної свідомості відбувалася за допомогою освітньої політики "подолання минулого", яка проводилася з німецькою педантичністю два десятиліття (50—60-і роки). Головним орієнтиром цієї політики було повернення Німеччини у світову Культуру, визнання ідеологічної та політичної неспроможності націонал-соціалізму. Причому широке звернення до світового культурного багатства стало і найнадійнішим способом маніфестації національної самобутності.

Перед Україною також постала потреба проведення політики подолання минулого у всіх сферах життя і, зокрема, у сфері освіти. Наша система освіти, потрапивши на сім десятиліть у провалля комуністичного режиму, втратила час, застрягла в минулому. Але шукаємо спосіб наздогнати час, надолужити втрачене. Для цього необхідно якомога швидше інтегруватись у світове освітнє співтовариство, що дасть можливість поглянути на самих себе чужими очима, приєднатися до спільного пошуку шляхів побудови нової освіти.

Необхідність докорінного реформування освіти продиктована такими трьома групами факторів.

По-перше, падіння "залізної завіси", якою тоталітарний режим відгороджував Україну від цивілізованого світу, зробило можливим приєднання нашої держави до інтеграційних процесів у міжнародній економіці, а це вимагає включення української освіти до єдиного загальноосвітнього простору, що дасть змогу формувати українця і громадянина світу.

По-друге, розвінчується міф про "найкращу у світі радянську систему освіти", стверджуються критичні погляди на реальність, а це створює передумови для послідовного проведення політики "подолання минулого" В усіх сферах шкільного життя.

По-третє, у нас розпочинається перехід до нової стадії розвитку цивілізації — постіндустріального (інформаційного) суспільства, а це призводить до кризи старої моделі освіти, яка в умовах України накладається на загальну кризу в суспільстві. Така криза у квадраті (криза освіти в кризовому суспільстві) украй ускладнює ситуацію в навчальних закладах, спонукає до рішучих дій для виходу з освітньої катастрофи. Тому потрібне послідовне, негайне й рішуче проведення радикальної трансформації шкільної освіти, яка повинна перейти від стадії зрушень до глибоких структурних та системних реформ.

Головні напрями змін можна окреслити так:

1. Подальша деуніфікація школи, що ґрунтується на визнанні права наших громадян мати різні освітні інтереси і право кожної школи вчити по-різному, мати власне обличчя, свою філософію освіти і концепцію розвитку.

2. Продовження демократизації всіх сфер шкільного життя, починаючи з відмови від авторитарної педагогіки на уроці та закінчуючи ліквідацією командно-адміністративних методів управління школою.,

3. Початок процесу масової демонополізації освіти, який означає "роздержавлення" навчального закладу, перехід до загальнонаціональної, громадсько-державної школи.

4. Продовження децентралізації управління системою освіти (розширення прав місцевих освітніх органів влади й окремих навчальних закладів та децентралізація освітніх одиниць, яка призведе до ліквідації гібриду "школа І—ІІІ ступеня").

5. Подальша "декомунізація" школи, яка передбачає відмову від жорсткого ідеологічного контролю за роботою навчального закладу, поступовий відхід від "радянської" моделі школи, формування нової філософії освіти, нового стилю педагогічного мислення.

У світовому освітньому просторі Україна не повинна бути "озоновою діркою", про це має подбати світове освітнє співтовариство. Ми не повинні ставити утопічного завдання: зробити українську шкільну освіту такою, якою вона є, наприклад, у США. Українська освітня реальність вимагає вироблення власного механізму інтеграції здобутків освітньої педагогічної думки з традиціями національної школи, особливостями національного менталітету. Для нас особливе значення має вивчення зарубіжного досвіду функціонування поліетнічної освіти, стажування директорів навчальних закладів у західних школах, фінансова допомога для розширення можливостей брати участь у міжнародних педагогічних конференціях, для передплати іноземних педагогічних видань тощо. Нам украй потрібна міжнародна експертиза української системи шкільної освіти, щоб протидіяти освітянським чиновникам, озброєним застарілим механізмом централізованого управління школою. Існує й проблема захисту вітчизняного освітнього простору від експансій деяких зарубіжних організацій (особливо релігійних). Ми не повинні руйнувати чи не єдине досягнення радянської влади у сфері освіти — встановлення її світського характеру (такий характер має державна освіта у багатьох країнах Заходу).

Водночас, попри всі наші проблеми, ми можемо запропонувати для міжосвітянського обміну унікальну меташколу — школу розвивального навчання, школу-парк, школу діалогу культур, школу радості, педагогіку співпраці, модульну систему навчання. Ці та інші зразки творчого пошуку вчителів пострадянського освітнього періоду базуються на педагогічних концепціях і підходах глобальної освіти. У нас були і є яскраві постаті педагогів, які можуть багато чого внести до скарбниці світової педагогічної думки. Дедалі більше й більше українських керівників шкіл залучаються до боротьби за нову освіту, за педагогіку без кордонів.

На Міжнародній конференції "Керівництво глобальною освітою", яка відбулася 23—26 липня 1997 р. в м. Бостоні (США), лейтмотивом була думка: "ми живемо в єдиному світі, який долає бар'єри на шляху до подальшої інтеграції, тому керівники навчальних закладів повинні бути лідерами змін не лише в школі, а й у суспільстві, бо тільки так можна створити сприятливі передумови для подальшого утвердження глобально орієнтованої моделі школи".

Делегати з'їзду, порушуючи проблему світового освітнього процесу, висловлювали такі думки:

1. Учителі повинні концентрувати увагу не тільки на інформаційних технологіях навчання, а й на реалізації основи основ формування світогляду сучасного учня — на ідеї прав людини. Необхідно створити всесвітню освіту з прав людини. Мета цієї освіти — виховати молодь соціально освіченою, навчити сприймати світ таким, яким він є, знайти в ньому своє найважливіше місце, зрозуміти, як кожен може змінити життя на краще. Освіта з прав людини повинна бути окремим предметом у школі, і вона. має проймати увесь освітній процес. Це повинна бути розвивальна освіта, яка передбачатиме розвиток уявлень, цінностей, а не сухе цитування декларацій (Ірландія). 2. Потрібно створити однакові можливості дітям, щоб вони успішно розвивалися і сприяли прогресу в майбутньому. Усі повинні працювати разом у сфері технології освіти, адже нині 70% учителів світу досі не користуються комп'ютерами. Ніхто в цю інформаційну епоху не повинен залишатися позаду (США).

3. Обмін студентами та викладачами не справляє значного впливу на школу в цілому. Передавання ідей, технологій навчання, підручників також бажає кращого, бо досі це помітно не вплинуло на російську систему освіти. Використання досвіду голландських колег у створенні навчальних курсів, спрямованих на боротьбу з наркоманією та планування сім'ї, було досить ефективним. Найрезультативніший шлях співпраці, коли освітяни з різних країн разом розв'язують спільні проблеми. Наприклад, російсько-британська програма підготовки директорів шкіл (Росія).

4. Якщо кожен педагог і навіть лаборант не буде прикладом того, як треба вчитися, годі й сподіватися, що в учнів з'явиться орієнтація на безперервну освіту впродовж усього життя. Головне завдання — "відкрити" кожного учня, знайти в ньому щось особливе і неповторне, навчити працювати у сфері його інтересів. Шляхи входження педагога в таке поле інтересів можуть бути такі: "відкривати душі" замкнутих дітей за допомогою колективної роботи в групах; інформативно-комунікативна технологія; використання незвичайних комунікативних можливостей Інтернет; спільне обговорення процесу навчання, його принципів та глибоке вивчення досвіду колег (Великобританія).

5. Нам треба вчити учнів визначати мету свого життя, шляхи її досягнення, формувати вміння йти на ризик, виявляти свої творчі здібності. Уже в найближчі десять років настане новий Ренесанс людства, і освіта відіграватиме вирішальну роль у цьому процесі. Процес навчання має здійснюватись упродовж усього життя людини, великого значення набуває розвиток емоційного інтелекту, духовної сфери, зростає мотиваційна роль освіти (США).

6. Менеджмент учить нас, освітян, різних стратегій і методик, які ми переносимо до класної кімнати. У кожній країні потрібне цілеспрямоване виховання більшої толерантності та неупередженості своїх громадян у ставленні до іноземців, які, наприклад, зробили значний внесок у культурний розвиток рідного міста учнів (Німеччина).

7. Освіта в арабському світі далека від стандартів розвинутих країн. Туг високий рівень неписьменності, який досягає 50%: у Йорданії — 20 %, Сомалі — 76 %, Судані — 73 %, у нафтодобувних державах — близько 30 %. Система викладання, коли дітям просто "забивають" голову лавиною фактів та готових знань, не розвиває в учнів критичного мислення. Щоб змінити ситуацію, потрібні висококваліфіковані вчителі, обладнання та підручники, класи з невеликою наповнюваністю учнів, у яких педагоги змогли б забезпечити індивідуалізацію навчання (Ліга арабських країн).

8. Фінляндія — країна з високими стандартами життя. Науково-дослідницькі роботи, освіта і впровадження передових технологій є пріоритетними сферами. Країна лідирує в багатьох напрямах розвитку інформаційних технологій (телекомунікації, мобільний зв'язок, поширення мережі Інтернет та ін.). Ці успіхи стали можливими насамперед завдяки інвестуванню освіти, витрати на яку становлять 6,5% внутрішнього продукту Фінляндії. Загальноосвітня школа — це дев'ятирічна система, яка забезпечує обов'язкову освіту всіх дітей шкільного віку, починаючи від 7-й років. Після закінчення цієї школи 93% учнів продовжують освіту у вищих або канікулярних школах. Освітню політику в країні визначає Національна рада, а Міністерство освіти її проводить. До радикальних змін у шкільній системі освіти належать: а) національний навчальний план, який визначає лише загальну структуру навчання; б) під час оцінювання результативності навчання аналізується не лише освітній процес, а його забезпечення, не лише кількісні результати, а й діагностика розвитку неординарних здібностей; в) мотивація навчання; г) відсутність системи централізованого контролю (Фінляндія).

9. Дівчата, які закінчують загальноосвітню школу, мають кращі знання, ніж хлопці. Існують відмінності між учнями протилежної статі, тому потрібно шукати нові способи навчання та розробляти ефективні програми розвитку чоловічих якостей у хлопчиків. У претендентів на робочі місця роботодавці цінують грамотність та комунікативність. Потрібно перебудувати школу відповідно до цих вимог життя: збагатити навчальні плани і програми пріоритетними для хлопців видами діяльності; розвивати "критичне навчання" в школах; запроваджувати програми, в яких домінує принцип виховання чоловічих якостей; організовувати діяльність хлопчиків у дусі змагання; ураховувати особливості психології хлопців (загострене відчуття справедливості, болюча реакція на критику з боку жінок). В Австралії є унікальна Хейтс-школа, що займає територію 14 гектарів на вершині невеликої гори, вона поєднує в собі три типи шкіл, у яких навчаються учні від 4 до 19 років: початкову, середню, старшу. Школа велика (близько 1400 учнів), має розгалужену структуру управління: менеджер (керуючий справами), директори кожного типу шкіл, координатори (старші вчителі), які відповідають за виконання програм і завдань школи, комп'ютерний лідер, адміністратор. В основу організації життя школи покладені такі принципи: створення родинних груп, організація одностатевих класів, спільне викладання (два вчителі на клас, на одному уроці поєднується кілька предметів), постійне перебування учнів в одній і тій самій кімнаті (Австралія).

10. Основу успішного розвитку школи становлять:а) сильне керівництво директора, насамперед у визначенні плану дій; б) ефективна діяльність середньої ланки управлінців, які є двигуном будь-якого навчального закладу; в) обізнаність педколективу зі стратегією вдосконалення роботи школи; г) розуміння кожним учителем основних завдань з удосконалення стандартів у своїх школах; д) тісний зв'язок школи і батьків; е) добра поведінка та відвідування школи учнями; ж) ефективне фінансове управління навчальним закладом.

Традиційно кожного року в листопаді національна преса Великобританії друкує інформацію про досягнення учнів, надає можливість кожній школі порівняти себе з 25% кращих шкіл такої ж категорії; щороку школи друкують свої цілі та звіти (Великобританія).

11. У Новій Зеландії перед директором звітує в письмовій формі старший учитель і той педагог, діяльність якого перевіряється. Оцінюється механічна робота вчителя (виставлення оцінок, використання обладнання) та ефективність підготовки, викладання, організація класу. В анкеті самоперевірки, яка подається директору раз на півроку, учителі досить чесно та об'єктивно оцінюють свою діяльність, повідомляють, як їм може допомогти школа та як вони самі підвищуватимуть свій рівень. Крім того, характеристику на вчителя складає також заступник директора. Директор обговорює з учителем ці характеристики, визначає завдання професійного розвитку; досягти поставлених цілей педагогові допомагає шкільний комітет з професійного розвитку. Крім викладацької роботи, учитель працює і як класний керівник. У класи об'єднуються діти різних вікових груп (Нова Зеландія).