Людську цивілізацію на всіх етапах її розвитку супроводжувала така наука, як історія педагогіки — важлива галузь педагогічної науки. Історія педагогіки — це наука про історично зумовлені педагогічні системи минулого, про внесок видатних корифеїв педагогічної думки у скарбницю світового педагогічного досвіду. Останнім часом до історії педагогіки дедалі частіше зараховують народну педагогіку.
Наскельні малюнки свідчать, що виховання дітей здійснювалося задовго до цивілізованої історії людства. Діти залучалися до праці, полювання, спорудження жител, пізніше виник родоплемінний обряд-посвята юнаків у чоловіки. У деяких племенах виникали своєрідні "школи-хижі", де старі люди готували підлітків до дорослого життя.
У період переходу від первіснообщинного до рабовласницького ладу виникли писемність і лічба, застосовувалося вимірювання земельних ділянок, спостереження за погодою та зоряним небом, вітрами, припливами і відпливами. У Давній Греції існували дві протилежні системи виховання — афінська і спартанська.
Афінська система виховання залишила слід в історії педагогіки як провісниця високої духовної культури, формування гармонійної людини, основними якостями якої було духовне багатство, моральна чистота і фізична досконалість.
Спартанців виховували в жорстоких умовах, щоб виростити з хлопців суворих, безжалісних воїнів, а з дівчаток — амазонок, які б мало в чому поступалися чоловікам. У сім років хлопчиків віддавали д0 школи.
Після того як Рим завоював Афіни, багато давньогрецьких філософів, музикантів, математиків потрапили в полон і були вивезені до Риму. Ставши рабами знатних римлян, вони супроводжували їхніх дітей до шкіл, прислуговували цим дітям, їх почали називати педагогами ("paidos" — діти, "ago" — веду, виховую). Так виникла назва професії й утворився термін "педагогіка". У Римській імперії великого розвитку набуло політичне, ораторське мистецтво. Перший "штатний" педагог Марк Фабій Квінтиліан (35—96 рр.), який одержував платню з імператорської казни, навчав юнаків-патриціїв ораторського мистецтва, був автором 12-томної книги "Дванадцять книг риторичних настанов", по суті, це була перша педагогічна книга.
Минали століття, у Європі утворювалися великі імперії — конгломерати. Поступово сформувалися дві системи виховання: лицарська (для воїнів) і монастирська (для монахів або чиновників). У лицарських школах готували до турнірів, походів "до труни Господньої", до служіння своїм сеньйорам, а в монастирських школах було два відділи — внутрішній (для тих, хто жив у монастирях) і зовнішній (для тих, хто приходив на заняття з домівок). У цих школах вивчали граматику, риторику, діалектику, математику, астрономію, музику.
В епоху Відродження у XV—XVI ст. почала докорінно змінюватися система освіти, виникали школи гуманістичного спрямування.
У XVII ст. з'явилися твори, які відокремили педагогіку від філософії.
3. Гуманність педагогіки як тенденція її розвитку
Аналіз думок тих, хто впродовж віків творив педагогічну практику, створював теорію, дозволяє виявити важливу тенденцію розвитку світової педагогіки — рух до гуманної педагогіки.
Педагогіка як галузь наукового знання виросла в межах філософії в стародавні часи. Ще раніше виникла педагогічна практика — передача соціального досвіду старших поколінь молодшим. Уже тоді, у доісторичний час, як свідчать археологічні та етнографічні відомості, гуманність практичної педагогіки була фактом. В аборигенів Австралії, бушменів Африки, наприклад; повністю відсутні покарання. Фольклор багатьох народів відображає м'яке, гуманне ставлення до дітей, у деяких міфах особливо сказано про те, що не можна жорстоко ставитися до дітей, карати їх.
У рабовласницькому Єгипті вважали, що вухо дитини знаходиться на її спині, і в середньовічній Росії були переконані в тому, що жорстка рука корисна у вихованні.
В історії розвитку гуманної педагогіки були періоди злетів і падінь, розходження теорії і практики. Педагогіка співпраці не з'явилася на голому місці, ця ідея така ж стара, як і сама педагогіка, і розвивалася вона повільно, не прямо, бо це залежало не лише від педагогіки, а й від більш широкого соціального контексту.
Гуманний підхід у вихованні знаходив відображення і в методах навчання, зокрема в сократових бесідах. Сократ не повідомляє істини, а викликає учня на творчу бесіду, у процесі якої відбувається спільний пошук. Діалоги Сократа чітко виявляють гуманне ставлення до учня.
В епоху Середньовіччя ці ідеї не узгоджувалися із загальним духом часу, практика була авторитарна, її формула — "учитель сказав".
В епоху Відродження Леонардо да Вінчі як істинний гуманіст висловив думку: " Де не вистачає розумних доказів, там їх замінює крик..., там, де кричать, справжньої науки немає".
Заклики до гуманності у вихованні можна знайти в працях В.Ратке — старшого сучасника Я. А. Коменського. "Усе без примусу" — один із важливих принципів педагогіки Нового часу. Праці Я. А. Коменського — конкретне втілення дидактичної системи, спрямованої на гуманне виховання. Гуманні погляди на процес виховання були властиві багатьом філософам і педагогам різних країн у дидактичному XVII, педагогічному XVIII та в XIX—XX століттях. Про це йтиметься у наступних темах.
4. Я.А. Коменський і сучасна педагогічна наука
Тема 2. Видатні зарубіжні представники гуманної педагогіки (ХVІІІ - ХХ століття)
1. Гуманні погляди філософів і педагогів різних країн у ХVІІІ-ХХ століттях
2. Ж.-Ж.Руссо про виховання нової людини
3. Ідея розвитку особистості — велике відкриття І. Г. Песталоцці
4. Основні ідеї педагогічної творчості А. Дістервега
5. Світове значення педагогічних систем М. Монтессорі, С.Френе, Р.Штайнера
Тема 3. К.Д. Ушинський — основоположник наукової педагогіки і народної школи в Росії. Педагогічні погляди Л. М. Толстого
1. Значення творчості К. Д. Ушинського