Педагогіка вищої школи - Туркот Т.I. - Зміст та структура комунікативної культури педагога

Ураховуючи досить велике різноманіття сучасних поглядів на сутність поняття "комунікативна культура", можна здійснити його аналіз за напрямками:

- аксіологічним, який дозволяє окреслити цінності і професійні установки, на які орієнтується педагог у міжособистісному спілкуванні;

- особистісним, який дає можливість виявити особистісні риси викладача, що забезпечують ефективність педагогічної комунікації;

- діяльнісним, котрий визначає об'єм знань педагога про культуру педагогічного спілкування і професійні комунікативні уміння, що дозволяють творчо реалізувати ці знання в педагогічній практиці. Спираючись на дослідження Т.К. Чмут, можна узагальнити знання

про зміст комунікативної культури педагога у вигляді формули:

ККП = КУ+З+У,

де ККП - комунікативна культура педагога;

КУ - його комунікативні настанови (І);

З - знання про комунікативну культуру(П), тобто знання:

а) психолого педагогічних закономірностей спілкування;

б) етики спілкування;

в) теорії загальної і педагогічної комунікації; У - комунікативні уміння (ІІІ).

Слід зазначити, що педагогічне спілкування здійснюється в конкретній соціокультурній ситуації і тому культура комунікації буде залежати від прийнятих у суспільстві культурних і моральних цінностей:

- зовнішніх передумов, зокрема соціокультурного оточення: особливостей етносу, національних традицій, соціокультурних особливостей та специфіки вищого навчального закладу (класичний університет чи галузевий ВНЗ, коледж, професійна школа тощо), специфіки і змісту педагогічної діяльності;

- внутрішніх передумов, тобто суб'єктивних чинників: віку, статі, педагогічних здібностей, індивідуально-психологічних особливостей, освіти, педагогічного досвіду викладача та ін.

Тобто бачимо, що комунікативну культуру педагога можна уявити як складний соціально-педагогічний феномен, що складається з декількох взаємопов'язаних компонентів (комунікативні настанови, знання, комунікативні вміння, які реалізуються при певних умовах і залежать від зовнішніх умов і внутрішніх чинників (рис. 30).

Аналізуючи аксіологічну складову комунікативної культури, бажано звернутись до поняття "комунікативні настанови особистості", запропонованого Т.К. Чмут.

Характеризуючи загальну соціокультурну спрямованість особистості, комунікативні настанови визначаються як готовність особистості до певних дій, до спілкування і мають відповідну мотивацію. Відомий грузинський психолог Д. Узнадзе зазначив, що особистість, мобілізуючи свої психічні ресурси, створює настанови до дії. Настанови є наслідком одночасного впливу як соціокультурної сфери, так і діяльності людини, її інтелектуальних, емоційних і вольових зусиль.

Комунікативні настанови є відображенням комунікативних якостей особистості. Вони забезпечують готовність педагога будувати свої відносини з вихованцями у певному стилі.

Рис. 30. Комунікативна культура педагога (викладача ВНЗ) як соціально-педагогічний феномен

Труднощі, які виникають у педагогічній комунікації, найчастіше пояснюються особливостями комунікативних настанов особистості: "Якщо настанови позитивні, гуманістичні, то процес соціального сприйняття іншої людини йде успішно. В протилежному випадку виникають бар'єри, подолати які можна тільки поступово змінюючи свої комунікативні установки. Те, як людина може це зробити, буде свідчити про рівень культури спілкування". В організації спілкування відомі представники гуманістичної психології К. Роджерс та Р. Берне рекомендують педагогам використовувати наступні комунікативні настанови: - ,3ідкритість" у спілкуванні, намагання відверто висловлювати свої думки і переживання у міжособистісному спілкуванні з вихованцями.

Ця установка розглядається як альтернатива типовій для традиційно? системи навчання установці педагога лише на рольове спілкування.

- "Заохочення", "прийняття", "довіра", що є вираженням внутрішньої впевненості педагога у можливостях свого вихованця, його здібностей до діалогу.

- "Емпатичне розуміння" як бачення і розуміння викладачем поведінки студента, його різноманітних реакцій, дій, вчинків з точки зору самого студента, його очима.

Психолого-педагогічні дослідження останніх років суттєво доповнюють і розширюють спектр поглядів психологів-гуманістів на зміст комунікативної культури педагога і, зокрема, особливостей його комунікативних установок. Так, бажання педагога створити сприятливий психологічний мікроклімат у процесі спілкування багатьма дослідниками розглядається як важлива позитивна комунікативна установка викладача і його індивідуальна мета - характеристика", котра здійснює один із найбільших впливів на особистісний розвиток вихованця. Якщо досліджувати вплив психолого-педагогічної компетентності на розвиток комунікативної культури, то слід насамперед звернути увагу на вміння викладача створювати в аудиторії атмосферу довіри, психологічного комфорту, відкритого і рівноправного співробітництва. Для забезпечення цих вимог сам педагог повинен мати такі психологічні якості як здатність регулювати свої психологічні стани, адекватну самооцінку, прагнення використовувати оригінальні педагогічні ідеї і методи. Викладачеві також важливо уміти вибрати оптимальний стиль (чи їх поєднання) у взаємовідносинах з вихованцями. У процесі педагогічної практики студентам магістратури рекомендується навчитися визначати вплив стилю педагогічного спілкування на продуктивність навчально-пізнавальної діяльності студентів (Розділ "Науково-педагогічна практика студентів магістратури").

Однією з найважливіших комунікативних рис особистості викладача має бути толерантність. У "Декларації принципів толерантності", прийнятій 1995 року в Парижі, запропоновано внести в зміст педагогічної культури викладача термін "толерантність" (від лат.- tolerantia -терпимість, поблажливість), як правильне розуміння усієї різноманітності культур та форм виявлення людської індивідуальності. Толерантності сприяють широка ерудиція, науковий світогляд, відкритість спілкування і свобода поглядів, переконань, совісті. Відомий методолог педагогіки Б.С. Гершунський, посилаючись на основні положення вказаної Декларації, розглядає виховання толерантності у людських відносинах, формування менталітету толерантності як одне з надзвичайно важливих завдань освіти XXI століття.

Розуміння викладачем сутності толерантності як "право інших бути такими які вони є" допоможе йому гуманізувати педагогічне спілкування, реалізувати парадигму виховання, сутність якої полягає у формуванні виховуючих суб'єкт-суб'єктних взаємодій вихователя і вихованця. Як бачимо, особистісні комунікативні настанови педагога є елементами більш складного утворення - соціокультурних настанов, і містять у собі такі елементи як схильність до емпатії, відкритість спілкування, прагнення до діалогу, потребу у створенні сприятливого психологічного мікроклімату, толерантність, потребу у самовдосконаленні. Інтегруючими чинниками цих особистісних рис педагога постають гуманізм як любов до людини та любов до професії (О.В. Бондаревська) .

Аналізуючи структуру комунікативної культури з позицій діяльнісного підходу, необхідно враховувати порівняння К.Д. Ушинським процесу становлення особистості з будівлею, фундаментом якої є знання, вміння та навички. Це порівняння покладено в основу приведеної нами формули комунікативної культури (1). Соціальний психолог Т.К. Чмут підкреслює: "Культура спілкування є складовою частиною культури людини в цілому. Вона як і будь-яка інша містить у собі певну суму знань, у даному випадку про спілкування"*. Дослідниця зауважила, що культурі спілкування притаманна нормативність, яка визначається станом суспільства, його історією, традиціями, національною своєрідністю, загальнолюдськими цінностями. Для досягнення високого рівня комунікативної культури педагогові необхідно знати індивідуально­психологічні особливості своїх підопічних, адекватно реагувати на їх поведінку і психологічний стан, добирати для кожної людини у відповідній ситуації такий спосіб спілкування, який не вступав би у протиріччя з загальнолюдськими цінностями, мораллю суспільства, гуманністю, і в той же час мав би відповідати індивідуальним особливостям конкретної особистості. Відомий молдавський педагог В. Миндикану, методолог педагогічної етики, розглядає знання етики спілкування як важливий елемент комунікативної культури педагога, стверджує, що комунікативна культура своїм фундаментом повинна мати етику комунікації та етику переконання.

Якщо узагальнити погляди науковців на структуру знання про комунікативну культуру, то можна дійти висновку, що вона містить наступні складові:

- знання еволюції загальної теорії комунікації, історії вчення про педагогічне спілкування;

- знання соціально-культурних норм і етики педагогічного спілкування,'

- знання психолого-педагогічних закономірностей ефективного педагогічного спілкування.

У розгорнутому вигляді зміст цих знань поданий у пам'ятці "Комунікативний мінімум педагога", який молодому викладачеві можна використовувати як програму самоосвіти.

Комунікативний мінімум педагога

1. Поняття про педагогічне спілкування, його особливості і принципи.

2. Еволюція поглядів не теорію і практику комунікації в історії наук про людину.

3. Спілкування в системі наук про людину і суспільних відносин.

4. Педагогічна культура і культура комунікації: сутність, діалектика взаємодії.

5. Гуманістичне спілкування і його особливості.

6. Структура комунікативної культури викладача ВНЗ.

7. Етичні норми педагогічного спілкування.

8. Педагогічний такт у спілкуванні.

9. Стилі педагогічного спілкування. їх вплив на результативність навчально-пізнавальної діяльності студентів.

10. Комунікативні риси особистості викладача ВНЗ.

11. Методи само діагностики комунікативної культури.

12. Вербальні і невербальні засоби педагогічного спілкування.

13. Механізми взаємопізнання в процесі педагогічного спілкування.

14. Рефлексія як умова удосконалення комунікативної культури.

15. Комунікативні бар'єри в педагогічному спілкуванні. Засоби їх подолання.

16. Риторична культура викладача. Витоки, еволюційні процеси, механізми розвитку.

17. Культура педагогічного спілкування в структурі педагогічної культури.

Безумовно, одними лише теоретичними знаннями не забезпечити високого рівня комунікативної культури. Для успішного педагогічного спілкування викладач повинен володіти необхідними комунікативними уміннями.

Комунікативні педагогічні уміння

Комунікативні уміння - вид професійних умінь педагога, котрі забезпечують реалізацію компонентів педагогічного спілкування, роблять можливим здійснення суб'єктивної взаємодії, відносяться до продуктивної діяльності, формуються і розвиваються в ній, На основі аналізу різних підходів до класифікації комунікативних умінь можна запропонувати систему узагальнюючих комунікативних умінь (табл.19).

Таблиця 19

Узагальнені комунікативні уміння педагога

Як інтегрований показник, що дозволяє педагогу конструктивно аналізувати ефективність використання системи узагальнених комунікативних умінь, виокремимо уміння рефлексії і самооцінки комунікативної діяльності.

Відтак, з позицій аксіологічного, особистісного і діяльнісного підходів, слід дійти висновку, що комунікативна культура педагога - це складний соціально-педагогічний феномен, який складає систему взаємообумовлених і взаємодоповнюючих елементів (рис. 31). Для розвитку та удосконалення комунікативної культури педагога необхідно забезпечити:

- повноцінний розвиток кожного з її елементів;

- підвищення загальної і педагогічної культури;

- певні умови як зовнішнього (наприклад, позитивний вплив оточуючого соціального простору) так і внутрішнього характеру, зокрема, урахування індивідуально-психологічних особливостей педагога, його педагогічного досвіду тощо.

Слід також ураховувати, що комунікативна культура особистості має глибинні джерела, тісно пов'язані з особистісними рисами педагога, мотивами його діяльності, особистісними соціокультурними і комунікативними настановами, ціннісними орієнтирами.