Соціальна педагогіка - Богданова І.М. - Соціальна ситуація.

Залежно від вікових особливостей, умов проживання, внутрішніх процесів розвитку особистості змінюються її переживання, ставлення до навколишнього світу, тобто формується соціальна ситуація розвитку.

Засвоєння певних норм, оцінок, типових соціальних ситуацій, вирішення загальних проблем шляхом використання засобів стимулювання соціальної поведінки та дії називається соціальною адаптацією. Завдяки дії цього механізму індивід виявляє свою соціальну активність (або пасивність), виробляє навички творчої спрямованості в соціальній ситуації, тобто процес соціалізації здійснюється більш активно і динамічно.

Соціальна адаптація — це процес активного пристосування індивіда до зміненого середовища за допомогою різних засобів. В умовах нестабільного соціально-економічного статусу суспільства проблеми соціальної адаптації мають важливе значення. Це пов'язане з тим, що соціальна адаптація особистості має дві форми: активну, коли індивід прагне вплинути на середовище, змінити його, тобто активно входить у процес соціалізації, і пасивну, коли він вступає у взаємодію з середовищем, не прагне змінити його, визнати панівні у ньому норми, оцінки, засоби діяльності. Показником низької соціальної адаптації є перехід в інше соціальне середовище, аномалії (різні види порушень у ціннісно-нормативній системі суспільства), відхилення в поведінці.

Психологічна адаптація та соціальна адаптація перебувають у взаємозалежності. Психологічна адаптація як соціально зумовлена суспільним характером змін та людської свідомості психіки, що викликають її у свою чергу шляхом формування цілей і програм, впливає на ефективність адаптивної діяльності емоційного забарвлення. Без психологічної адаптації, що спонукає людину до адаптивної діяльності, яка немовби "дає старт" соціальній адаптації, остання була б просто неможлива.

На характері розвитку соціальної адаптації позначаються індивідуальні психічні можливості (мислення, увага, пам'ять, почуття); характеристики темпераменту (інтенсивність, темп реакції, ригідність, пластичність); риси характеру особистості (зацікавленість, відповідальність, комунікабельність, працелюбність, лідерство).

Проте не можна переоцінювати вплив психіки на соціальну адаптацію людини, оскільки причини, що породжують соціальну адаптацію і визначають її сутність, у соціальній сфері.

Процес соціальної адаптації безперервний через те, що в довкіллі постійно відбуваються зміни соціальної дійсності, які, безперечно, потребують нових способів пристосування індивіда. Соціальна адаптація здійснюється з різною мірою інтенсивності. Періоди підвищеної адаптивної інтенсивності можна співвідносити з пожвавленням соціальної діяльності суспільства, і навпаки, уповільнення явищ соціальної трансформації зменшує інтенсивність соціального пристосування індивіда.

Важливим компонентом соціальної адаптації є узгодженість оцінок, особистісних можливостей і домагань індивіда з цілями, цінностями соціального середовища. Значну роль у процесі соціальної адаптації відіграє адаптаційний потенціал людини. Це ступінь можливостей особистості включитися у нові умови соціального середовища, а також ті, що перебувають у постійних змінах. Він пов'язаний з адаптивною підготовкою особистості, тобто тими вміннями і навичками пристосування, які індивід набуває у процесі життєдіяльності.

Соціальна адаптація виступає у двох формах: активній і пасивній. За активної форми індивід прагне енергійно взаємодіяти з середовищем, впливати на його розвиток та зміни, долати труднощі й перепони, вдосконалювати суспільні процеси.

За наявності пасивної форми адаптації індивід не прагне до змін навколишньої дійсності, пасивно приймає наявні норми оцінки, спроби діяльності, недостатньо мобілізує біологічні ресурси до пристосування в соціальному середовищі. Унаслідок цього під час зустрічі індивіда з певними об'єктивними труднощами, хворобами, екстремальними ситуаціями через низьку адаптацію може виникнути соціальна дезадаптація, що проявляється у різних формах девіантної поведінки.

Соціальна реабілітація — комплекс заходів, спрямованих на відновлення порушених або втрачених індивідом суспільних зв'язків та відносин унаслідок стану здоров'я зі стійкими розладами функцій організму (інвалідність); зміни соціального статусу (люди похилого віку, безробітні, біженці). Метою соціальної реабілітації є повернення особистості до суспільно-корисної діяльності, формування позитивного ставлення до життя, праці, навчання.

Об'єктами соціальної реабілітації є сім'ї, що опинилися у кризовій ситуації; діти-інваліди та їх батьки; діти-сироти; жінки і діти, що зазнали різних форм насилля, безробітні, особи похилого віку.

Основними правилами соціальної реабілітації можна назвати:

— здійснення реабілітаційних заходів на початку виникнення проблеми;

— неперервність і постійність їх проведення;

— комплексний характер реабілітаційних програм;

— індивідуальний підхід до визначення обсягу, характеру та змісту реабілітаційних заходів.

У практиці соціальної діяльності розрізняють: медичну, професійну, психологічну, педагогічну реабілітацію.

Медична реабілітація спрямована на повне чи часткове відновлення або компенсацію порушеної чи втраченої функції, можливе уповільнення захворювання* підтримку фізичних сил особистості.

Під психологічною реабілітацією розуміють вплив на психічну сферу, спрямовану на вирішення у свідомості особистості уявлення про безвихідь її становища, відновлення захисних сил організму, формування впевненості та мотивації до вирішення кризової ситуації.

Метою педагогічного аспекту є освіта, виховання та всебічний розвиток насамперед дітей з фізичними та розумовими вадами, створення умов для розвитку їх потенційних можливостей. Він також містить різні форми підготовки особистості до життя у суспільстві та сім'ї, окремі напрями її професійної орієнтації й навчання певним видам трудової діяльності.

Поняття "ресоціалізація" розглядається в соціально-педагогічній та психологічній літературі як комплекс заходів стосовно осіб девіантної поведінки, спрямований на відновлення їх соціального статусу, втрачених або несформованих навичок, переорієнтацію соціальних і референтних орієнтацій девіантів за рахунок включення їх у нові позитивно орієнтовані відносини та види діяльності.

Ресоціалізація тісно пов'язана з профілактичною соціально-педагогічною діяльністю та колекційною педагогікою. В основу ресоціалізації покладено провідні ідеї та технології гуманістичної моделі соціальної роботи. її основний зміст полягає в тому, що робота з девіантами має за мету не тільки вплинути на спосіб їх життя, а й виявити потенційні можливості особистості, що можуть стати базисом у відновленні її соціально-позитивної спрямованості.

Профілактика спрямовує зусилля на привенцію соціальних проблем або життєвих криз клієнтів, окремих груп чи попередження ускладнення вже наявних проблем. Це комплекс економічних, політичних, правових, медичних, психолого-педагогічних заходів, спрямованих на попередження, обмеження, локалізацію негативних явищ у соціальному середовищі. Сьогодні профілактична спрямованість є однією з провідних функцій соціально-педагогічної діяльності. Це зумовлено насамперед зростанням кількості девіантів серед підлітків та молоді, посиленням асоціальних рис молодіжної субкультури, зростанням темпів розповсюдження ВІЛ-інфекції серед населення.

Профілактика ґрунтується на своєчасному виявленні та виправленні негативних інформаційних, педагогічних, психологічних, організаційних факторів, що зумовлюють відхилення в психологічному і соціальному розвитку дітей та молоді, в їхній поведінці, стані здоров'я, а також в організації життєдіяльності й дозвілля.

У сучасній практиці розрізняють первинну, вторинну і третинну профілактики.

Первинна профілактика має переважно інформаційний характер, оскільки спрямована на формування в особистості неприйняття певних стандартів поведінки й негативних звичок та категоричної відмови від них. її змістом є:

— надання підліткам і молоді інформації про наслідки асоціальних дій, вживання різних видів алкогольних, наркотичних і токсичних речовин;

— роз'яснення правових норм стосовно аспектів асоціальної поведінки;

— популяризація переваг здорового способу життя;

— формування у підлітків та молоді навичок культурного проведення дозвілля;

— створення умов для самореалізації особистості в різних видах творчої, інтелектуальної, громадської діяльності.

Вторинна профілактика має на меті обмеження поширення окремих негативних явищ, що мають місце у суспільстві або соціальній групі.

Третинна профілактика — комплекс соціальних, освітніх та медико-психологічиих заходів, спрямованих на відновлення особистісного і соціального статусу людини, повернення її в сім'ю, освітній заклад, трудовий колектив, до суспільно-корисної діяльності. Тому соціально-педагогічна діяльність у межах третинної профілактики зосереджується в різноманітних осередках допомоги особистості: реабілітаційних центрах, дружніх клініках для молоді, анонімних кабінетах, громадських приймальнях.

Профілактична робота може здійснюватися на кількох рівнях: особистісному, сімейному, соціальному.

На особистісному рівні вплив на цільову групу сфокусований у такий спосіб, щоб сприяти формуванню таких якостей особистості, які зумовлюють підвищення рівня особистісної відповідальності людини. До провідних форм профілактики на особистісному рівні можна віднести консультування та тренінгові заняття.

Метою сімейного рівня профілактики є вплив на найближчий мікросоціум — сім'ю задля допомоги молодій людині у прийнятті рішення на користь здорового способу життя.

Соціальний рівень профілактики сприяє актуалізації проблем, пов'язаних з окремими негативними явищами у суспільстві, а також зміні суспільних норм стосовно осіб, які внаслідок певних причин стали жертвами асоціальних моделей поведінки (наркозалежні, люди нетрадиційної сексуальної орієнтації, ВІЛ-інфіковані тощо).

Сьогодні соціально-профілактична робота ґрунтується на таких основних принципах:

1) довга тривалість та безперервність;

2) послідовність;

3) адресність;

4) своєчасність профілактичного впливу;

б) доступність форм профілактичної роботи для різних цільових груп.

Соціальна профілактика виступає одночасно як процес і результат соціально-педагогічної діяльності, оскільки методи профілактики передусім спрямовані на викорінення джерел стресових ситуацій, асоціальної поведінки, різноманітних проблем як у самої особистості, так і в соціальному середовищі. Вони також створюють умови для набуття людиною необхідного досвіду реагування у кризовій ситуації власного життя на поведінку інших людей.

Реалізація реабілітаційного, профілактичного та інших напрямів соціально-педагогічної діяльності здійснюється в межах соціального обслуговування. Це вид соціальної діяльності державних та недержавних органів, спрямований на забезпечення матеріальних, оздоровчих, освітніх, естетичних та інших потреб особистості. Соціальне обслуговування здійснюється за принципами адресності, доступності, добровільності, гуманності, пріоритетності надання соціальних послуг неповнолітнім, що знаходяться у важкій життєвій ситуації, конфіденційності. Реалізується у формі соціальної допомоги та соціальних послуг.

Соціальна допомога — вид соціальної діяльності, спрямований на підтримку осіб і соціальних груп, що знаходяться у кризовій ситуації. Розрізняють такі види соціальної допомоги:

— матеріальна допомога (матеріальне забезпечення у разі тимчасової або постійної непрацездатності, безкоштовне забезпечення одягом, продуктами харчування й іншими речами, окремі виплати в системі соціального забезпечення);

— медико-соціальна допомога (реалізація різних форм медичного обслуговування, гарантована державою; благодійна діяльність недержавних органів, допомога, спрямована на реабілітацію інвалідів);

— психолого-педагогічна допомога (коригування, виправлення психологічних вад, виявлення та зміна поведінкових та діяльнісних моделей особистості, вироблення навичок самодопомоги).

Соціальні послуги — комплекс дій державних, громадських організацій, спрямованих на забезпечення та покращення умов життєдіяльності особистості або окремих груп. За тривалістю дії соціальні послуги поділяються:

— на постійні (всі види соціального страхування; послуги, гарантовані діяльністю соціальних служб, спрямовані на вирішення соціальних, правових, культурних, психологічних та інших проблем);

— тимчасові (пов'язані з необхідністю задоволення особистості в отриманні інформації, консультації, організації дозвілля особистості у певний проміжок її життєдіяльності).

Залежно від особистості клієнта, місця надання послуг та їх виду соціальні послуги бувають безкоштовні та платні.

Рівень розвитку соціальних послуг у державі є показником спрямованості її соціальної політики та індикатором вирішення соціальних проблем.

Тезаурус соціальної педагогіки не залишається незмінним. Він постійно збагачується як у змістовому так і категоріальному аспектах, що детермінуються динамікою соціально-педагогічних явищ у суспільстві.

Якості особистості визначаються як стійкі численні внутрішні утворення, що характеризуються певною системою знань, умінь, навичок, ідей, поглядів, переконань, соціальних і психічних властивостей.

Формування якостей особистості відбувається на основі теоретико-практичного підходу, тобто від усвідомлення теорії до виконання практичних дій, та інтуїтивного, емпіричного підходу, тобто від практичних ситуацій до їх теоретичних узагальнень.

Формуванню якостей особистості відповідає гуманістичний ідеал, тобто відданість Батьківщині, Народу, віра в Людину як соціальний феномен. Він передбачає формування ідейно-моральної, трудової, моральної, естетичної, розумової, фізичної та екологічної спрямованостей.

Ідейно-моральне виховання людської особистості сприяє формуванню загальнонародних суспільно-економічних відносин.

Трудове виховання формує творче ставлення до праці, ділові та професійні якості особистості.

Моральне — спрямоване на усвідомлене ставлення до поведінки в усіх сферах суспільного життя.

Естетичне — формує почуття прекрасного, позитивні емоції, оціночні орієнтації.

Розумове — спрямоване на формування культури інтелектуальної праці, мислення, творче ставлення до пізнання.

Фізичне — формує культурно-оздоровчу активність.

Екологічне — спрямоване на формування відповідальності за довкілля і поведінку людини в ньому.

Формуванню наукового світогляду особистості сприяють основні види людської діяльності: гносеологічна (пізнавальна), ціннісна, творча, художньо-естетична, комунікативна, унаслідок якої відбувається створення у свідомості кожної особистості об'єктивної картини світу на підставі останніх досягнень науки й оволодіння загальнолюдськими цінностями.

Формування індивідуальної неповторності особистості відбувається у процесі самовиховання як стрижневого в оволодінні досвідом між особи тісних і суспільних відносин, тобто у вільній самодіяльності, засвоєнні різноманітних суспільних зв'язків, постійному пошуку творчого розкриття власних потенційних сил.

Виявлення професійної спрямованості відбувається у процесі формування та розвитку здібностей особистості, які визначаються як психічні і фізіологічні властивості, що регулюють поведінку людини і становлять основу її життєдіяльності. Інакше кажучи, здібності людини розглядаються як комплекс психічних властивостей у поєднанні з фізіологічним та соціальним досвідом, що визначає готовність до певного виду професійної діяльності. Вони включають:

— світоглядну і суспільну спрямованість особистості;

— сукупність якостей: творчу активність і самостійність, любов до праці, пізнавальний інтерес до обраної сфери діяльності тощо;

— культуру діяльності у сфері інтересів;

— володіння системою знань, умінь і спеціальних способів діяльності в обраній сфері.

Здібності формуються як у процесі вивчення всіх навчальних предметів і видів практичної діяльності, так і в процесі певної сфери діяльності.

Формування творчої активності особистості передбачає гармонійне поєднання творення себе через створення нового соціально значущого продукту і самої творчої особистості, яка характеризується стійкими прагненнями до самовдосконалення.

Творча активність формується у процесі художньої, технічної, наукової та інших видів діяльності, спільною для яких є пізнавальна.

Пізнання як процес відображення дійсності у свідомості людини в вічне і нескінчене наближення мислення до об'єкта, пов'язане з предметно-практичною діяльністю і самовдосконаленням. За характером виділяють теоретичне й емпіричне, наукове й навчальне, раціональне й інтуїтивне пізнання.

Коомопланетарний кругозір полягає у ставленні людини до середовища у його цілісності; збереженні пропорцій і гармонії живої і неживої природи; розумінні ноосфери як сфери розуму і постійного джерела еволюції Всесвіту, яка існує в умовах матеріальноенерго-інформаційного обміну з оточенням для підтримки гомеостазису; усвідомленні, що людина не є власником природи, а лише розумним її укладачем.

Фактором цілісного формування особистості є національне виховання, яке визначається, "як створена впродовж віків самим народом система поглядів, переконань, ідей, ідеалів, традицій, звичаїв, покликаних формувати світоглядну свідомість та ціннісні орієнтації молоді, передавати їй соціальний досвід, надбання попередніх поколінь".

Головною метою національного виховання на сучасному етапі в передача молодому поколінню соціального досвіду, багатства духовної культури народу, його національної ментальності, своєрідності світогляду і на цій підставі формувати осо-бистісні риси громадянина України, які охоплюють національну самосвідомість, розвинену духовність, моральну, художньо-естетичну, правову, трудову, фізичну, екологічну культуру, розвиток індивідуальних здібностей і таланту.

Формування національної самосвідомості, любові до рідної землі, свого народу, готовності до праці в ім'я України передбачає усвідомлення молоддю своєї етнічної спільності, національних цінностей (мови, території, культури); формування відповідальності за відродження національної державності, патріотизму, що сприяють утвердженню власної національної гідності, внутрішньої свободи, гордості за свою землю; право на вибір своєї життєвої позиції, зокрема ідеологічної та політичної. Національна ідея має бути атрибутом формування героїко-патріотичних почуттів як основи вдосконалення морально-психологічного духу, розуміння громадянського обов'язку, готовності стати на захист Батьківщини.

Формування духовності особистості передбачає освоєння особистістю своєрідного світогляду, тісно пов'язаного з народним світоглядом, опанування національних і світових надбань культури, серед яких чільне місце посідають родинно-побутова, інтелектуальна та релігійна культура.

Особливого значення набуває розуміння духовності як здібності особистості до гармонійного поєднання себе з навколишнім космопланетарним середовищем з метою укріплення духовних польових структур як основи формування духовного потенціалу особистості.

Формування моралі передбачає утвердження загальнолюдських цінностей — ідеалів добра, правди, краси, справедливості, совісті, людської гідності, патріотизму, працелюбності та інших, що базуються на народній моралі, традиціях, звичаях, обрядах.

Розвиток індивідуальних здібностей і талантів молоді, забезпечення умов їх самореалізації є пріоритетним напрямом виховної роботи.

Основним методологічним принципом педагогіки взагалі й соціальної педагогіки зокрема є вивчення конкретно-історичної сутності виховання, навчання й освіти у просторі багатопланових зв'язків та взаємозалежностей. Педагогічна сутність виховання, навчання й освіти особистості завжди відображає конкретно-історичні умови її суспільного життя.

Оскільки вимоги життя зумовлюють вимоги до підготовки молодшого покоління, то має місце ще один важливий принцип вивчення педагогічних проблем — зв'язку виховання і життя.

Соціально-педагогічна теорія виникла з практичних потреб суспільного життя у справі виховання, навчання й освіти людини, тобто із життєвої виховної практики і досвіду, тому важливе місце серед педагогічних проблем посідає проблема взаємозв'язку і взаємозалежності педагогічної теорії та педагогічної практики. Це ще один принцип вивчення педагогічної сутності виховання, навчання й освіти.

Для вивчення проблем педагогіки застосовується діалектичний підхід як сукупність підходів: індуктивного, дедуктивного, пошуково-узагальнюючого, системно-структурного. Індуктивний підхід передбачає розгляд конкретних ситуацій і явищ з подальшим переходом до їх узагальнення; дедуктивний — перехід від розгляду вихідних тверджень до їх логічних наслідків; пошуково-узагальнюючий — аналіз відомих дефініцій та їх узагальнення; системно-структурний — виділення основних об'єктів та зв'язків між ними.

Соціальна педагогіка як галузь педагогіки має у своєму арсеналі поняття, за допомогою яких розкривається її сутність як науки. Серед них: виховання і самовиховання, навчання й учіння, освіта і самоосвіта.

Виховання визначається як цілеспрямований процес передачі досвіду міжособистісних і суспільних відносин старших поколінь молодшим, процес підготовки людини й колективу до життя та праці, формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості.

Самовиховання визначається як самодіяльність людини, що є засобом самореалізації, самовираження і здійснюється не примусово, а за власним вибором, за усвідомленим рішенням.

Навчання й учіння визначаються як процес, що забезпечує оволодіння вихованцями культурою пізнавальної діяльності та засвоєння соціально-історичного досвіду діяльності людини відповідно до сучасного рівня її інтелектуальної культури.

Освіта визначається як процес оволодіння людською культурою, що представлена системою знань, умінь і навичок, поглядів та переконань, досвідом творчої діяльності та гуманних міжособистісних і суспільних відносин.

Самоосвіта визначаються як цілеспрямований процес самостійного оволодіння системою знань, умінь і навичок, поглядів та переконань, прогресивним досвідом у певній сфері діяльності під впливом власних і суспільних інтересів.

Література

1. Актуальні проблеми сопДально-педагогічної роботи (модульний курс дистанційного навчання) / А.Й. Капська, О.В. Безпалько, Р.Х. Вайнола; Заг. ред. А.Й. Папської . — К., 2002. — 164 с.

2. Бурая Г.С. Соціальна робота. — X., 1994.

3. Зверева ІД. Професійний етичний кодекс — нагальна вимога часу // Соціальна робота в Україні. — 2003. — № 3. — С. 33—39.

4. Коваль JIT.t Зверева ІД., Хлебік CP. Соціальна педагогіка. — К., 1997.

5. Міщик JIJ. Соціальна педагогіка. — Запоріжжя, 1999.

6. Никитина Л.Е. Социальная педагогика: Учеб. пособие для вузов. — М.: Академический проект, 2003. — 272 с.

7. Соціальна педагогіка: Підручник. — К.: Центр навч. л-ри, 2003. — 256 с.