Соціальна педагогіка - Богданова І.М. - Змістовий модуль 1. СОЦІАЛЬНА ПЕДАГОГІКА ЯК РЕСУРС СОЦІАЛЬНОГО РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА

ТЕОРЕТИЧНИЙ МАТЕРІАЛ ДЛЯ АУДИТОРНОГО ВИВЧЕННЯ

Тема 1. РЕСУРСИ СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОПЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

У Великому тлумачному словнику української мови ресурс визначається як засіб, можливість, якими можна скористатися в разі необхідності.

Соціальна педагогіка стає суспільно значущим ресурсом соціального розвитку, оскільки займається пошуком шляхів соціального миру на основі ідеї розв'язання і попередження соціальних конфліктів засобами освіти й виховання. Одним із шляхів є внесення в соціальне життя педагогічно доцільних цінностей як специфічних соціальних явищ і як певних виявів суспільних відносин. Вона є теоретичною основою досягнення соціального миру педагогічними засобами в умовах соціальних і класових конфліктів. її призначення як теорії і сфери практичної діяльності — усунення протиріч у суспільних відносинах та розв'язання міжособистісних і групових конфліктів та важких життєвих ситуацій. З цих позицій вона є вихідною теоретичною базою для багатьох сфер практичної діяльності. Це означає, що необхідно висунути ряд принципів, вимог, певних підходів, які сприятимуть соціальному розвитку суспільства, наприклад:

— додержуватися принципу рівних можливостей і соціальної справедливості стосовно соціально вразливих верств населення;

— політична неангажованість суспільних структур і їх незалежність від держави;

— тотальний суспільний контроль за дотриманням прав людини;

— недопустимість примусу на ЗМІ з боку держави;

— соціально-педагогічна експертиза як всіх законопроектів, так і чинних Законів України;

— державна підтримка і бюджетне фінансування дитячих і молодіжних програм;

— відкритість виконання бюджетів різного рівня тощо.

Отже, здійснення соціально-педагогічної діяльності на основі фундаментальних педагогічних закономірностей та принципів проектування педагогічно доцільних відносин у соціумі створює комфортне середовище життєдіяльності в соціумі.

Основним змістом виховання на найближчий час є забезпечення процесу соціалізації особистості та її саморозвитку на основі технологій і засобів педагогічної підтримки, наприклад, шляхом:

— підвищення виховного характеру навчання і освітнього ефекту виховання; створення в освітніх закладах всіх типів ефективних гуманістичних виховних систем;

— орієнтації дітей та молоді на вічні цінності — Людина, Сім'я, Вітчизна, Праця, Знання, Культура, Мир, Земля, Природа;

— розгортання клубної та дозвільної діяльності дітей і молоді в освітніх закладах;

— введення додаткових програм в освітніх закладах, спрямованих на раннє професійне й особистісне самовизначення; підсилення соціально-захисних функцій освітніх закладів;

— збереження та укріплення ресурсної бази соціально-педагогічної діяльності.

Аналізуючи проблему природи ресурсів соціально-педагогічної діяльності та їх видів, колектив науковців на чолі з А.Й. Папською дійшли висновку, що жодну класифікацію не можна вважати універсальною, оскільки для успішного функціонування кожної професійної діяльності є безліч умов її ресурсного забезпечення. З одного боку ресурси розглядаються як запаси чого-небудь, які можна використовувати за необхідності, з іншого вони трактуються як джерело та арсенал засобів і можливостей, до яких можна вдаватися в міру необхідності з метою виконання певних завдань або вдосконалення діяльності.

У теорії та практиці соціально-педагогічної діяльності на сьогодні немає однозначного визначення її ресурсів. Так, В.М. Рамазанов під ресурсами соціальної роботи розуміє все те, що може бути використане для задоволення певних потреб чи вирішення конкретних проблем клієнта. Алісон Д. Мердак вважає, що до ресурсів можна віднести все, що сприймається індивідом як необхідне для його добробуту.

Неоднозначним в теорії соціально-педагогічної діяльності є також питання природи та видів п ресурсного забезпечення. Різноманітні підходи до класифікації ресурсів широко представлені у працях зарубіжних теоретиків соціальної роботи. Ресурси розглядаються в них з погляду їх природи, джерел та корисності. Вони можуть бути, по-перше, внутрішніми або зовнішніми стосовно особи чи групи; по-друге — офіційними (формальними) або неофіційними (неформальними); по-третє — реальними чи потенційними.

А. Лауфер поділяє ресурси соціальних служб на людські, програмні та стратегічні. Ю. Фоа пропонує виділяти шість основних ресурсів у соціальній роботі: гроші, любов, інформацію, статус, послуги і товари.

Д. Томас вважає, що до визначення видів ресурсів соціально-педагогічної роботи варто підходити з позиції громадян. З цього погляду він поділяє ресурси на матеріальні послуги (виробництво, магазини, школи, сервісні заклади); засоби та форми організаційної і духовної підтримки (соціальної служби, громадські організації, церква); засоби міжособистісної підтримки та власна активність (самодопомога, взаємодопомога, підтримка членів родини, друзів та колег по роботі). В основу всіх цих підходів покладена певна класифікаційна ознака. Проте жодну із поданих класифікацій не можна розглядати як універсальну саме для практики соціально-педагогічної роботи в Україні. На основі аналізу зазначених вище підходів можна виділити такі групи ресурсів.

До внутрішніх ресурсів соціально-педагогічної роботи належать:

— особливості психічних пізнавальних процесів особистості (сприймання, уваги, пам'яті, мислення, мови, уяви);

— прояви емоційно-вольових процесів та психічних станів;

— особистісні характеристики (особливості характеру, темпераменту, потреби, інтереси, цінності, мотиви);

— показники освітнього рівня людини;

— професійні та соціальні уміння й навички, якими вона володіє.

До основних видів зовнішніх ресурсів належать: матеріальні; людські; інформаційні; соціальні; технологічні.

Серед матеріальних ресурсів можна виокремити фінансові і нефінансові, офіційні та неофіційні. До фінансових ресурсів можна віднести всі види грошових надходжень для організації та здійснення соціально-педагогічної роботи. Серед них — бюджетні витрати на забезпечення діяльності різних соціальних служб, пенсії та інші види виплат, передбачені діючим законодавством для різних категорій населення, спонсорські надходження на рахунок державних, громадських організацій та фізичних осіб. У свою чергу вони є різновидом і офіційних матеріальних ресурсів. Прикладом неофіційних фінансових ресурсів можуть бути грошова допомога друзів, колег по роботі, спонсорів, яка безпосередньо передається в руки людині, що потребує підтримки, або її близьким. Серед нефінансових матеріальних ресурсів можна виокремити приміщення, обладнання, книги, речі, ліки тощо.

Основні людські ресурси: соціальні педагоги; соціальні працівники; психологи; реабілітологи; інші працівники соціальних інститутів; волонтери.

До основних видів інформаційних ресурсів соціально-педагогічної роботи належать: спеціальна література; буклети, листівки, брошури, прес-релізи; рекламна продукція (плакати, стенди); інформація у ЗМІ про благодійні заходи неурядових структур і соціальні програми органів влади та місцевого самоврядування; інформаційна мережа Інтернет (сторінки донорів, інформаційно-пошукові сервери, спеціалізовані сторінки зі фандрайзингу тощо); усна інформація спеціалістів та волонтерів.

Кожна держава має систему соціальних інститутів, які безпосередньо чи опосередковано займаються вирішенням соціальних проблем і виступають як інституціальніресурси. До них належать:

— соціальні інститути виховання (загальноосвітні школи, школи-інтернати, вищі навчальні заклади, позанавчальні заклади);

— державні органи соціальної роботи з населенням (територіальні центри по роботі з населенням, соціальні служби молоді, притулки, реабілітаційні центри тощо);

— громадські організації (благодійні фонди, громадські об'єднання, товариства);

— церкви.

Технологічні ресурси — це сукупність форм, методів, засобів та прийомів, що застосовуються соціальними службами, окремими закладами соціального обслуговування, соціальними педагогами та працівниками з метою досягнення успіху соціально-педагогічної роботи та забезпечення завдань соціального захисту населення. Серед найпоширеніших технологічних ресурсів соціально-педагогічної діяльності можна виокремити організаційні форми, діагностичні техніки, психотерапевтичні методи, індивідуальне консультування, тренінги тощо.

Окрім перерахованих вище різновидів внутрішніх та зовнішніх ресурсів, окремим ресурсом соціально-педагогічної роботи виступає сім'я. Сім'я — це система соціального функціонування людини, один із провідних інститутів її соціалізації. Вона насамперед покликана бути надійним психологічним "сховищем", яке допомагає людині виживати у складних умовах сучасного життя. Сім'я забезпечує своїм членам економічну, соціальну та фізичну безпеку шляхом реалізації її основних функцій: матеріально-економічної, житлово-побутової, комунікативної, виховної, рекреативної. Якщо об'єктом соціально-педагогічного впливу виступає конкретна особистість, то сім'я у такому випадку може бути зовнішнім ресурсом стосовно неї. При цьому функції матеріальних ресурсів можуть виконувати сімейні заощадження та фінансові надходження членів родини, а самих батьків, дітей та сіблінгів у конкретній ситуації можна розглядати як різновид людських ресурсів, що сприяють становленню, самореалізації та самодопомозі особистості.

Коли сім'я сама є об'єктом соціально-педагогічного втручання, її можна розглядати як внутрішній ресурс, базуючись на особливостях взаємодії між членами родини, сімейних традиціях, домінуючому типі спілкування тощо.

Література

1. Актуальні проблеми соціально-педагогічної роботи (модульний курс дистанційного навчання) / А.Й. Капська, О.В. Безпалько, Р.Х. Вайнола; Заг. ред. А.Й. Капської. — К., 2002. —164 с.

2. Зверева ІД. Професійний етичний кодекс — нагальна вимога часу // Соціальна робота в Україні. — 2003. — № 3. — С. 33—39.

3. Коваль ЛТ., Зверева ІД., Хлебік CP. Соціальна педагогіка. — К., 1997.

б. Никитина Л.Е. Социальная педагогика: Учеб. пособие для вузов. — М.: Академический проект, 2003. — 272 с.

6. Соціальна педагогіка: Підручник. — К.: Центр навч. л-ри, 2003.—256 с.

7. Мустаева ФА. Основы социальной педагогики: Учеб. для студентов высших педагогических учебных заведений. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Академический проект; Екатеринбург: Деловая книга, 2002. — 416 с.