Зовнішня політика України - Кучик О.С. - 1.3. Київська Русь у міжнародних відносинах другої половини XI — першої третини XII ст.

Смерть Ярослава Мудрого 1054 р., незважаючи на укладений ним заповіт, стала відправною точкою децентралізаційних процесів у Київській Русі. Зовні все виглядало так, що сини Ярослава Мудрого діяли злагоджено й узгоджено, тому їх правління інколи називають тріумвіратом, але насправді було не зовсім так. На князя Ізяслава мали вагомий вплив брати Святослав і Всеволод. Найбільш самодостатньою особистістю серед братів був Святослав. Прагнення братів до рівності з Ізяславом частково підтверджується появою при Святославі у Чернігові та при Всеволоді у Переяславі титулярних митрополій, які зникнуть наприкінці XI ст. Такий стан речей політично ослаблював Київську Русь, і це не могло не вплинути на зовнішню політику, яка втрачала цільність і провадилася вже не лише з Києва.

Русько-візантійські стосунки другої половини XI — початку XII ст. важко окреслити однозначно, оскільки спостерігалося і зближення, і загострення, і певна обопільна втрата інтересу до протилежної сторони. Від Русі імперія потребувала насамперед найманців — воїнів, яких активно використовувала у численних війнах і збройних конфліктах, що їх вона провадила в той час і обороняючись, і наступаючи. Зокрема, руські дружини воювали на боці візантійців проти турків-сельджуків у Грузії (1053, 1074 рр.) та Вірменії (1057, 1071рр.), проти печенігів у Македонії та Фракії (1050 р.), проти норманів в Італії (1064 р.).

З кінця XII ст. міжкнязівські усобиці на Русі призвели до того, що остання сама потребує щораз більше воїнів, а поза тим, самій Русі в цей час загрожує половецька небезпека. У Візантії з'являється щоразу менше найманців із Русі, а їх місце посідають вихідці з Англії, Франції, Німеччини. Десь на зламі XI—XII ст. втрачаються руські позиції в Тмутаракані, де князем був Олег Святославич. По його смерті (1115 р.) візантійці остаточно зайняли цей регіон.

Водночас про позитивну атмосферу русько-візантійських стосунків свідчить одруження 1104 р. великого київського князя Святослава Ізяславича з Варварою, дочкою імператора Олексія І Комнена. Того ж року перемишльський князь Володар Ростиславич видав доньку Ірину за сина цього імператора Ісаака. Певну активність у "візантійській справі" проявив Володимир Мономах, віддавши доньку Маринку за самозванця Леопа, який видавав себе за Льва Діогена, сина Романа IV. Володимир Мономах допоміг зятю військами і, як припускають, мав намір утвердити його на візантійському престолі, однак поразка і загибель самозванця 1116 р. під Доростолом перешкодили цьому задуму. В опосередкованому вигляді вплив Візантії на Русь виявлялася в церковній сфері, оскільки прислані з Царгорода митрополити, в той чи інший спосіб обстоювали інтереси імперії.

Не припинялися мирні контакти Русі з Німеччиною. У 1061 р. імператор Генріх IV (1056—1106) прихистив у себе вигнану з Угорщини вдову короля Андрія Анастасію Ярославівну і водночас вислав посольство у Київ до великого князя Ізяслава. Метою цього посольства, як припускають дослідники, було зближення з Руссю, яка мала добрі стосунки із противником Генріха IV — Саксонією.

У 1068 р. через повстання киян втратив престол Ізяслав Святославич. Це змусило його звернутися по допомогу до Генріха IV і польського князя Болеслава II, з допомогою якого він знову утвердився в Києві. Однак 1073 р. Ізяслава усунув від влади його брат Святослав. Ізяслав знову звернувся до Болеслава II за допомогою, але останній, присвоївши значну частину вивезеної Ізяславом скарбниці, лише на словах пообіцяв допомогти.

Тоді Ізяслав поскаржився на польського короля німецькому імператору. Прохання було підкріплене багатими дарунками. Хроніст Ламперт зазначав, що князь привіз незліченне багатство зі золотих і срібних посудин і дорогих тканин. До Києва відбуло посольство від німецького імператора, але князь Святослав так обдарував посольство, що воно не змогло допомогти Ізяславові. Згаданий хроніст записав, що посольство привезло "...стільки золота, срібла та дорогого вбрання, що ніхто не пам'ятає, щоб коли-небудь таке багатство одночасно привозилося до німецької держави".

Під час перебування Ізяслава у Німеччині його син Ярополк одружився з Кунегундою, дочкою графа Оттона фон Орламюнде. Зволікання Генріха IV з допомогою примусило Ізяслава звернутися до Папи Римського Григорія VII. До Риму поїхали Ярополк Ізяславич з дружиною Кунегундою. Там вони прийняли католицизм, були короновані і з рук Папи отримали як лен святого Петра Руське королівство. Допомога Папи Римського була малодієвою та невідомо як би виникла ситуація, якби 1076 р. не помер князь Святослав Ярославич, що відкрило Ізяславу дорогу додому.

Дружні відносини з Німеччиною намагався підтримувати і Всеволод Ярославич (1078—1093). У 1083 р. його донька Євпраксія була заручена з маркграфом Генріхом фон Штаде сином У дона III. У 1086 р. відбулося весілля, але невдовзі маркграф помер, а на Євпраксію звернув увагу імператор Генріх IV. У 1088 р. він одружився з руською княжною, сподіваючись на підтримку Києва в боротьбі з Римом. Київський князь Всеволод Ярославич такої підтримки не обіцяв і не надав, що змінило ставлення Генріха IV до своєї молодої дружини. Євпраксія зуміла за допомогою противника імператора — баварського герцога Вельфа II — втекти від чоловіка та повернутися на Русь.

У силу географічного розташування руські землі підтримували тісні контакти з Польщею. Як уже згадувалося, коли 1068 р. повсталі кияни позбавили влади Ізяслава Ярославича, то князь звернувся по допомогу до польського короля і таки повернув собі київський престол. Ненадання допомоги вдруге (1073 р.) можна пояснити тим, що Болеслав II, ймовірно, порозумівся з київським князем Святославом, одружившись на його дочці — Вишеславі. Окрім того, Болеслав II був зайнятий угорськими справами та війною з Чехією. Лише коли в грудні 1076 р. помер Святослав Ярославич, польський князь надав Ізяславу загін воїнів, що сприяло більш упевненому поверненню й утвердженню останнього в Києві.

У 1079 р. в Польщі відбувся переворот — Болеслава II усунули від влади і трон зайняв Владислав І Герман (1079—1102), період правління котрого позначився послабленням центральної влади, а в зовнішньополітичній площині — орієнтацією на Німеччину. Новий правитель відмовився від королівського титулу, що заспокоїло амбіції Німецької імперії та Чехії. Це

все призвело до погіршення і зниження активності русько - польських контактів. Однак невдовзі політика краківського двору призвела до невдоволення знаті. Поволі політичний курс Владислава І Германа почав змінюватися. Охололи стосунки з Німецькою імперією та Чехією, натомість покращилися з Угорщиною та західноруськими князями Ростиславичами.

На Русі, з огляду на децентралізацію влади, спостерігався цікавий процес. Центральна, київська влада орієнтувалася на Німецьку імперію, натомість галицькі Ростиславичі — на противника імперії — Польщу. У 80-х роках XI ст. волинський князь Ярополк Ізяславич під час протистояння з Києвом теж увійшов у союзницькі стосунки з краківським двором. У 1088 р. син Болеслава II Мєшко одружився зі сестрою Ярополка Ізяславича Євдокією. Прихід до влади в Києві 1093 р. Святополка Ізяславича засвідчив добросусідські стосунки з Польщею не лише Волині, а й Києва. Водночас 90-ті роки XI ст. відзначені протистоянням Кракова з Галичиною.

Під 1092 р. літописець зазначив, що Василько Ростиславич разом із половцями розоряв польські землі. Зі слів князя Василька, сказаних уже після його осліплення 1097 р., можна припустити, що вторгнення в Польщу було помстою за польські спустошення руських земель і що князь Василько мав щодо Польщі ширші плани. Літописець записав такі слова Василька Ростиславича: "На землю Лядську буду я наступати зимою і літом, і візьму землю Лядську і відомщу за землю Руськую".

У 1102 р. помер Владислав І Герман і Польща фактично розпалася на дві держави під керівництвом його синів. Збігнев отримав Великопольщу й Мазовію та орієнтувався на Німецьку імперію та Чехію, здійснюючи пасивну зовнішню політику. Болеслав III Кривоустий отримав Малопольщу та намагався здійснювати незалежну політику, спираючись на союз із Руссю. У 1103 р. Болеслав III Кривоустий одружився з донькою київського князя Святополка Ізяславича Збиславою. За допомогою руських військ 1106 р. Болеслав III Кривоустий підпорядкував своїй владі брата та відновив єдність польської держави.

Ще однією територією спільних русько-польських інтересів була Прибалтика. Є підстави припускати, що польські та руські походи у 1108—1110 рр. на ятвягів були скоординованими і взаємовигідними.

Прихід до влади у Києві 1113 р. Володимира Мономаха вніс корективи у русько-польські відносини. Противником Володимира Мономаха був київський князь Ярослав Святополкович, який у протистоянні з київським князем спирався на допомогу поляків. Водночас Володимир Мономах у боротьбі з Ярославом Святополковичем утримував союз із галицькими Ростиславичами, що були ворожі полякам. У 1120 р. син Володимира Мономаха Андрій разом із половцями за завданням батька здійснив похід на Польщу. У відповідь поляки разом із Ярославом Святополковичем, що на той час утратив Волинь, здійснили невдалий похід на Червен.

У 1122 р. польський вельможа Петро Властович, який перейшов на службу до перемишльського князя Володаря Ростиславича, підступно та по-зрадницьки схопив на полюванні свого нового володаря і видав Болеславу III Кривоустому. Лише за величезну суму в 20 тис. гривен Василько викупив брата. У 1124 р. Володар Ростиславич здійснив похід на Польщу, мстячи за свій полон і, очевидно, поповнюючи свою скарбницю. Протиборства галицьких Ростиславичів з Болеславом III Кривоустим не було. Це радше було прикордонне протистояння, покликане забезпечити вигідну лінію кордону, а відтак понищити та пограбувати укріплення та поселення протилежної сторони.

По смерті 1061 р. угорського короля Андрія І його дружина Анастасія Ярославна зі сином Соломоном (Шаламоном) подалися до Німеччини — до Генріха IV (малолітній Соломон був заручений зі сестрою імператора). Завдяки німцям онуку Ярослава Мудрого вдалося стати угорським королем (1063— 1074 рр.).

Попередник Соломона — Бела І (1061—1063) — як і його наступник — ГезаІ (1074—1077) — намагалися заручитися підтримкою Києва, однак безуспішно. Натомість угорський король Ласло І (1077—1096) та київський князь Святополк Ізяславич знайшли спільні інтереси. Це, насамперед, обопільна зацікавленість в антиполовецькій боротьбі та вороже ставлення до галицьких Ростиславичів. У 1091 р. син Святополка Ізяславича Ярослав одружився з донькою угорського короля Ласла І— королем Коломаном (Кальманом) (1095—1114). У 1099 р. Ярослав Святополкович разом із військом Коломана підійшов під Перемишль і взяв місто в облогу. Союзником Ростиславичів виступив волинський князь Давид Ігоревич, який привів половців — разом вони на р. Вігор розбили угорців.

Подальшим розвитком угорсько-київських стосунків став шлюб 1104 р. Предслави Святополківни з угорським герцогом Алмошем, син яких — Бела II — 1131 р. став угорським королем. У період правління в Києві Володимира Мономаха стосунки з Угорщиною зіпсувалися. Річ утому, що 1112 р. дочка Володимира Мономаха Євфимія була видана заміж за короля Коломана, але вже 1113 р. її було звинувачено у невірності та відправлено до Києва. Зневага доньки звичайно ж налаштувала батька вороже до Коломана, а отже — до Угорщини.

Русько-чеські відносини другої половини XI ст. важко назвати жвавими, хоча в 90-х роках у Чехії поширився культ руських святих Бориса та Гліба. Відомо про контакти з Чехією київського князя Святополка Ізяславича (1111р. він повідомляв королівський двір про перемогу над половцями). В особливо дружніх відносинах із Чехією були волинські князі, які потребували чеської підтримки у протистоянні з галицькими Ростиславичами, що, своєю чергою, опиралися на угорців.

З огляду на віддаленість, Русь не часто контактувала з країнами Західної Європи, але все ж такі контакти були. З якихось не до кінця зрозумілих причин, на Русі утвердився культ св. Миколая (1087 р. прах святого потайки перевезли до італійського міста Барі), хоча у Візантії, яка мала визначальний церковний вплив на Русь, цей святий не був визнаний.

Русько-англійські стосунки того часу обмежувалися присутністю на руських землях англійських найманців, відвідуванням Києва ірландськими монахами, котрі отримали від князя багаті дарунки хутром, на кошти від продажу якого було завершено будівництво монастиря Св. Якова і Гертруди у Регенсбурзі. Близько 1074 р. Володимир Мономах одружився з Гітою, дочкою англійського короля Гаральда II, що загинув 1066 р. в бою при Гастінгсі з норманами Вільгельма Завойовника.

Дослідники припускають можливість участі окремих руських воїнів у Першому хрестовому поході 1097 р. Непоодинокими були паломницькі подорожі в Єрусалим, інформація про які була цінним джерелом міжнародної ситуації.

Щодо відносин Київської Русі зі степом, то їх важко назвати мирними. Постійні напади на руські землі були значною перешкодою для нормального розвитку країни. Після розгрому Ярославом Мудрим печенігів їхнє місце зайняли торки. Взимку 1054 р. його син — Всеволод Ярославич — біля Воїня розбив торків. У 1060 р. три брати Ярославичі спільно вирушили проти цих кочівників. Літописець з цієї нагоди відзначив: "... рушили вони на конях і човнах, незчисленне множество, на торків. А це почувши і убоявшись, торки розбіглися десь і до сьогодні. І померли вони, утікаючи, Божим гнівом гнані, ті — од походу, а другі — од голоду, інші ж — од мору і суда Божого. І так Бог ізбавив християн од поганих".

Щоправда, торки повністю не зникли, частина з них пішла в Болгарію та Візантію, а частина повернулася, отримала землі від київських князів і стала союзником русичів у їх боротьбі з новим кочовим ворогом — половцями, які вперше з'явилися 1054 р., а вже 1061 р. зуміли розбити військо переяславського князя Всеволода. У 1068 р. на р. Альті половці спустошили територію Середнього Подніпров'я. Певним реваншем за цю поразку була перемога в листопаді того ж року Святослава Ярославича під Черніговом, де він зумів розбити з невеликою дружиною численне половецьке військо, захопивши в полон хана Шарукана.

У 1078 р. Олег Святославич у протиборстві зі Всеволодом Ярославичем уперше запросив собі на допомогу половців, утягнувши їх у міжусобну боротьбу, чим ще дужче посприяв кочовикам у проникненні на руську землю. В 1092 р. половці захопили ряд міст у Переяславському князівстві: Пісочен, Переволоку, Прилуки. Того ж року теребовельський князь Василько Ростиславич із половцями здійснив похід до Польщі.

Усвідомлюючи важливість порозуміння з половцями, великий київський князь Святополк Ізяславич 1094 р. одружився з дочкою половецького хана Тугоркана. Згодом династичні шлюби між половецькими ханами і руськими князями стали непоодинокими і часто використовувалися як чинник зовнішньої політики, хоча назвати їх цілком успішними для нейтралізації половців не можна. У 1095 р. Володимир Мономах у Переяславі убив ханів Китана та Ітлара, що спровокувало черговий сплеск напруженості.

У 1097 р. на Любецькому з'їзді князів обговорювали і "половецьке питання": князі домовилися спільно діяти проти кочовиків. Таке ж рішення було прийняте і на наступному княжому з'їзді 1101 р. на р. Золотчі, у м. Сакові того ж року було укладено русько-половецьку мирну угоду, ініціаторами якої були самі половці. Однак подальші події показали, що миру ця угода не принесла. На Долобському княжому з'їзді (1103 р.) було прийнято рішення завдати удару по половцях. Коаліція рушила в степ, дійшовши до р. Сутінь. Тут були розбиті передові загони половців на чолі з ханом Алтунопою, який загинув у бою. В головній битві, яка відбулася 4 квітня 1103 p., половці зазнали нищівної поразки. Загинуло майже два десятки ханів.

У 1106 р. половці спустошили околиці м. Зарічське, однак були розбиті руськими військами, що надійшли. Наступного року хани Боняк і Шарукан напали на м. Лубни, але коаліція руських князів знову розгромила кочовиків. У 1109 р. воєвода Володимира Мономаха Дмитро Іворович розгромив половців, захопивши багатьох у полон. Неспокійним був і 1110 р. — половці воювали біля Переяслава і Чучина. В березні 1113 р. руські князі завдали потужного удару по половецьких кочовищах, розбивши виставлене половцями військо.

Чимала заслуга у цих перемогах належала переяславському князю Володимиру Мономахові, котрий і був ініціатором походів. Для підпорядкування степовиків руські князі використовували не лише військову силу, а й, як зазначалося, династичні шлюби. У 1108 р. син Володимира Мономаха Юрій (Долгорукий) одружився з дочкою хана Аепи, а інший його син — Андрій — 1117 р. одружився з онукою Тугоркана. У 1118 р. син Шарукана хан Атрам із частиною орди подався до Грузії. Коли 1120 р. син Володимира Мономаха Ярослав рушив на Дон, то не застав там половців. Фактично, на короткий час удалося не просто впоратися з "половецькою проблемою", а зняти її, оскільки степ був очищений від половців. Правління у Києві Володимира Мономаха було тріумфом князя, котрого небезпідставно вважали переможцем половців.