Зовнішня політика України - Кучик О.С. - Рекомендована література

"Українське питання" піднімалось не лише національно- визвольними змаганнями українського народу 1917—1920 рр., воно виникло значно раніше, в часи козацької держави Богдана Хмельницького, Івана Виговського та Івана Мазепи. Це питання посідало помітне місце у зовнішньополітичних ідеях зарубіжних політиків різних часів, зокрема, у доктрині Бона- парта Наполеона на початку XIX ст. та залізного канцлера Отто Бісмарка наприкінці XIX ст. Відсутність його у політиці Російської імперії, до якої належала найбільша територія України, зумовлювала табу на все українське, накладене царським урядом. Водночас у Державній думі Росії існувала навіть українська депутатська фракція, котра вирізнялася з-поміж загалу депутатів спільними ідеями. Проте вона була нечисленною і не могла суттєво впливати на рішення Державної думи.

У кожну епоху "українське питання" з'являлось у різних вимірах, під різним кутом зору, піднімаючи різнопланові проблеми, здебільшого, національно-політичного і територіально- адміністративного характеру.

Як і будь-яке питання, пов'язане з національним відродженням, українське — виражало ідеї національного самовираження та самобутності. З розвитком політичної свідомості на початку XX ст. "українське питання" трансформувалося від культурницького напряму до ідеї не лише розвитку національної культури, а й досягнення повної національно-територіальної автономії. Незважаючи на роз'єднаність земель, українська політична еліта Росії і Австро-Угорщини почали проголошувати ідею національної автономії України. "Українське питання" з внутрішньополітичного, національного за характером, поступово набуло ознак міжнародної проблеми у контексті реалізації військово-політичних цілей держав у Першій світовій війні, перетворюючись на територіально-адміністративну проблему для держав, до складу яких входять етнографічні землі українців.

Однак у 1917—1920 рр. розв'язання "українського питання" вкрай ускладнювала приналежність українських земель до Російської і Австро-Угорської імперій, що входили до ворожих військово-політичних угруповань — Антанти і Четверного союзу.

Світова війна незаперечно підтвердила ворожість царської Росії до національних прагнень України, її геополітичних інтересів. Виразна експансія на Південному Заході та активна дипломатія з державами, котрі володіли українськими землями або зазіхали на них, дедалі чіткіше диференціювали спільні природні інтереси українського та російського народів. Активні суперечки між Росією та Австро-Угорщиною стали показовими у боротьбі за територіальні надбання як однієї, так і іншої держави. "Війпа певною мірою стала результатом цього роду настроїв тому, — писав В. І. Всрпадський, — що відносини між Росією і Австрією визначались переважно слов'я- пофільсько-націопалістичпою ідеологією, у якій одне з чільних місць посіло вороже ставлення до розвою української культури в Галичині та прагнення до возз'єднання під'яремної Русі з Росією на засадах етнографічної єдності".

Територіальна суперечка привертала увагу дипломатії Західних держав, перетворюючи "українське питання" на одну з основних причин світової війни, без розв'язання котрої неможливим було примирення.

Характеризуючи національну політику російської державності в "українському питанні", варто зазначити, що тогочасний уряд провадив и в руслі обмеження прав і свобод "чужорідних елементів". У циркулярі від 20 січня 1910 р. міністерства внутрішніх справ глава уряду П. Столипін наказував губернаторам не допускати створення "товариств інородних, між ними українських і жидівських, незалежно від їхніх цілей з огляду на несумісність з російськими державними завданнями; товариств, які мають вузькі національно-політичні цілі, бо об'єднання на ґрунті таких національно-політичних інтересів веде до збільшення основ національної відокремленості й розбрату та може викликати наслідки, що загрожуватимуть громадському спокою і безпечності". Цей циркуляр був віддзеркаленням "української політики" російського самодержавства, адже, на тверде переконання російського прем'єра, "історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, у теперішнім часі прозваним українським, що містить у собі ідею відродження старої України і устрою малоросійської України на автономпих на- ціопально-територіальних засадах".

У роки Першої світової війни "українська політика" царизму отримала логічне продовження у тісному поєднанні з військово-політичними цілями Російської імперії у війні. Насамперед Росія намагалась розширити кордони державного комплексу політичною інкорпорацією західноукраїнських земель (Галичина, Буковина та Закарпаття), населення яких, як уважала більшість російських політичних сил, за етнографічною ознакою, належала до російської народності. Яскравим прикладом відношення Росії до західноукраїнських земель був маніфест Верховного головнокомандувача армії, великого князя Миколи Миколайовича від 5 серпня 1914 р., в якому, зокрема, зазначалося: "Надбання Володимира Святого, земля Ярослава Осьмомисла, князів Данила і Романа, скинувши ярмо, піднесе стяг єдиної, великої, неподільної Росії". Переслідуючи великодержавні інтереси, російське самодержавство розраховувало на те, що внаслідок приєднання до Росії всіх етнічних українських земель вдасться не лише зібрати їх разом (на благо українцям), а й розв'язати "українське питанпя" як внутрішньополітичну проблему — позбавити українців Росії живильної енергії "осередків мазепинського руху" в Західній Україні. Практична реалізація цієї програми настала відразу після приходу в серпні 1914 р. російської армії в Галичину, де новостворена окупаційна адміністрація взялась за активне втілення у життя ідеї "злиття краю з імперією у політичному та національному сенсі". Вважаючи Східну Галичину та Лемків- щину споконвічно російськими землями, голова адміністрації граф Г. Бобринський заявляв у вересні 1914 р. львів'янам, що "влаштування цих областей має відбутися на російських засадах... Я буду запроваджувати, — казав він, — з належною поступовістю без корінного ламання існуючого порядку, російську мову, закон і устрій". Політика асиміляції українського етносу була традиційною для російського самодержавства.

"Українське питання" досить гостро виникло і перед урядом Австро-Угорщини. Але для двоєдиної монархії, населеної численними народами і етносами, це питання набуло ознак гострішої боротьби, ніж у Росії. Порівняльний аналіз засвідчує краще положення українців в Австро-Угорщині, ніж у Росії. Водночас Габсбурги зіштовхнулися з проблемою відокремлення націй та визначення етнографічних меж між українцями й поляками в Галичині, яка стала каменем спотикання у відносинах між українцями, поляками та центральним віденським урядом. Основа австрійської політики в українській справі — питання про надання українцям національно-територіальної автономії та ідея створення коронного краю. З огляду на поширену ідею "української зради" у війні, німецький дослідник Г. Лемке зробив влучний висновок: "Одразу після вибуху війни в суперечку навколо Галичини поряд з уже існуючими сторонами — поляками, українцями та віденським урядом — вступив новий не менш важливий учасник — Верховне командування армії, яке переслідувало ірредентистів". Вивчаючи ставлення українського населення до національної ідеї, військові експерти зазначали у доповідній записці Генштабу в жовтні 1914 р., що "найбільший вплив на українців має національно- демократична партія. Її ідеалом є об'єднання всіх українців і створення Великої України та інших областей Південної Росії, а найближча мета — автономія українців у Галичині".

Аналіз матеріалів і документів засвідчує, що впродовж 1914—1916 рр. спостерігалось певне зацікавлення віденського уряду у врегулюванні "українського питання" бодай тимчасово, тоді як 1917 р. — час заяв і декларацій, а не реальних кроків до розв'язання загнаної у глухий кут національно-політичної проблеми.

Визначаючи зміст "українського питання" в роки Першої світової війни та його місце у політиці Росії й Австро-Угорщини, варто зауважити, що для українців воно полягало насамперед у задоволенні національних потреб культурного і політичного характеру. Якщо урядові кола Габсбурзької імперії пов'язували його розв'язання з проведенням адміністративної реформи на основі розширення самоврядування народностей зі залученням їхніх представників до активнішого політичного життя, то для царської Росії "українське питання" мало суто адміністративно-територіальний характер, його розв'язання пов'язувалось з уніфікацією, через асиміляцію українців, російського народу та запровадження російського устрою на завойованих територіях Західної України. Водночас, як випливає з матеріалів, "українське питання" посіло своє місце в політичних планах держав як Четверного союзу (Австро-Угорщина, Німеччина), так і Антанти (Росія).

Існування щонайменше двох частин української території, що були роз'єднані, вимагало розгляду "української проблеми" з погляду розв'язання територіальних питань. У цьому випадку це було об'єднання всіх етнографічних земель у єдине ціле та надання політико-правового статусу цьому утворенню. Доля етнографічних земель України залежала також від розв'язання, принаймні, двох основних питань: визнання права українців на самовизначення та встановлення етнографічних і адміністративних кордонів України.

В умовах бездержавності України питання про возз'єднання розв'язувалось на міжнародній арені без участі її народу, не в інтересах його самовизначення. Про возз'єднання йшлося на таємних переговорах, які провадилися під час війни. Вимоги щодо приєдііання Галичини та Угорської Русі, висунуті російським царизмом, мали суто імперський та експансіоністський характер. Адже території, на які зазіхала Росія, визнавали як етнічні російські землі, заперечуючи існування не лише української культури, а й українського народу. Підтримка агресивних домагань Росії її західними союзниками означала якщо не повне розуміння її ідей, то нівелювання та заперечення існування української нації.

Отже, війна, в яку була волею долі втягнута Україна, завдала останній не лише величезцих людських та матеріальних втрат, а й підняла питання, бути чи не бути українській державності. Шукаючи шляхів примирення, дипломатія держав Антанти намагалася здійснити новий перерозподіл політичної карти світу, не звертаючи особливої уваги на "українське питання", перекреслюючи тим прагнення українців до відродження державності.

Одним із основних чинників, що впливали на визначення місця "українського питання" у зовнішньополітичних стратегіях як Центральних держав, так і країн Антанти, було існування польського питання, яке посідало помітне місце у тогочасній європейській політиці. Більшість польських політиків кінця XIX т~ початку XX ст. відстоювали необхідність відродження польської державності в межах "історичних земель", що означало експапсію па українські, литовські, білоруські та інші землі, заперечуючи право цих націй, по суті рівних за становищем полякам, па самовизначення та творення держави. Однією з впливових політичних сил були націонал-демократи (ендеки) на чолі з Р. Дмовським, який активно проголошував ідею "інкорпорації" східних кросів до складу відродженої Польщі, пропагуючи серед поляків ідею вищості польської культури та її місійний характер на українських землях. Уважаючи прагнення українців другорядними, розв'язанпя "українського питання" Р. Дмовський пов'язував тільки з адміністративно-територіальними завданнями для Великої Польщі. Бпдеки вважали за потрібпе залучити до складу Польщі українські, литовські та білоруські землі, щоправда на засадах федеративного утворення. Водночас вони не враховували інтересів інших націй, залишаючи за поляками провідну роль.

Такі настрої поляків мали підґрунтя як серед політичних сил Австро-Угорщини, що декларували право поляків на автономію, так і серед урядових кіл держав Антанти. Російський царизм, незважаючи на ворожість до національних принципів, проголошував необхідність відновити Королівство Польське, хоч і в межах Росії, сподіваючись не лише вирішили "українське питання", а й зміцнити нідґруптя російської експансії па захід. Польська справа посіла помітне місце і в зовнішньополітичній стратегії Франції, політики якої виношували ідею створити Велику Польщу, як противагу німецькій та російській гегемонії в Європі, а відтак, потенційно можливого російсько- пімецького воєнного союзу. Ця ідея отримала підживлення після захоплення влади більшовиками у Петрограді та початку переговорів у Бресті. Вбачаючи у добільшовицькій Росії союзника, про "українське питанпя" французи мовчали. Британці ж до територіальних зазіхапь поляків ставились вороже одразу, вбачаючи у цьому загрозу зміцнення французького домінування на континенті. Для Великої Британії було невигідним зростання ролі Франції, а тому її противагою мала бути Росія — єдина та неподільна. Незважаючи на німецьку загрозу, британцям були ближчі російсько-британські стосунки, аніж утворення форпосту Франції у Центрально-Східній Європі у вигляді Великої Польщі. Зважаючи на невизначеність Росії впродовж 1917—1918 рр., британський уряд Д. Ллойда Джор- джа провадив у національному питанні нечітку політику.

Водночас загроза поширення більшовизму в Європі та революційного руху на зламі 1917—1918 рр. ставила перед державами Заходу проблему пошуку сил для боротьби з більшовиками в Росії та встановлення бар'єра ("санітарного кордону") від поширення його в Європу. Серединне розташування України привертало до неї погляди західних політиків як до сили, що могла б за певної допомоги провадити ефективну боротьбу з більшовиками, котрі прагнули оволодіти нею. Отже, третім завданням у розв'язанні "українського питання", було надан- пя допомоги (матеріальної, фінансової, моральної) Україні в боротьбі проти більшовиків, які загрожували пс лише країні, а й усій Європі.

Варто зазначити, що "українське питання" було двоєдиною проблемою. Його підняли самі україпці, які прагнули відродити національну самобутність і національну культуру та почасти територіальну автономію, а з кінця 1917 р. — і відпови- ти державність. Оскільки українські етпічні землі входили до складу кількох державно-політичних утворень, то "українське питання" набуло міжнародного характеру. Посівши помітне місце у зовнішній політиці урядів різних держав, "україпськс питання" набуло європейського, а то й світового масштабу.

Після перемоги у Першій світовій війні держав Антанти доцільно розглянути місце "українського питання" у зовнішньополітичних концепціях цих країн. Необхідно зазначити важливу роль російського чинника у розв'язанні "української проблеми" з огляду па приналежність Росії до військово-політичного союзу Антанти. Погляди російського політику му залишались незмінними: і царський уряд, і Мілюков однаково стверджували, що: "Сила Росії —. в її єдності від фінських берегів до Великого океану, від Білого до Чорного морів". Це відповідало централістичним традиціям Франції, це було цілком зрозумілим і для Англії.

Очевидно, що союзники з таким переконанням розглядали "українське питання". Однак, на думку О. Шульгина, "до початку війни і з її початком воно просто не існувало для французів і решти союзників. їм треба було створити ідеологію війни —г як звільнення малих народів від гніту. Стара Росія була схожа на ту висококультурну і гуманну силу, котра мала йти на допомогу людяності".

Як бачимо, Шульгин пов'язував виникнення "українського питання" для союзників з необхідністю утвердити їхню визвольну місію у війні. Лише на завершальному етапі війни, коли союзники прагнули створити враження звільнення "слабких народів" з-під гніту "сильних", це питання виникло перед європейськими державами. З огляду на те, що Росія була союзником Антанти у війні, ні Англії, ні Франції "не було діла до нікому невідомого народу українського".

Важливість розв'язання "українського питання" поєднувалось із певною настороженістю, адже "союзники почули рух навколо слова "Україна" по той бік кордону, почули, можливо, вперше з німецьких джерел. До того ж, думає так сам Сазрнов (Міністр закордонних справ царського уряду — О. К.)". Яку ж думку висловлював Сазонов про українську справу? Він не бачив її як такої. Водночас, аналізуючи матеріали, зокрема, британської преси та урядових структур цього періоду, можна зробити висновок про їхню ґрунтовну поінформованість про суть "українського питання". Його розглядали у своїх працях відомі британські дослідники Східної Європи — Р. Сетон Вот- сон, Арнольд Тойнбі та інші представники згаданого проекту "Велінгтон-Хауз", матеріали яких використовувало навіть міністерство закордонних справ Великої Британії, а також її союзники. Тому казати про первинність німецького джерела інформації щодо "української проблеми" — безпідставно. Твердження про "німецьку інтригу на Україні" раз у раз нав'язували російські емігранти на Заході, які мали тут значний вплив.

Більшість тогочасних російських політиків відкидали навіть існування "української проблеми". Один із таких діячів писав: "Українці вимагали небагато. Про їхнє існування не варто забувати, час від часу нагороджуючи їх тими заманливими для них іграшками, котрі були їхньою споконвічною мрією, — дати їм мову і надати зовнішній український стиль управлінню... незручність існування "українського питання" можна було використати на благо всієї Росії і безболісно вийти зі становища, що склалось... Можна було сміливо, майже сліпо проводити українізацію, адже було зрозуміло, щойно ставлення до минулого перестане бути забороненим плодом, воно розтане само собою як щось непотрібне і штучне...". Водночас варто зазначити, що таке розуміння неоднозначно сприйняли уряди західноєвропейських держав.

Оцінюючи французьку східну політику, радник уряду ЗУНР Степан Рудницький писав, що вона мало зважає на політично- географічні реалії. Він зазначав, що існують полярно протилежні завдання, а саме: велика Польща та возз'єднана Росія. Щоб стати "великою", Польща мала б "не тільки здобуті на сході території білорусів і українців втримати, а придбати й по- ві. Та всі ці землі лежать поза етнографічними межами Польщі і є істинно руськими землями". І далі: "Утворення Української національної держави в етнографічних кордонах, а огляду цілої Балтійсько-Чорноморської федерації, є для французької східної політики небажаним, а поділ одноцільної російської могутності, спрямованої проти німецької небезпеки — просто фатальним". У цій же праці Рудницький доводить вигоду існування з геополітичного боку України для Великої Британії та Німеччини. Він мотивує це можливістю використати її як сполучну ланку між Заходом і Сходом та близькістю України до зон традиційного впливу Великої Британії (Мала Азія, Близький Схід).

Зацікавлення Великої Британії у стосунках з Україною можна пояснити й суперечностями між Англією та Росією, до складу якої входила Україна ще напередодні війни. Могутня Російська імперія заважала планам правлячих кіл Великої Британії щодо поширення впливу в Європі. Задовго до виходу Росії з війни та її розвалу, за свідченнями Ллойд Джорджа, восени 1916 р. Форін Офіс подав урядові плани, як ослабити Росію, що передбачали "створення ефективного бар'єра проти російського домінування в Європі". Складне становище у Росії створило ідею її розчленування на окремі державно-політичні утворення, пов'язані федерацією. Тодішній військовий міністр Великої Британії В. Черчілль зазначав: "така Росія була б меншою загрозою для майбутнього світу, ніж велика централізована царська монархія. І тепер якраз такий момент, коли за допомогою розумного використання політики союзників... надати подіям саме такого розвитку".

Показовими у ставленні англійського істеблішменту до Росії є записи у щоденнику посла Великобританії у Парижі Лорда Берті. На його переконання, російського народу не існує взагалі. "Це ніщо інше як конгломерат відмінних одна від одної рас, що розвалились на частини". Місце розташування України та входження її до зони діяльності Східного відділу штабу об'єднаних сил Антанти зумовили помітне зацікавлення нею з боку союзників. Метою було знищити більшовизм та створити демократичний лад у Росії. В ухвалі, прийнятій Східним відділом штабу Антанти 12 листопада 1918 р. стосовно Півдня Росії, було зазначено: "Антанта зобов'язана спрямувати головні зусилля на Південь Росії, щоб утворити там основну масу російських національних сил і дозволити їм здійснити наступ на Москву".

Очевидним є факт, що політика Великої Британії стосовно Центральної та Східної Європи полягала у боротьбі з німецькою загрозою та російським більшовизмом. Прагнучи убезпечити Європу від Німеччини, Англія робила ставку на буферні держави. Зокрема, Лорд Берті писав: "Немає більше Росії! Вона розпалась... Якщо нам вдасться добитись незалежності буферних держав, що межують з Німеччиною на Сході, тобто Фінляндії, Польщі, Естонії, України, то, як на мене, все решта може йти під три чорти й варитись у власному соці"..

Як бачимо, Україна, вийшовши на міжнародну арену, стала предметом зацікавлення урядів іноземних держав, серед них і Великої Британії. Визнавши існування України, Англія розглядала її як ланку Східного фронту проти Німеччини. Задля справедливості, варто визнати, що такі кроки до налагодження контактів з Україною почали активізовуватися лише після жовтневого перевороту в Росії 1917 р. та виходу її з війни.

Якщо Велика Британія звертала увагу на Україну з центром у Києві, то, закономірно, виникає запитання: яким же було її ставлення до інших українських земель, що не входили до складу Росії. Доцільним видається розглянути відношення Лондона до проблеми реформування Австро-Угорщини.

У декларації від 5 січня 1918 р., яку Ллойд Джордж надіслав президентові Вільсону, зазначалось: "Погоджуючись з президентом Вільсоном у тому, що розподіл Австро-Угорщини не належить до цілей війни, ми вважаємо, що доки справжнє самоуправління, побудоване на істинно демократичних принципах, не буде надано національностям, що входять до складу Австро-Угорщини і давно прагнуть до цього, нема жодних надій на усунення причин турботи в тій частині Європи, де так довго існувала загроза загальному миру".

Зрозумілим стає спокій в англійських колах після розвалу Австро-Угорщини. Міністерство закордонних справ Великої Британії в грудні 1918 р. подало кабінету міністрів меморандум з оцінкою ситуації, що виникло в Австро-Угорщині після її розпаду. У ньому зазначалось: "Австро-Угорщина перестала існувати як держава; зникли всі ознаки зв'язку зі зовнішнім світом. Не існувало більше ні єдиної армії, ні династії, ні міністерства закордонних справ, ні бюрократичного апарату". У цьому меморандумі містяться відомості про створення у Львові Національною Радою українських збройних формувань.

Розглядаючи перспективу розвитку ситуації навколо Австро- Угорщини стосовно українців Східної Галичини, Ллойд Джордж писав: "Українців Східної Галичини та Північної Угорщини належить або визнати як самостійне національне ціле, або ототожнювати їх із київським урядом, незалежно від того, буде цей уряд визнано незалежною державою, чи частиною Росії на правах федеративного чи будь-якого іншого принципу".

Задекларувавши плани стосовно різних частин Австро-Угор- щини, у британського уряду було недостатньо інформації про українські справи загалом та українців Східної Галичини і Північної Угорщини зокрема. "Українці Східної Галичини організували Національну Раду у Львові, утворили Національну міліцію, однак поки що незрозумілі їхні стосунки з українським урядом в Києві та чи розпочали які-небудь заходи українці Північної Угорщини".

Отже, уряд Англії виокремлював українську національну групу з-поміж інших. Незважаючи на своє дещо прихильне ставлення до російської політичної еміграції та білих сил у Росії, він прагнув підходити до "українського питання" з погляду єдності етнічних українців, розуміючи під цим їхнє єднання з урядом у Києві як українським урядом, можливо, центральним. Позитивним у цьому підході була сама постановка питання про спільність українців двох раніше ворожих держав, розуміння важливості розв'язання української національної проблеми через об'єднання всіх українців до єдиної національної держави. Щоправда, чіткої відповіді на запитання про характер цієї держави (самостійної, чи федеративної у складі Росії) британський уряд наприкінці 1918 р. не мав.

Українські землі по обидва боки австрійсько-російського кордону були не тільки головним театром військових дій, а й однією з причин війни. За таких обставин українські політичні сили були приречені зробити вибір на користь однієї з воюючих сторін. Українська політична еліта усвідомлювала, що війна дозволила скористатись нагодою відстояти і реалізувати ідею творення національної державності. Однак політична еліта як підросійської, так і підавстрійської України, пов'язувала своє майбутнє з участю у війні на боці однієї зі сторін.

Проросійську позицію посіли лідери Товариства Українських Поступовців Д. Дорошенко, А. Вязлов, А. Ніковський. Вони, як згодом і С. Петлюра, стали членами Всеросійського союзу земств і міст, який сприяв зміцненню обороноспроможності російської армії. Товариство українських поступовців, що об'єднувало найбільш активні елементи, серед яких переважали соціалісти і частина Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), виступили ЗО липня 1914 р. з декларацією "Війна і українці" за підписом С. Петлюри, головного редактора "Украинской жизни". У декларації, ви друкованій у Москві, було записано, що українці чесно виконують свій обов'язок щодо держави, підтримують справу громадян Росії. Публікацією декларації С. Петлюра порушив мовчанку українців, з якої можна було зробити висновок, що вони взагалі не існують, або в межах Російської імперії їм узагалі немає місця. Петлюра мав на увазі, що війна має розвіяти недовіру урядових кіл і дати зрештою українцям те, на що вони заслуговують і на що вони мають право. Стало зрозуміло, що в міжнародному масштабі декларація була орієнтована не лише на Росію, а й на держави Антанти.

Якщо політичний вибір західних україців був зумовлений передусім примарливими сподіваннями на широку крайову автономію, то чимало української інтелігенції у підросійській Україні опинилась у полоні ідеї слов'янської єдності, що стала офіційною доктриною російського самодержавства в роки війни. Ставлення української інтелігенції до війни (переважно тієї її частини, що проживала в російських столицях) висловив С. Петлюра на сторінках газети "Украинская жизнь" у перші ж дні війни: "В ідеалах українців і в практичних постулатах українського суспільства... національний розвиток тієї частини українського народу, що увійшла до складу Росії, завжди розглядався в межах останньої і в тісному союзі з народами, що її заселяють". Відтак він закликав виявити здоровий політичний ґлузд та організовану волю нації, щоб не піддатися провокаційним впливам і виконати свій обов'язок громадян Росії в цей важкий час до кінця і не тільки на полі бою.

Звичайно, і серед цієї частини інтелігенції було розуміння того, що українська національна проблема вимагала розв'язання. Проте очевидність цього заперечувала можливість добиватися "єдності усього українського народу" на шляхах "австрійських орієнтацій". На перший план висувалась ідея оборони держави. Стосовно національних інтересів висловлювались обережні сподівання, що "свідомість російського суспільства" зрозуміє та сприйме "потреби інородців, що живуть в державі".

Ситуативний характер українського політичного вибору чітко простежується на зміні позицій Товариства Українських Поступовців — організації, що репрезентувала погляди політи- зованої частини інтелігенції Наддніпрянської України. В міру того як російська армія зазнавала однієї поразки за іншою, відбувалась і еволюція в політичних орієнтаціях поступовців. Від позицій активного нейтралітету ТУП переходить до рішучого несприйняття війни як такої, що знищує українські землі. Щоправда, поступово відбувається переорієнтація ТУП на австро-німецький блок. Рада ТУП, за свідченнями Є. Чикален- ка, таку позицію мотивувала прагматичними міркуваннями: "Німці будуть нас визискувати економічно, але це потім вийде нам на користь: за всяку науку треба платити, а німці принесуть на Україну свої капітали, заведуть у нас індустрію та промисловість, як у Лодзі; навчать наших селян, щоб у них хліб родив не по сорок пудів з десятини, як тепер у середньому, а по сто двадцять два пуди з десятини, як родить у Германії на далеко гіршому ґрунті". Мотиви, з якими, на жаль, перегукується наша дійсність.

Якщо пронімецька орієнтація певної частини ТУП спостерігалась на пізніших стадіях війни, то більшість політично активної інтелігенції західних земель була на пронімецьких позиціях вже на початку війни. Заснована 1 серпня 1914 р. трьома українськими партіями — національно-демократичною, радикальною, соціал-демократичною — Головна Українська

Рада закликала австрійських українців виступити проти Російської імперії на боці Австро-Угорщини. "Побіда Австро-Угор- ської монархії буде нашою побідою. — Йшлося в Маніфесті Головної Української Ради. —- І що більше буде пораження Росії, то швидше виб'є година визволення України". Позиція ТУП була практично незмінною до розпаду імперії Габсбургів, коли на землях Наддністрянської України утворилась ЗУНР.

Із перших днів війни активну проавстрійську позицію зайняв утворений у Львові Союз визволення України — позапартійне об'єднання, до якого ввійшли В. Дорошенко, М. Меле- невський-Басок, О. Скоропис-Йолтуховський, Д. Донцов та інші відомі діячі УСРП і Спілки. Вони сподівались, що перемога Німеччини створить передумови для побудови самостійної української держави у формі конституційної монархії (гетьманату) з демократичною політичною системою, громадянськими та релігійними свободами, самостійною українською церквою. Відразу після створення СВУ видав дві відозви: "До українського народу в Росії", написану головою союзу Д. Донцовим, і "До публічної думки Європи", у яких червоною ниткою проходила ідея, що лише самостійна Україна може бути захистом Європи від російської експансії. Вважаючи Україну "каменем спотикання" у розв'язанні європейських справ та розуміючи суперечливий характер російсько-європейських стосунків, Д. Донцов був переконаний, що територіальне володіння Україною є принциповим питанням у розв'язанні європейських проблем. "Ключі до володіння слов'янством, а через нього і Європою, може одержати той, хто заволодіє Україною".

Зважаючи на серединне розташування України між Сходом і Заходом, Д. Донцов доходить висновку, що Україна, природно, була та залишається плацдармом у боротьбі між Європою й Азією. Однак вона залишається "можливо Далеким Сходом Окциденту, але в жодному разі не далеким заходом Орієнту". Як бачимо, Донцов уважає європейське середовище більш природним для України, аніж східне, азійське, вважаючи Росію (незалежно від суспільно-політичного ладу) найлютішим ворогом української державності взагалі. Міркуючи так, Донцов доходить висновку, що основним принципом української зовнішньополітичної концепції має бути "de que on de force..." (поділяй і володій). Позитивний аспект цього постулату — його деталізація є принципом порозуміння з державами, "інтереси яких суперечать вдану хвилину інтересам Росії". Цю засаду необхідно було проголошувати відверто, незважаючи на переконання інших опозиційних сил в Україні.

Якщо, на думку Д. Донцова, історія зробила з України аванпост у боротьбі між Росією та Європою, то така боротьба загрожує Україні національною смертю. Незалежно від режиму в Росії, найпершою заповіддю української зовнішньої політики має бути повне відокремлення від Росії. В одній зі статей він резюмує так: "Коли я кажу "повна сепарація від Росії", то розумію сепарацію як відділення в непідлеглу державу. Бо лише нація, яка вільно розпоряджається всіма своїми матеріальними і моральними силами, може виконати своє історичне завдання: здійснити свій колективний ідеал. Велика підстава великої держави якраз тим власне різниться від малої, що це є державний егоїзм, а не романтика".

Політична програма СВУ була опублікована у першому номері "Вісника Союзу визволення України" під заголовком "Наша платформа". У ній зазначалось, що "об'єктивна історична конечність вимагає, аби між Західною Європою і Московщиною повстала самостійна Українська держава...". І Союз виступив репрезентантом національно-економічних інтересів українського народу в Росії. Представляючи політичний напрям самостійності українського народу, діячі Союзу вбачали реалізацію національно-політичних цілей через поразку Росії у війні. "Національно-політичною платформою Союзу є державна самостійність України... На випадок прилучення до Австрії більшої чи меншої українсько-російської території буде Союз обстоювати за створення в усіх землях, заселених українським народом в Австрії, осібного автономного краю".

Відстоюючи позиції самостійності, Союз на цьому етапі наполягав на оперті на Австрію. В одній із відозв до населення декларувалося: "Не лякаймося австрійського війська... Се військо поможе нам вигнати з нашої землі всіх українських чиновників і урядників, що сараною вкрили наш край! Поможе розвалити ту прокляту тюрму народів, що зветься імперією царя. Поможе нам стати панами на власній землі. Принесе нам свободу і землю!". Провадячи жваву агітаційну роботу, СВУ пропагував ідею створення української держави як буферної зони між Росією та Європою, як гаранта стабільності у Цен- трально-Східноєвропейському регіоні, звертаючись до політичних чинників західної Європи розв'язати "українське питання", яке, по суті, є питанням європейським.

Матеріали дають підстави зробити висновок про полярність політичних орієнтацій різних груп української інтелігенції та засвідчують їхній ситуативний характер, зумовлений мінливою геополітичною та воєнно-політичною ситуацією на європейському континенті у період війни. Можна назвати безліч об'єктивних причин, які змушували український визвольний рух шукати союзників на Заході. Однак здебільшого потенційними союзниками розглядали Австро-Угорщину та Німеччину, хоча жодна з них не була взірцем лібералізму й демократії, не була переможцем у війні. Хоча, порівняно з ними, Росія була прямою загрозою для українців. Як показала практика, домінування пронімецької орієнтації було очевидною помилкою українського руху, що у підсумку завершилося трагічно для української державності.

Отже, "українське питання" в період Першої світової війни виникло не раптово, коріння його сягає часів козацької держави, національного відродження та культурного піднесення другої половини XIX ст. Розв'язання Першої світової війни оголило всі суперечності у Центральній та Східній Європі, загострило проблему національного відродження народів Російської та Австро-Угорської імперій, до складу яких входили землі України. З виходом України на міжнародну арену в 1917—1918 рр. "українська проблема" постала з новою силою. Становище України ускладнювалось низкою чинників, які призводили до розбіжностей як у поглядах політичних кіл інших держав на "українське питання", так і несприятливим міжнародним становищем, у якому вона на той час перебувала. Розв'язання "української проблеми" тоді полягало у виконанні таких передумов:

визнання за українцями права на самовизначення, аж до відо