Зовнішня політика України - Кучик О.С. - 10.4. Місце України в Гітлерівській концепції завоювання "життєвого простору"

Міжнародна ситуація в Європі докорінно змінилася після приходу Гітлера до влади в Німеччині (ЗО січня 1933 р.). Якщо західні держави якось приховували свої справжні цілі щодо інших країн, то нацисти з властивою їм абсолютною переконаністю в правильності своїх людиноненависницьких ідей не лише не приховували загарбницьких планів, а й з якоюсь самозакоханістю навіть хизувалися ними. Основною метою зовнішньої політики Німеччини з приходом нацистів до влади стало проголошене в "Майн кампф" здобуття життєвого простору для німців як народу вищої раси. Гітлер проголошував: "Певна річ, така територіальна політика не може бути здійснена в Камеру нах, але винятково в Європі. Тому для Німеччини єдина можливість проведення здорової територіальної політики полягає тільки в здобутті нової землі в самій Європі... Слід ясно розуміти, що ця мета може бути досягнутою тільки шляхом війни". "Але якщо сьогодні ми говоримо про нові землі в Європі, то насамперед можна мати на увазі тільки Росію та підвладні їй прикордонні держави". Під останніми фюрер розумів західні республіки СРСР, в тому числі й Україну. Гітлер мав намір збільшити територію Німеччини. Йшлося про завоювання земель, які межували з Німеччиною, а далі тих, що були продовженням перших.

У червні 1933 р. на міжнародній економічній та фінансовій конференції в Лондоні був проголошений шокуючий меморандум глави німецької делегації Гуґенберга. В ньому містилася вимога до європейських держав про передання України Німеччині з цинічним обґрунтуванням — "для більш раціонального використання цієї родючої території". І нічого, "проковтнули" цей шматок європейські акули, хоча, для годиться, й побурчали.

Складну віртуозну дипломатичну гру повела Німеччина зі сусідніми Україні державами, передусім з Польщею. Правителі цієї країни не приховували своїх експансіоністських планів, на яких, як щуку на живця, й ловили німецькі дипломати. Спочатку були закріплені "дружні відносини" підписанням у січні 1934 р. Пакту про ненапад між Польщею та Німеччиною.

А потім, маскуючи свої загарбницькі плани щодо самої Польщі, їй щедро обіцяли багату здобич на сході за рахунок України. У світову пресу прорвалося повідомлення про те, що між цими двома країнами існує таємна угода, зокрема про те, що Україна має стати сферою державних інтересів Польщі.

У промові на великому щорічному партійному зібранні нацистів у Нюрнберзі у вересні 1936 р. Гітлер вигукував: "Якби ми мали в нашому розпорядженні незліченні сировинні багатства Уралу, ліси Сибіру, і якби безкраї родючі рівнини України були в межах Німеччини — ми б мали все".

21 липня 1940 р., вперше повідомляючи військове командування про намір якнайшвидше напасти на СРСР, Гітлер побожно кинув: "Політичні цілі: Українська держава, Федерація Прибалтійських держав, Білорусія...". Через десять днів перед тією ж аудиторією він казав геть інше: "Остаточно Україна, Білорусія, Балтійські держави — нам". Перший вислів повторював поширену тезу німецьких геополітиків, котрі вважали, що для послаблення Росії від неї треба відірвати Україну, яка стане самостійною державою, орієнтованою на Німеччину, і завжди служитиме противагою Росії. Друге — "відображало концепцію здобуття життєвого простору на Сході".

Цю плутанину було повторено на початку березня 1941 р., коли підготовка німецького нападу на СРСР набула максимальної інтенсивності. Настанови Гітлера були такими: "Наступний похід буде не просто збройною боротьбою. Він буде також прорахунком двох ідеологій. Щоб війну довести до кінця, мало зайняти простір, розбити ворожі збройні сили. Уся територія мусить бути розчленованою на держави з власними урядами, з якими могли б укласти мир".

2 квітня 1941 р. А. Розенберг, головний нацистський авторитет із національних питань у Радянському Союзі, котрого Гітлер призначив своїм "уповноваженим для централізованого розв'язання проблем східноєвропейського простору", подав фюреру "Пам'ятну записку № 1". У ній аналізувався стан та містилися рекомендації щодо майбутньої політики в окремих частинах території Радянського Союзу після окупації її німецькими військами.

На відміну від Гітлера, Розенберг дотримувався у зовнішній політиці не екстремістських, а швидше, традиційних імперіалістичних поглядів. Замість фюрерових візій нового колосального німецького життєвого простору па Сході, він бачив там у майбутньому радше новий баланс сил, шукав такого варіанту їх розкладу, який був би найбільш вигідний для Німеччини, забезпечував 'її панування без кардинальних етнічних змін, залишаючи населення на місці.

"До тієї частини, яка в СРСР розглядається як чисто українська, слід додати прикордонні смуги від корінної російської області... щоб послабити її і одночасно мати проти неї постійну противагу. (Йдеться про частини Курського та Воронезького адмінокругів). Так само як частка України розглядався і Крим. На досягнення цієї політичної мети було б спрямувати адміністративне та економічне упорядкування всієї української області".

План Розенберга передбачав збереження етнічного характеру східних територій, за винятком Прибалтики. Основним для нього було послабити Росію. Звідси — Розенбергів задум утворити навколо Великоросії ланцюг національних держав, залежних від Німеччини та ворожих до Росії, однією з яких була Україна. Вона була найбільша, тому й вимагала до себе найбільшої уваги.

Таких поглядів дотримувалися й деякі інші впливові особи Німеччини, особливо серед вищих військових кіл, які пам'ятали німецький прохід на Україну 1918 р. на запрошення Центральної Ради. Ці погляди не збігалися з планами Гітлера й тому не мали результату. Фюрер відкинув пропозиції Розенберга. 25 квітня 1941 р. Розенберг завершив роботу над "Пам'ятною запискою". Викладений у ній план передбачав створення на окупованій радянській території колоніальних сатрапій у вигляді німецьких рейхскомісаріатів Остланд (Прибалтика, Білорусія, Україна, Московія, Кавказ). Україна за цим планом мала простягтися аж до Волги.

У січні 1941 р., виступаючи перед підлеглими з таємною промовою, рейхсфюрер СС Г. Гіммлер говорив, що "головною метою війни проти Радянського Союзу є знищення ЗО млн слов'ян". 2 травня економічний штаб "Схід" затвердив принципи німецької політики на окупованій радянській території:

— "війну можна вести тільки за умови, що... всі німецькі збройні сили зможуть харчуватися за рахунок Росії;

— коли ми заберемо з країни все, що нам потрібно, десятки мільйонів людей, безсумнівно, помруть від голоду".

Коли нацисти писали "Росія", вони мали на увазі СРСР, а коли йшлося про продовольство — Україну.

16 липня 1941 р. на нараді з питань окупаційної політики Гітлер наголосив: "Отже, ми наголошуватимемо, що змушені окупувати ту чи іншу область, управляти, навести в ній лад; в інтересах населення забезпечити спокій, постачання продовольством, рух на шляхах тощо. Ніхто не мусить мати змогу розпізнати, що ми починаємо остаточне врегулювання".

Про українську територію Гітлер ще додав: "Антонеску хоче Бессарабію та Одесу зі смугою землі у напрямі на захід — північний захід від Одеси". Він дав зрозуміти, що бажання румунського диктатора буде вдоволено. "В основному, — вів далі Гітлер, — перед нами зараз стоїть завдання розрізати велетенський пиріг відповідно до своїх потреб, щоб ми могли: по- перше, опанувати його; по-друге, управляти; по-третє, експлуатувати. Основні принципи: ніколи знову не повинне стати можливим утворення військової держави на захід від Уралу, Німеччина сама бере на себе захист цього простору від усіх можливих небезпек... Тільки німець має право носити зброю, а не слов'янин — не чех, не козак або українець".

На цьому тлі вирізняється проукраїнська лінія Розенберга, котрий вважав, що, безперечно, в кожному комісаріаті необхідно по-різному ставитися до населення: "На Україні нам слід розпочати з культурних справ; там ми повинні розбудити історичну свідомість українців". Пропозицію заперечив Герінг: на Україні німці насамперед мають думати про те, як отримати від неї максимум продовольства. Також на Україні потрібно заохочувати певні прагнення до незалежності.

Гітлер призначив рейхскомісаром України Е. Коха, гауляй- тера Східної Пруссії, котрий уособлював найбільш брутальну верству нацистської верхівки. Своїм підлеглим він постійно доводив, що доля українців — бути рабами німців; усі, хто становитиме навіть потенційну загрозу для панування окупантів над Україною, мусить знищуватися фізично. Основне місце серед ворожих окупантам сил, на думку Коха, посідала національна інтелігенція, отже, вона перша підлягала винищенню, і коли жертв було порівняно небагато, то це лише тому, що справу ліквідації української національної інтелігенції вже виконала Москва.

Гітлерівський сатрап не робив таємниці зі своїх поглядів, та їх і не можна було приховати, бо вони втілювалися у конкретні дії окупаційної влади. Кохівська адміністрація грабувала й фізично знищувала населення окупованої України. Не позбавлене сенсу припущення, що це була своєрідна солідарність. Кох своєю політикою максимально намагався протиставити відносини між українцями та німцями. Отже, він робив саме те, чого треба було Сталіну і що він наказував робити радянським партизанам, які завдавали німцям шкоди, провокуючи репресії проти українського селянства.

Сталін добре знав, як перед війною українське село ставилося до його влади з її голодоморами, каторжними колгоспами, 10-річними присудами за зібрані на стерні "голодні" колоски. Знав він і те, що німецькі обов'язкові доставлення продовольства з селянського двору удвічі менші, ніж за радянської влади. За німців українське село зажило заможніше, ніж до війни. Дії "народних месників", які насправді ніколи не захищали населення від окупантів, мали змінити настрої на селі на користь Сталіна. Сталінська стратегія, здійснювана українським штабом партизанського руху, дала свої наслідки — сотні спалених німцями українських сіл, сотні тисяч знищених українців.

Маючи на меті здобути нові величезні території на Сході, Гітлер дивився на них як на простір для зростання німецького сільського населення, котре вважав найціннішою частиною нації. Тому посилення німецької нації усвідомлювалося як зростання німецького сільського населення. Україну завжди розглядала Німеччина як ідеальний регіон для сільського господарства. Тому вона не могла не стати об'єктом виняткового значення у майбутній нацистській політиці онімечення Сходу. Для українського народу це було особливо небезпечним.

Україну по черзі обезлюднювали обидва тоталітарні режими. Напередодні війни нацисти планували використати українців у своїх загарбницьких цілях, до того ж у такому разі дії останніх неодмінно повинні були різко загострити уже напружені українсько-польські відносини.

Ставши на шлях конфронтації з Польщею, гітлерівці вирішили скористатися "українською картою". Для цього вони пішли на покращення відносин з українською еміграцією, якій обіцяли підтримувати політичні прагнення українських угруповань, надавати їм матеріальну і моральну допомогу, зокрема створити український легіон. Відтак, поновлюючи контакти з німецькими інстанціями, лідери ОУН робили нову спробу пристосувати політику Третього Рейху до інтересів своїх визвольних змагань. У "Меморандумі" ОУН, переданому у серпні 1941 р. вищим урядовим інстанціям Німеччини, так охарактеризовано суть цієї політики: "Українська Військова Організація (УВО), а згодом її наступниця, Організація Українських Націоналістів (ОУН) під проводом Євгена Коновальця, від початку існування розпочала співпрацю з німецьким Рейхом, спрямовану проти Польщі та Москви. Ці організації сподівалися, що німецький Рейх сприятиме постанню Незалежної Соборної Української Держави". Зовнішньополітична концепція ОУН ґрунтувалася на союзі України з Німеччиною. Аналізуючи цю позицію оунівців, дослідник українського націоналізму Джон Армстронг писав: "Усі, хто мріяв про незалежну соборну Україну, розуміли, що вона може постати тільки із серії катастрофічних змін у Східній Європі. Єдине, що могло б викликати такі перетворення, була велика війна". Іншої зовнішньої сили, котра допомогла б українському народові відновити власну державність, націоналісти на той час не бачили. При цьому керівництву Організації Українських Націоналістів були притаманні незалежна ініціативна діяльність, намагання впливати на німецьку політику щодо України. Тому ініціатор такої війни, Німеччина, ставала природним союзником ОУН.

ЗО червня 1941 р. у Львові в присутності німецьких властей "Рішенням № 1 Національних зборів українців" проголошується Акт відновлення Української Держави. У документі зазначалося: "Відновлена Українська Держава буде тісно спів діяти з Націонал-Соціалістичною Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі і світі та допомагає українському народові визволитися з-під радянської окупації. Українська Національна Революційна Армія, що створиться на українській землі, боротиметься спільно з Союзною німецькою армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий лад у цілому світі".

Однак досить швидко українським націоналістам довелося розчаруватися: їхні сподівання на німецьку допомогу у відродженні самостійної України зазнали краху. Після відмови провідників ОУН відкликати Акт ЗО червня 1941 р. на членів ОУН падають репресії фашистської системи. Радянські органи безпеки з цього приводу свідчили: "Незважаючи на те, що німецька керівна верхівка протягом кількох років обіцяла членам ОУН виконати основний пункт їхньої "програми", фашистські військові власті не забарилися вжити рішучих заходів до припинення діяльності Українських Націоналістів на створення "Самостійної України", заарештували Банд еру, вигнали з України інших провідних діячів ОУН і заборонили місцевій фашистській адміністрації залучати бандерівців для боротьби з партизанами".

Гітлерівське командування не тільки вжило рішучих заходів для припинення діяльності похідних націоналістичних груп, що на окупованій території організовували українську владу, а й почало відкликати з України тих офіцерів німецької армії, котрі підтримували українських націоналістів. Йдеться, зокрема, про уповноваженого при групі професора Е. Коха, котрий, за визнанням рейхскомісара України від 20 вересня 1941 р., "підтримував українські прагнення до створення самостійної держави настільки, що це було не лише політично нерозумно, а й суперечило німецьким інтересам. Так, професор Е. Кох ухвалив утворення Волинської української ради довірених осіб, що присвоїла собі повноваження, які майже дорівнювали повноваженням уряду рейху. Ця рада довірених хоче, наприклад, призначати керівників українських обласних управлінь, округів і районів, створювати українські суди і призначити суддів; крім того, видавати різноманітні накази й розпорядження українським властям.

Отже, Акт проголошення Української Держави ЗО червня 1941 р. у Львові означав відчайдушну спробу українських патріотів поставити німецьку окупаційну владу перед доконаним фактом і підштовхнути її до визнання законності цього кроку. Проте цей уряд не встиг заявити про себе на дипломатичній ниві. Настав час гірких політичних розчарувань і переходу ОУН до нових форм революційно-визвольної боротьби й нової тактики.

Сьогодні ще не підраховано остаточних втрат гітлерівців у боях з ОУН. Так само, як залишаються вельми приблизними дані про масштаби жертв колаборантів у боротьбі з гітлерівцями. Відкриті колишні таємні архіви документально засвідчують сотні боїв У ПА з фашистами, зокрема на Волині в березні—квітні 1943 р.

Під сумову юючи вищевикладене, варто зауважити факт зацікавленості в українських землях більшості політиків західних держав. Кожна з цих держав намагалася за рахунок "українського питання" вирішити свої проблеми. Внаслідок цього Україна стала не лише одним із головних полів бою у Другій світовій війні, а й "українське питання" набувало характерних ознак, будучи одним із основних питань у дипломатичній боротьбі західних держав та СРСР у роки війни.

Рекомендована література

.Американська демократія та незалежність України. — Л.: Слово, 1992.

Борщак І. Карпатська Україна в міжнародній грі. — Л 1938.

Бюканен Д. Мемуары дипломата. — М.: Между нар. отношения, 1991.

Валь Є. фон. Значение и роль Украины в вопросе освобождения России от большевиков. — Таллин, 1937.

Винниченко В. Відродження нації: У 3 ч. — К.: Вид-во політ, л-ри України, 1990. — С. 59.

Винниченко В. Відродження нації: У 3 ч. — К.: Вид-во політ, л-ри України, 1990. — С. 61.

Винниченко В. Відродження нації: У 3 ч. — С. 290.

Груиіевський М. Великий обов'язок // Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К., 1991. — С. 193.

Грушевський М. На порозі нової України // Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К.: 1991. — С. 144.

10. Гудь Б., Голубко В. Нелегка дорога до порозуміння: До питання генези українсько-польського військового співробітництва 1917—1921 рр. — Л., 1997. — С. 23.

.Деникин А. И. Гетьманство и Директория на Украине. — С. 163.

Донцов Д. Підстави нашої політики. — Нью-Йорк: Організація Оборони Чотирьох Свобод України, 1957.

Кононенко К. Україна і Росія: соціально-економічні підстави української національної ідеї 1917—1960. — Мюнхен: Український Вільний Університет, 1965.

Копиленко О. "Сто днів" Центральної Ради. — К., 1992.

Красівський О. Східна Галичина і Польща в 1918— 1923 рр. Проблеми взаємовідносин. — К., 1998.

Кульчицький С. Проблема кордону між Україною і Польщею в радянській політиці 1919—1921 рр. // Україна — Польща: історична спадщина і суспільна свідомість. — К.: Либідь, 1993. — С. 187—199.

Кучик О. Україна в зовнішній політиці держав Антанти. — Л., 2006. — 266 с.

Ллойд Дж, Д. Правда о мирных договорах: В 2 т. — М.: Изд-во иностр. л-ры, 1967. — С. 7.

Лорд Берти. За кулисами Антанты: Дневник британского посла в Париже. 1914—1919. — М.; Л., 1927.

Марголин А. Украина и политика Антанты (Записки еврея и гражданина). — Берлин: Изд-во С. Ефрона, 1921.

Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. — К.: Укр. письменник, 1993. — С.75.

Панейко В. З'єднані держави Східної Європи. Галичина й Україна проти Польщі й Росії.

Попик С. Українці в Австрії 1914—1918. Австрійська політика в "українському питанні" періоду Великої війни. — К.; Чернівці: Золоті литаври, 1999.

Рудницький С. Чому ми хочемо самостійної України: Репринт. — Л.: Світ, 1994.

Симоненко Р. Імперіалістична політика Антанти і США щодо України в 1919 р. (Паризька мирна конференція і анти- радянська інтервенція на Україні). — К.: АН УРСР, 1962.

Скоропадський П. Спогади. — К.; Філадельфія, 1995.

Шульгин О. Політика (Державне будівництво України і міжнародні справи): Статті, документи, промови. — Кам'янець-Подільський, 1918. — С. 64.

Cvengros G. La Republique Ukrainienne — la Republique Franaaise (1917-1922). — Lviv: Kameniar, 1995. — P. 59.

Kark J. British policy toward Ukrainien Statehood. — P. 76.

Kennan G. Soviet-American Relations 1917—1920. — Princeton, N. J., 1956. — P. 34.

Seton — Watson Я The Europe in the Melting Pot. — London, 1919. — P. 19—38.

Sprawy Polskie na Konferçcji pokojowei w Paryu w 1919 r. Dokymenty і materialy (далі — SPKPP). — T. 2. — Warszawa, 1967. — S. 217.

Toynbee A. The New Europe. Some Essays in Reconstruction. — London, 1916. — P. 42—63.

White H.N.A. Treaty years of American Diplomacy. — N.Y., 1930. — P. 351.

36. Zamoyahi J. Powryt na map. Polski Komitet Narodowy wParyu 1914—1919. — Warszawa, 1996. — S. 133.