Зовнішня політика України - Кучик О.С. - 14.2.2. Співдружність Незалежних Держав у зовнішній політиці України

Участь України в міжнародному регіональному співробітництві є одним із основних пріоритетів зовнішньої політики держави на шляху забезпечення її національних інтересів. Особливо це стосується регіональних інтеграційних процесів на пострадянському просторі. Не таємниця, що відносини нашої держави з такими утвореннями як СНД, ЄЕП, ЄврАзЕС тощо є предметом жвавих дебатів, та предметом дискусій науковців, політиків, публіцистів.

В "Основних напрямах зовнішньої політики України" визначено ставлення України до СНД, яка розглядає Співдружність як міжнародний механізм багатосторонніх консультацій і переговорів, яка доповнює процес формування якісно нових повномасштабних двосторонніх відносин між державами-учасницями та має на меті сприяти більш успішному вирішенню проблем, які виникли після розпаду Союзу PCP.^*66

*66: {Постанова ВР України "Про основні напрями зовнішньої політики України". К., 2 липня 1993 р.}

Зрозуміло, що після розпаду СРСР Співдружність узяла на себе важкий тягар трансформації політичних та економічних відносин на євразійському просторі. Вона визначила основні принципи взаємовідносин між новими незалежними державами, сформувала умови для вирішення низки нагальних проблем. Варто зазначити, що СНД виконала своє завдання забезпечення "цивілізованого розлучення" союзних республік. Однак саме ця обставина не була основною метою створення та функціонування передбаченою Статутом Організації. Політичні еліти новоутворених держав пострадянського простору по-різному розуміли завдання та форми співпраці у рамках Співдружності, оскільки кожна з республік мала різні, іноді суперечливі цілі. Протягом першої половини 90-х років було створено доволі розгалужену інституційну структуру СНД.

Вступаючи до СНД, Україна заявила про те, що уникатиме участі в інституціоналізації форм міждержавного співробітництва в рамках СНД, здатних перетворити Співдружність на наддержавну (наднаціональну) структуру федеративного чи унітарного характеру. Це означало, що Україна розглядає Співдружність як консультативний механізм організації ефективного двостороннього співробітництва на регіональному рівні.

Особливості позиції України щодо інтеграційних процесів на пострадянському просторі призвели до неоднозначного трактування статусу нашої держави у рамках СНД в межах від повноправного члена організації до асоційованого членства. Справді, оскільки Україна стала однією зі засновників цієї Організації та підписантом Угоди про створення СНД від 8 грудня 1991 р., а також Протоколу до неї від 21 грудня 1991 р. (Алма-Атинська зустріч), можна було б вважати її повноправним членом цієї інституції.

Водночас варто зауважити ту обставину, що процес інституціоналізації Співдружності минав паралельно з розробкою статутних норм міждержавного утворення. Проект Статуту СНД був представлений на початку 1993 р. державам-засновницям. Побіжний аналіз положень Статуту приводить до висновку про формування такої інституційної структури, яка могла б адекватно забезпечити досягнення певної централізації у процесі ухвалення рішень та особливо вплив на цей процес окремих структур. Для України, яка наголошувала на розвитку двосторонньої співпраці, рішення щодо неприйняття Статуту стало логічним продовженням її політики. Заявивши про свою участь у співробітництві у тій частині, котра не суперечить

національному законодавству і національним інтересам та не загрожує незалежності держави, Україна не підписала Статут, а відтак — не може вважатися її повноправним членом. Правова колізія, що виникла, пояснюється й низкою обставин і норм цього Статуту. Державами-членами Співдружності, згідно зі ст. 7 Статуту, є держави-засновниці, що беруть на себе обов'язки, згідно зі Статутом, упродовж одного року після його прийняття Радою глав держав. Твердження деяких правників про асоційоване членство також не надто переконливе. Оскільки згідно з частиною першою ст. 8 Статуту СНД, "на підставі рішення Ради глав держав до Співдружності як асоційований член може приєднатись держава, яка бажає взяти участь в окремих видах її діяльності на умовах, які визначаються Угодою про асоційоване членство". Такої Угоди про асоційоване членство, згідно зі Статутом СНД, Україна не підписувала. Оскільки Україна не є членом Економічного Суду СНД, то нелегітим- ними видаються його рішення від 1994 р. щодо статусу держав, які входять до СНД. У рішенні ЕС №01/94 від 31 березня 1994 р. зазначено, що 11 із них, які підписали та ратифікували Угоду про створення СНД, мають статус держав-учасниць, у тому числі й Україна.

Оскільки загальновизнаними державами-учасницями Співдружності є запропонований Україною принцип співпраці у форматі зацікавлений держав, звідси за своїм статусом Україна є однією з держав-засновниць, і може вважатися державою- учасницею зі статусом, наближеним до асоційованого (обмеженого чи неповного) членства.

Керівними органами Співдружності є Рада глав держав, Рада голів урядів і координуючі інституції. На кінець 1996 р. у структурі СНД діяло 80 інституцій, у роботі лише 57-ми з них Україна брала участь. Це пояснюється низкою застережень, згідно з якими наша держава не бере участі у роботі деяких органів Співдружності, серед них: Економічний суд, Рада колективної безпеки, Постійна консультативна комісія з миротворчої діяльності при Раді міністрів закордонних справ, міждержавна телерадіокомпанія "Мир", Рада зі співробітництва в галузі освіти, Комісія з прав людини у межах Співдружності тощо.

У діяльності Ради міністрів оборони, Ради міністрів внутрішніх справ, Ради командувачів прикордонними військами, Міждержавної ради з геодезії, картографії, кадастру і дистанційного зондування Землі, Міжпарламентської асамблеї та Правової консультативної ради Україна бере участь як спостерігач.

Україна обмежує свою участь у багатосторонній військовій зовнішньополітичній прикордонній співпраці та миротворчій діяльності, вважаючи основним завданням Співдружності економічну співпрацю.

У співпраці з СНД Україна також не підтримує створення "спільних просторів" у межах СНД — Платіжного, Валютного та Митного союзів тощо, оскільки такі проекти спрямовані на ізоляцію економіки країн-учасниць від світової спільноти, зменшення ролі кожної держави у структурі Співдружності та поступове створення на основі СНД конфедеративного чи навіть федеративного об'єднання.

Україна надає пріоритет економічній співпраці в рамках СНД здебільшого на основі розвитку двосторонньої співпраці між державами-учасницями. У 1994 р. вона підписала Угоду про приєднання України до Економічного Союзу на правах асоційованого члена. Проте, незважаючи на неодноразові запевнення Росії у прихильності до цієї інституції, на сьогодні усі держави-засновниці СНД, окрім Російської Федерації, ратифікували згадану Угоду.

Суперечності інтеграційних процесів на пострадянському просторі в 90-х роках через "формат зацікавлених держав"; з 68 органів СНД у роботі лише 2 статутних і 13 галузевих органів беруть участь усі держави; з понад 300 проектів договорів усіма державами було підписано лише 130 (а ще менше було ратифіковано). Усе це перетворило СНД на громіздку структуру, котра реально не впливає на розвиток співпраці, будучи радше геополітичним проектом Російської Федерації на пострадянському просторі, створеного з метою геополітичного домінування в регіоні.

Останнім часом була обрана стратегія багато форматності, що мало би перетворити СНД з регіональної організації на інтеграційне об'єднання. На території Співдружності почали утворюватися регіональні угруповання різного формату — як під егідою РФ (ЕврАзЕС, Союз Білорусі та РФ, ОДНБ), так і поза нею (ОЧЕС, ГУЛМ). Це спровокувало поділ держав учасниць СНД на формальних сателітів РФ (Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан) та на ті, що від неї дистанціювались і тяжіють до України (Азербайджан, Грузія, Молдова, Узбекистан). Сьогодні взаємодія між регіональними об'єднаннями СНД практично відсутня, а ліміт створення нових угруповань фактично вичерпаний. Особливо це стало зрозуміло в нових умовах європейської та євроатлантичної інтеграції, котра набуває нових рис на сучасному етапі.