Основи сучасної політології - Цюрупа М.В. - 1.1.2. Методологічні засади, категорії та принципи політології

Друге питання вступної лекції присвячено методологічним проблемам науки і навчальної дисципліни.

Методологія — це вчення про доцільність та необхідність дослідження об'єкту і предмету певної науки, логічно пов'язаною сукупністю методів, спеціальними засобами і процедурами на основі встановлених пізнавальних принципів.

Методологія політології є цілісна система логічно зв'язаних теоретичних, власне методологічних, методичних та організаційно-технічних процедур з метою отримання достовірних знань щодо природи, сутності, змісту, напрямків реалізації політики держав та значних соціальних сил, які використовують засоби політики, мають відповідні інституції для її проведення.

Методологічні засади політології складаються з:

- визначення об'єкту і предмету науки,

- принципів науки,

- основ політичної науки,

- парадигм політичного мислення,

- методів як загальних для всієї політичної науки, так і специфічних аспектів (складових) для галузевих політологічних наук;

- методологічної техніки та інструментарію дослідження. Вітчизняна традиція тлумачення методології виходить з того, що методологія - це „вчення про засоби та шляхи пізнання ", у той час як північноамериканська традиція розуміння методології політології крім цього включає і техніку дослідження політичних явищ. Ми вважаємо, без „Інтернет-технологій " навряд чи можлива сучасна політична наука.

Політологія для того, щоб претендувати на статус окремої навчальної дисципліни, окрім достатнього історико-теоретичного напрацювання проблем політики, повинна мати інші системостворюючі чинники, які є загальними для усіх наук:

1. Специфічний об'єкт теоретичного осмислення;

2. Парадигми політичного мислення;

3. Достатній обсяг теоретичного матеріалу;

4. Виявлені закономірності у політичних відносинах;

5. Адекватні методологічні засади розвитку політологічних знань;

6. Соціально значущі функції науки і відповідної навчальної дисципліни;

7. Інституціональні заходи закріплення політичного знання.

Зрозуміло, що це достатній, але не вичерпний перелік підстав для виокремлення з суспільнознавчих наук політологічної науки. Проаналізуємо кожен з вищеназваних системоутворюючих чинників.

Проблема об'єкту і предмету сучасних суспільних наук, як слідує з дискусій, не така вже проста і не зводиться до формально-логічних взаємин першого (об'єкту) з другим (предметом), коли об'єкт має більш широкий обсяг предметів і явищ для осмислення, а предмет—вужчий. Радше йдеться проте, що об'єктом пізнання виступає об'єктивна або суб'єктивна реальність чи її фрагмент, тобто те, що є, що існує в житті та протистоїть у гносеологічному аспекту пізнаючому суб'єктові, а предметом науки виступають принципи, закономірності, тенденції, відкриті наукою (суб'єктом) у цьому фрагменті реальності.

Схожа точка зору вітчизняних науковців виходить з того, що об'єктом тих суспільних наук, які торкаються питань політики, переважно розуміється емпірично даний аспект соціальної взаємодії щодо використання влади, або реалії, які представляють ту чи іншу сторону владних суспільних відносин, а предмет — відтворення цієї емпіричної реальності на теоретично-абстрактному рівні, який дозволяє виділити закономірності розвитку і функціонування об'єкту.

Ми вважаємо необхідним виділити особливості методології соціальних наук, до яких належить політологія, підсумовуючи висловлювання М. Бахтіна: у даному випадку суб'єкт не протистоїть пасивному об'єктові, бо перший та останній наповнені живим життям, діяльністю, почуттями, радістю і стражданнями. Той, хто досліджує політику, сам стоїть на певних ідеологічних (політичних) позиціях. Політика є цариною боротьби, змагань ідей та концепцій, компромісів, оцінок, уподобань тих самих суб'єктів, що намагаються розібратись в собі так само глибоко, як і у предметах своїх занять.

Існує ще одна слушна думка, що об'єктом політології є "політична реальність", тобто такий момент загальної суспільної реальності, який стосується влади, механізмам її здійснення у державі, управління суспільством або світом у цілому.

Авторитетні політологи не дійшли згоди відносно предмету політології, так Д. Істон пише, що західну політологію в цілому характеризує те, що у ній відсутній консенсус щодо вичерпної характеристики свого предмету. Враховуючи наявність нездоланних поки що розбіжностей між політологами щодо її предмету, у 1948 році група фахівців ЮНЕСКО з Америки і Європи запропонувала перелік проблем, досліджуваних політологією, тобто окреслила її предметне поле:

1. Політична історія;

2. Політичні інститути;

3. Політичні партії, групи інтересів;

4. Міжнародні відносини.

Інституціональні заходи закріплення політичного знання вже практично здійснюються у багатьох країнах. Так, у Сполучених Штатах Америки на межі XX—XXI століть працювало більше ніж 30 тисяч політологів, тоді як у колишньому СРСР цим словом називали "антисоветчика". Відносно України вкажемо на те, що у переліку спеціальностей за Держстандартом у галузі освіти введена спеціальність "Політологія", тому буде не тільки логічним, але й практично необхідним забезпечення цієї та інших спеціальностей профільною навчальною дисципліною як теоретичною основою практичної діяльності.

До загально-методологічних основ ми віднесли також систему методів, яка у свою чергу може бути розглянута як сукупність взаємопов'язаних філософських, соціологічних, загальнонаукових та конкретно емпіричних методів.

У свою чергу основи - сукупність найважливіших відомостей з певної галузі науки; найважливіші, вихідні положення чого-небудь (науки, теорії і т. ін.); головні засади, підвалини чого-небудь (моралі, поведінки і т. ін.); джерело, база виникнення, розвитку.

Політологія, як і будь-яка соціальна наука, має використовувати загально філософські, загальнонаукові та конкретні або специфічні методи дослідження, тобто прийоми, способи, підходи до вивчення політичних явиш, відносин, інститутів.

Зарубіжна політологія часто застосовує нормативний, онтологічний і емпірично-аналітичний підходи до аналізу політики. Політика оголошується "сферою людського вибору, а не необхідності", тому застосовуються також психологічні та інституційні підходи, а з 30-х років XX століття все частіше використовується ще біхевіористський метод, пов'язаний з вивченням політичної поведінки особи і соціальних груп, перевіркою цих досліджень політичною практикою та досвідом державотворення.

Важливим засобом методологічного арсеналу політології є загально-філософські методи, зокрема - діалектичний метод.

Діалектика як філософська методологія, на наш погляд, не втратила свого евристичного значення, незважаючи на посилену критику на її адресу. Вона виходить з необхідності визнання прямого та зворотного впливу економічної сфери на політичне життя. Для подолання спрощеного, вульгарно-матеріалістичного (не діалектичного) підходу до політики слід взяти до уваги той момент, що економіка зумовлює політичні процеси лише в кінцевому підсумку, причому у найбільш істотних аспектах На функціонування політичних процесів значний вплив справляють ще й інші соціальні чинники: історія, мораль, культура, співвідношення класових і національних сил тощо. Політика, у свою чергу, є активним компонентом всього суспільного, що впливає на інші сторони розвитку держави. Політологія виходить із цих методологічних діалектичних положень для фіксації як динамізму, так і стабільності політичних процесів і явищ. Діалектичний підхід до політики був апробований у академічних виданнях наукових центрів СРСР, завдячуючи чому політика постала з внутрішньо притаманним їй протиріччям, "боротьбою протилежних сил за владу, за управлінням суспільним виробництвом, за вибір того чи іншого шляху суспільного розвитку".

Істотне значення мас методологічне положення конфліктологічного підходу щодо конфліктів як джерел і рушійної сили політичних процесів. Через взаємодію суперечливих політичних чинників реалізуються особливості політичного життя, яким властиві протиріччя: між різними суб'єктами політичного життя, між класами, націями, соціальними групами, особами. Ці суперечності визначають конфліктний характер і спрямованість політичних процесів, структуру політичної системи, функціонування політичної влади, воєнно-політичні конфлікти.

Значний вплив на конкретні форми, процеси політичного життя мають протиріччя між різними елементами політичної системи, її інституційною і нормативною підсистемами, між політичною практикою і політичними нормами, політичними інститутами і політичною культурою громадян.

Останнім часом у політологічних дослідженнях набуває поширення синергетичний метод (грецьк. — спільний, узгоджено діючий). Базуючись на ідеї нелінійності суспільного розвитку, на багатоваріантності шляхів суспільної еволюції та політичних революцій, з застосуванням міждисциплінарних досліджень, синергетичний метод передбачає багатоваріантність чи навіть альтернативність вибору шляхів суспільно-політичного розвитку.

Серед інших, більш конкретних, однак спільних для багатьох наук (загальнонаукових) методів, прийомів дослідження, способів узагальнення і формування системи знання, ми виділили такі методи:

* інституціональний метод, який передбачає, що в центрі дослідження повинні знаходитися політичні інститути, їх структури, їхні властивості і взаємозв'язки, а також політично-правові норми, на основі яких функціонують ці інститути;

* соціологічний метод орієнтований на виявлення соціальної обумовленості політики, вплив на політику всіх соціальних факторів: економіки, культури, релігії, ідеології та соціальної структури суспільства в цілому;

* історичний метод, який розглядає політичні явища, політичні відносини та інститути в безперервному процесі становлення та розвитку, в минулому, в теперішньому стані та у перспективі;

* системний метод, що застосовується при дослідженні складних багаторівневих об'єктів (політичні системи, інститути), при якому об'єкт розглядається як цілісність, що формується взаємодією елементів та знаходиться у багатогранних зв'язках між собою, а також із зовнішнім середовищем, він особливо плідний при аналізі функціонування політичної сфери суспільства;

* порівняльний або компаративний метод дослідження передбачає співставлений характеристик однотипних об'єктів - політичних систем або їх окремих структурних компонентів, політичних режимів різних країн з метою виявлення подібностей та відмінностей політичного життя;

* антропологічний метод, котрий пояснює політику, виходячи з природи універсальних родових якостей людини, якими є потяг до влади, до панування чи підкорення, до агресивності чи пасіонарності тощо; такий метод часто використовують задля характеристики політичної діяльності видатних особистостей. Так, дослідники діяльності головного ідеолога фашистського рейху А. Розенберга вказують, що відчуття необхідності підкорення іншому трансформувалась у нього у „абсолютну залежність від чиєїсь волі".

* нормативно-ціннісний метод дозволяє оцінювати політичні процеси з точки зору пошуку оптимального варіанту функціонування політичних установ для загального блага, для визначеного заздалегідь соціально-політичного ідеалу. Такий метод особливо плідно застосовувався у мусульманській політичній думці Аль Фарабі, Ібн Сіною у ХІІ — XIII століттях для характеристики "добродіяльної держави", що відповідала політично-правовим ідеалам і нормам ісламу.

Поряд з теоретичними в політології застосовуються емпіричні методи збору, аналізу та переробки суспільно значущої інформації, що запозичені з методології природничих наук, кібернетики, науки управління, соціології. До них відносяться:

— анкетування-опитування — один з найпоширеніших методів збору інформації, яке може проводитися у формі цілеспрямованих розмов, інтерв'ю, анкетування і дозволяє виявити стан суспільної думки з того чи іншого політичного питання;

— цілеспрямованого спостереження, яке дозволяє безпосередньо відслідковувати політичні події, соціально-політичні факти, перебіг політичних конфліктів чи навіть війн, при цьому спостереження буває принаймні двох тилів: не включеним і включеним. У першому випадку події і факти політичного життя відслідковуються начебто зі сторони, у другому виді спостереженням передбачається певна посередня участь спостерігача у реальній події чи у діяльності організації. Цікаво, вказує дослідник політичної та військової діяльності "раннього" И. Сталіна Дмитро Волкогонов, що в революційні роки той здебільшого мовчки спостерігав як "розкриваються" інші представники більшовистської влади - Троцький, Каменев, Бу-харін, П'ятаков;

• статистичні методи, за допомогою яких здійснюється накопичення і систематизоване узагальнення певної сукупності соціально-політичних фактів - тобто тих даних, що об'єктивно характеризують різні сторони досліджуваного об'єкта. Так, статистика засвідчила, що лише 2% українців входять до складу політичних партій, тобто ті, як правило, не являються масовими.

• математичні методи відкривають можливість для моделювання політичних процесів, особливо плідним є застосування математичних методів при аналізі варіантів можливих результатів виборів;

* метод моделювання заснований на використанні реальних чи умовних моделей: модель - це схематичний спрощений образ політичного об'єкта, що вивчається, він має ідеально відображати його сутнісні якості. Моделювання дозволяє перевірити гіпотези, скласти прогнози, пояснити складні політичні явища і процеси.

Деяке застереження ми маємо зробити щодо використання експерименту у "великій політиці", різновидом якої виступає державна політика. Карл Лоппер у двохтомнику "Відкрите суспільство та його вороги" рішуче засуджує широкомасштабні політичні експерименти, бо вони нераціональні та до того ж ведуть до руйнівних для демократії наслідків.

Велике значення для дослідження політичних явищ має методологічна ідея взаємозв'язку теоретичного та практичного.

Політична практика тісно пов'язана з політичною теорією, перша є джерелом політичного знання, його рушійною силою і критерієм істинності багатьох наукових положень. Вона дає науці фактичний матеріал, який підлягає теоретичному узагальненню. Кінцевою метою політичної науки є не тільки здобуття знань, а і практичне застосування та вплив на політичні реалії. Практична ж політична діяльність зумовлюється не тільки волею, інтуїцією, а й широким науковим осмисленням проблем політичного буття. Так, Наполеон Бонапарт для розробки правових засад Франції — Кодексу Наполеона 1804 року — зібрав видатних юристів і політичних мислителів всієї імперії. Політична наука не протиставляє матеріально - практичну та духовно-теоретичну діяльності політика та керівника, вона розглядає їх у нерозривній єдності.

Принципи - вихідні засади наукового дослідження - рідко розглядаються у вітчизняній політологічній літературі. Так, у "Політологічному енциклопедичному словнику" не вказано на принципи політології, а зроблено наголос на законах і категоріях. До принципів, необхідних для інституювання політології та важливих для вирішення поставлених проблем, ми віднесли:

1. Визнання верховенства політики над технічними аспектами керівництва суспільством, у цьому відношенні визначення посад міністрів Кабміну України як "політичних посад" згідно Закону „Про кабінет Міністрів України" є виправданим;

2. Домінування державно-офіційного аспекту та державних програм у змісті політики у порівнянні з іншими видами суспільної діяльності;

3. Боротьба і суперництво різних, підчас протилежних за змістом і напрямками діяльності політичних доктрин, хоча для загального державного політичного курсу економічні та соціально-політичні, духовні орієнтири розвитку суспільства мають бути більш-менш стабільні.

4. Принцип об'єктивності у висвітленні центральних проблем політики, адже це та сфера, у якій обман, містифікації, нагла брехня є повсякденним явищем.

Таким чином, методологічні засади політології мають характер взаємодії загального та особливого, політичного знання та суспільних наук, теоретичного й емпіричного, зв'язку теорії та практики здійснення політичного керівництва.