Політологія - Логвина В.Л. - 2. Устрій сучасної держави

Устрій держави характеризує її форми: форми правління і форми територіального устрою. В них втілюється організація верховної влади, структура і порядок взаємовідносин вищих державних органів, службових осіб і громадян.

Форми правління діляться за засобами організації влади і її формальним джерелом на монархії і республіки.

Монархія - форма держави, що існувала тисячоліттями, в якій джерелом влади вважається вищий володар (король, імператор).

Абсолютна монархія існує сьогодні в дуже обмеженій кількості країн і характеризується зосередженням в руках правителя законодавчої, виконавчої і судової властей. Така форма правління існує у Саудівській Аравії, Катарі, Омані.

Конституційна монархія - така форма правління, при якій повноваження монарха обмежені конституцією. Конституційна монархія ділиться на дуалістичну (Йорданія, Кувейт, Марокко), в якій монарх наділений здебільшого виконавчою владою і лише частково законодавчою, і парламентську, в якій монарх хоча і вважається главою держави, але фактично володіє представницькими функціями, а інколи має право вето на рішення парламенту.

Більшість сучасних демократичних монархій - парламентські монархії. Уряд в них формується парламентською більшістю і підзвітний парламенту, а не монарху.

У специфічній формі монархія і сьогодні збереглася майже у третині країн світу, в тому числі у восьми державах Західної Європи: Великобританії, Швеції, Данії, Іспанії та ін. Сучасні монархії мало чим відрізняються від республік - другої основної форми правління.

В республіці джерелом влади вважається народна більшість, вищі органи влади обираються громадянами. У сучасному світі існує три основні різновидності республік: парламентська, президентська і змішана або напівпрезидентська. Історія знає і багато інших різновидів республік: рабовласницьку, аристократичну, радянську, теократичну та ін.

Характерною рисою парламентської республіки є утворення уряду на парламентській основі і його відповідальність перед парламентом. Парламент здійснює по відношенню до уряду ряд функцій: формує і підтримує уряд, видає закони, що приймаються урядом до виконання, затверджує державний бюджет і завдяки цьому встановлює рамки діяльності уряду, здійснює контроль над урядом, критикує урядову політику, подає альтернативні варіанти урядових рішень і всього політичного курсу.

На відміну від парламенту уряд володіє виконавчою владою, а нерідко і законодавчою ініціативою, а також може клопотати перед президентом про розпуск парламенту.

У більшості країн членство в парламенті сумісне зі збереженням депутатського мандату. Це дозволяє привертати в уряд не тільки лідерів партій, що правлять, а й впливових депутатів парламенту.

Офіційно керівник уряду (прем'єр-міністр, канцлер) не є главою держави, але реально саме він - перша особа в парламенті. Президент в парламентській республіці займає більш скромне місце. Він обирається або парламентом, або зборами виборців, або безпосередньо народом. Його роль в парламентській республіці мало чим відрізняється від функцій глави держави в парламентських монархіях.

Президентська республіка - друга достатньо розповсюджена форма республіканського правління.

Головна ознака президентської республіки полягає в тому, що президент в ній водночас виступає і главою держави, і главою уряду. Він керує внутрішньою і зовнішньою політикою держави, є верховним головнокомандувачем збройних сил. Президент обирається безпосередньо народом, але інколи і колегією виборців (США). Він сам призначає членів кабінету міністрів, що несуть відповідальність перед ним, а не перед парламентом.

У президентській республіці існує жорсткий розподіл влади, парламент не може винести уряду вотум недовіри, а президент не в праві розпустити парламент.

Не зважаючи на всі свої позитивні якості, президентська республіка не отримала широкого розповсюдження в Західній Європі.

У країнах Латинської Америки президентська республіка нерідко виступає у вигляді суперпрезидентської, де майже вся реальна влада зосереджена у президента.

Третя різновидність республіки - напівпрезидентська або змішана республіка. Така форма існує в Австрії, Ірландії, Португалії, Польщі, Фінляндії, Франції, Болгарії, з 2006 р. в Україні та ін.

У напівпрезидентській республіці поєднується сильна президентська влада з ефективним контролем парламенту за діяльністю уряду. При цьому вона не має сталих типових рис, як президентська і парламентська, і в різних країнах істотно відрізняється з тієї або іншої сторони. Головна риса напівпрезидентської республіки - подвійна відповідальність уряду перед президентом і парламентом.

Класичним взірцем напівпрезидентської республіки є Франція. Тут президент і парламент обираються незалежно один від одного. Парламент не може змістити президента, котрий, в свою чергу, вправі розпустити парламент, проголосивши дату позачергових парламентських виборів. Президент є главою держави і верховним головнокомандувачем, представляє країну на міжнародній арені, володіє правом відкладного вето на рішення парламенту і правом введення надзвичайного стану.

Без погодження з парламентом президент призначає главу уряду, разом з яким формує кабінет міністрів. Глава держави головує на засіданнях уряду, затверджує його рішення і завдяки цьому контролює його діяльність.

Парламент контролює уряд через затвердження щорічного бюджету, а також за допомогою винесення йому вотуму недовіри.

Згідно з конституційною реформою 2004 р. в Україні розпочалася з 2006 р. розбудова парламентсько-президентської республіки, в якій Верховна рада України формує Кабінет Міністрів і несе пряму відповідальність за його діяльність, а глава держави (президент) є охоронцем Конституції, відповідає за зовнішню і внутрішню політику, зберігає представницькі функції.

Отже, ми розглянули всі основні форми правління, існуючі в сучасних державах. Однак слід б звернути увагу на те, що ці форми не вичерпують усіх механізмів правління народу. Одним з таких механізмів є референдум (лат. referendum - те, що повинно бути повідомлене) - всенародне волевиявлення по важливому державному або суспільному питанню.

Референдуми широко використовуються більшістю демократичних країн світу, особливо на місцевому рівні, хоча в цілому вони мають підлегле відношення до законотворчої діяльності парламенту. За допомогою референдуму народ здатний безпосередньо висловити свою волю, стати творцем законів, виявити ініціативу. З іншого боку, можливість проведення референдуму змушує державні органи і уряд більше орієнтуватися на думку народу. Окрім політичної організації держави існує ще й її територіальна організація, що характеризує співвідношення цілого і частин, центральних і регіональних органів влади. У сучасному світі розрізняють дві основні форми територіального устрою держави: унітарну і федеративну.

Унітарна держава являє собою єдину політичну однорідну організацію, що складається з адміністративно-територіальних одиниць, які не володіють власною державністю.

Унітарна держава характеризується простотою устрою, єдиною конституцією і громадянством, єдиною системою вищих державних органів, права і суду, що діють без обмеження на всій території країни. Унітарній державі притаманний високий ступінь централізації державної влади, широкий контроль центру над місцевими органами влади.

Унітарні держави сформувалися здебільшого в країнах з мононаціональним населенням (окрім Іспанії і Бельгії до 1988 року). Водночас для низки унітарних держав характерна наявність певної автономії для існуючих в їхньому складі утворень. Деякі з цих автономій створені за історико-географічною ознакою (більшість областей Італії й Іспанії), за національно-територіальною (Іспанія - Басконія, Каталонія; Індія -союзні території і округи). Сюди відноситься і Україна, яка має в своєму складі Автономну Республіку Крим.

Унітарні держави бувають централізованими (Великобританія, Швеція, Данія та ін.) і децентралізованими (Франція, Італія, Іспанія).

Централізовані держави можуть надавати достатньо широку самостійність місцевим органам управління, але середній рівень управління при цьому не володіє значною автономією і безпосередньо орієнтується на виконання рішень центру.

У децентралізованих унітарних державах крупні регіони користуються широкою автономією і навіть інколи володіють власними парламентами. Вони самостійно вирішують делеговані центром питання в області утворення, комунального господарства, охорони суспільного порядку та ін. При цьому вони зазвичай сильно обмежені центром в питаннях фінансової діяльності і тому сильно залежать від центру.

Федеративна форма територіального устрою держави відрізняється від унітарної тим, що джерелами влади, суб'єктами державного суверенітету в ній виступають як великі територіальні утворення, так і весь народ.

Федерація - це сталий союз держав, самостійних у межах розподілених між ними і центром компетенціях, який має власну конституцію, законодавчі, виконавчі і судові органи, а часто і подвійне громадянство.

Федеральний принцип державного устрою покликаний забезпечити вільне об'єднання і рівноправну взаємодію спорідненостей, котрі мають значні етнічні, історичні, культурні і інші особливості, при цьому створити оптимальні можливості для вираження інтересів меншостей і наблизити владу до громадян.

Федерація будується на основі розподілу функцій між суб'єктами і центром, що зафіксований у конституції країни. Владні повноваження поділені на:

♦ виняткові повноваження центру (як правило, фінанси, зовнішня політика, оборона, податки, мито, керівництво збройними силами та ін.);

♦ виняткову компетенцію суб'єктів федерації - організація місцевого самоврядування і охорони суспільного порядку, культури та ін.;

♦ спільну компетенцію союзу і його членів.

Розвиток федерації може здійснюватися як в сторону зміцнення і розширення влади центру, так і в сторону розширення влади суб'єктів федерації.

Члени федерації не володіють індивідуальним суверенітетом і правом одностороннього виходу з союзної держави.

Федерація як форма територіального устрою держави показала свою життєздатність, чого не можна сказати про конфедерацію.

Конфедерація - це постійний союз самостійних держав, для здійснення конкретних спільних цілей. Члени конфедерації повністю зберігають державний суверенітет і передають в компетенцію союзу лише рішення обмеженої кількості питань більш усього в області оборони, зовнішньої політики, транспорту, зв'язку. Ця форма державного об'єднання достатньо міцна і зазвичай еволюціонує в федерацію або розпадається зовсім. Наприклад, конфедерації в США (1776-1787рр.), Швейцарії (до 1848 р.), Німеччині (1815-1867 рр).

На території колишнього СРСР зроблена спроба створити Співдружність Незалежних Держав (СНД). Така форма державного утворення не може бути сталою, оскільки не забезпечує єдності діяльності членів співдружності і не створює гарантій виконання ними своїх зобов'язань. Досвід показує, що об'єднання і зближення держав можливо тільки на шляху економічної інтеграції і поступової реалізації федеративних принципів.

3. Громадянське суспільство і правова держава
Тема 6. ПОЛІТИЧНА СВІДОМІСТЬ ТА ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА
1. Політична свідомість: рівні, структура, типи
2. Політична культура
3. Політична соціалізація особистості: сутність, інститути, етапи
Тема 7. ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО ТА ПОЛІТИЧНІ ЕЛІТИ
1. Природа, сучасні теорії та типологія політичного лідерства
2. Сутність політичної еліти, концептуальні напрями тлумачення. Типологія еліт
Тема 8. ОСНОВНІ ПОЛІТИЧНІ РЕЖИМИ СУЧАСНОСТІ. ДЕМОКРАТІЯ: СУТНІСТЬ, ФОРМИ ТА РОЛЬ У СУСПІЛЬСТВІ
1. Сутнісні характеристики політичних режимів. Типологія політичних режимів
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2020
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru