Політологія: наука про політику - Горлач М.І. - Ідеї епохи Реформації

У соціально-економічному житті Західної Європи, починаючи з ХІV ст. в Італії, а з ХУ ст. в інших країнах стався цілий ряд змін, що знаменували початок історичної епохи, названої Відродженням. Розклад феодалізму, поява і розвиток капіталістичних виробничих відносин обумовили вихід на нові рубежі політичної думки. Замість одностороннього, однозначного релігійного пояснення держави, політики і права тоді висуваються концепції, в основі яких положення про природний характер людини, її земні інтереси та потреби. Поворот до людини та її культури, що вивільнялася від диктату релігії, політики і в сфері політичних теорій. Майже водночас з великим відкриттям Коперника істинної, дійсної Сонячної системи, відкрито також і закон тяжіння держав, центр ваги знайдено, але уже Макіавеллі, Кампанелла, а згодом Гоббс, Спіноза, Гуго Гроцій аж до Руссо, Фіхте і Гегеля розглядають державу як природне утворення і виводять її природні закони з розуму і досвіду, а не з теології. Нові концепції держави випливали з інших передумов, аніж у Стародавньому світі та в середні віки. У соціально-політичних теоріях епохи Відродження центральне місце займає ідеологія централізованої держави. I не випадково. Тому що тоді настав період пробудження європейських націй. Передовим мислителям ставало ясно, що тільки сильна централізована держава може подолати внутрішню роздрібненість, а також відстояти національний суверенітет у боротьбі проти католицького універсалізму. Феодально-кріпосницькі відносини перетворюються в пута для дальшого розвитку продуктивних сил, що розбиваються буржуазними революціями.

Своєрідність політичної думки епохи Відродження

Синтезом спадщини двох джерел - античності і Середньовіччя стала оригінальна культура, філософія, соціально-політична думка епохи Відродження (Ренессанса). У культурі політичної думки античної цивілізації мислителі епохи Відродження і Реформації черпали ідеї та концепції, що забезпечували дальший розвиток суспільства, прогрес. Тоді ж до суспільно-політичних систем Платона, Арістотеля, Ціцерона проявлявся особливий інтерес. Це пояснюється прагненням мислителів використати їх концепції держави і права, політичні та естетичні погляди з метою впровадження в практику для задоволення політичних та ідейних запитів Відродження. На зміну теократичному мисленню приходить система світогляду в центрі якої стоїть людина з її потребами і прагненнями. Гуманістичне, ренесансне розуміння світу передбачало антимістичне, вільне його сприйняття, визнавало гармонію фізичного і духовного в людині, вимагало повноти чуттєвого і раціонального життя, висувало на передній край особу, її гідність і честь.

Ще в XIII ст. в Італії виникає і поширюється в Західній Європі гуманізм - підхід до суспільства, що утверджує гідність і цінність людини, її право на вільний розвиток, наголошує на людяності відносин між людьми. Палія - перша в Європі стала на шлях розвитку капіталістичних відносин, а буржуазія, яка тоді народжувалась, формувалась, вимагала усунення феодалізму, ієрархічної залежності одного соціального ладу від іншого, принципово іншого, відмінного від церковно-схоластичного тлумачення, прагнула простору для вільних дій і розвитку, прагнула вирішити питання про природу людини, принципи побудови людських відносин. Якщо релігія розглядала людину як істоту, насамперед, духовну, причому в духовності основним вважалась віра, то гуманістичний напрям наголошує на чуттєвих потребах людини і вимагає їх здійснення в існуючому світі, віддаючи переваги визнанню зверхності розуму над вірою. Великі гуманісти епохи Відродження Данте, Петрарка, Бокаччо, Пізано, Леонардо да Вінчі, Еразм Роттердамський, Ульріх фон Гуттен, Сервантес, Томас Мор, Томмазо Кампанелла і багато інших відмовляються визнати гріховну тілесну природу людини. Людські потреби вважались природними. Гуманісти визнавали ненормальними і неприродними проповідувані церквою зречення, відчуженість від чуттєвості, теїзм, тобто існування особистого бога як надприродної істоти, що має розум та волю і таємно впливає на матеріальні і духовні процеси, на особисте і суспільне життя людей. Якщо людині його чуттєві потреби дані самою природою, то, мабуть, вони однакові у всіх і служать основою для різних відносин. Усі люди народжуються однаковими і потребують рівності та справедливості у реальному житті. Визнання особистої гідності кожної людини, незалежно від походження і суспільного становища, спрямовано проти феодально-станової нерівності. Епоха Відродження створила грунт для виховання освічених, високоморальних, культурних особистостей, піднесення на новий культурний рівень суспільних відносин, трансформації їх в нове гуманне і розумне суспільство.

Генератором ідей Відродження виступають прогресивні мислителі, діяльність яких забезпечувала задоволення замовлення на нові соціальні та політичні ідеї. Гв знань стародавніх греків і римлян, вавілонян і китайців, індусів і арабів передові мислите-лі-гуманісти брали міркування про державу як загальну, спільну справу народів, продовжували і розвивали традиції античних філософів і політиків, вважали, що доля людини визначається не її знатним походженням, званням, конфесійним статусом, а винятково її активністю, благородством, добропорядністю, чесністю, мудрістю, доблестю. Безкорисливе служіння спільній справі, громадянський обов' язок - ось що головне, зокрема у поведінці людини в суспільстві. Відновлювалась стародавня концепція суспільного договору, що пояснювала причини виникнення держави, законність державної влади. Величезні соціально-економічні зміни, що відбувалися в епоху Відродження знайшли своє відображення у багатьох соціально-політичних концепціях. Для концепцій характерне розуміння суспільства як суми ізольованих індивідів, що відображало індивідуалізм буржуазії. У нових тлумаченнях державної влади, як зовсім незалежної від релігійної санкції та церковного авторитету, відображався факт становлення і зміцнення національних держав. В епоху Відродження з' являються й утопічні вчення, в яких на основі "священного Письма" висувалась вимога усуспільнення власності, робились перші спроби намалювати картину комуністичного суспільного ладу, що мала утопічний характер. Однією з заслуг мислителів епохи Відродження є розчистка суспільно-політичної думки від теократичних теорій держави і права, схоластики та ін., підготовка ґрунту політико-правового світогляду.

Ідеї епохи Реформації

У кінці ХV - першій половині ХVI ст. важливим поштовхом у розвитку соціально-політичної думки стали ідеї протестантизму: лютеранства, кальвінізму - ідеї епохи Реформації - періоду широкого антифеодального і антикатолицького руху в Європі. Виникнення на початку ХVI ст. Реформації пояснюється політичною обстановкою, що склалася в Німеччині. Тоді, коли Англія, Франція, Іспанія та деякі інші країни Європи перетворені в централізовані держави, Німеччина залишилась роздрібненою територіально і політично. За гучною назвою Священна Римська імперія німецької нації приховувалося політично нестійке об'єднання феодальних князівств з верховною владою імператора з династії Габсбургів. Влада імператора над князями базувалась на особистій залежності і по суті вважалась номінальною. Великі князівства перетворювались в централізовані монархії. Посилювалось феодальне гноблення, створюючи вкрай небезпечну ситуацію. Загострювались суперечності між феодалами, промисловцями і купцями, духовними і світськими, дворянством і князями. Ріс рух селян проти феодальних землевласників. Дедалі ширше стають соціальні конфлікти, що часто набирає релігійну забарвленість. Реформація - перша, ще незріла буржуазна революція в історії людства; буржуазія в союзі з частиною дворянства виступила проти панівної католицької церкви. Реформація почалась у Німеччині, охопила ряд європейських країн і привела до розриву, відлучення від католицької системи Англії, Шотландії, Данії, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії, частково Німеччини, Чехії, Угорщини та ін.

Мислителі Реформації надавали значну увагу проблемам соціально-політичного устрою держави. Мартін Лютер і його сучасники не знали поняття держава у розумінні республіка тощо, і користувались поняттям влада. Основу доктрин Мартіна Лютера становило вчення про два світи - духовний і земний, де водночас живе і від влади яких залежить людина. Заперечувалась роль церкви і духовенства як посередників між людиною і Богом. Порятунок людини залежить не від здійснення добрих справ: таїнств, обрядів, а від щирості її віри. Земна влада має на меті не допустити коєння гріхів, протидіяти цьому за допомогою насилля злим задумам. Мартін Лютер твердив: якби люди були доброчесні, то не треба було б встановлювати владу і створювати державу. Та цього немає і люди мають підкорятися владі. В протилежність поміркованому реформаторству Томас Мюнцер рішуче виступав не тільки проти католицизму, але й проти всього християнства і феодалізму. Основне завдання Реформації Томас Мюнцер бачив не стільки в оновленні церкви та її вчення, скільки в удосконаленні соціально-економічного перевороту силами селян і міської бідноти, встановленні такого соціального порядку, за якого жоден християнин не мав би приватної власності, відсутнє насилля тощо. Всі люди рівні перед Богом і всі мають бути рівними між собою на Землі.