Політологія: наука про політику - Горлач М.І. - Природа лідерства

1. Суть та роль політичного лідерства в суспільстві

Природа лідерства

В соціології, політології, психології і ряді інших наук про людину і суспільство широко розповсюджене поняття лідерство. Вивчення соціального явища лідерства має безпосереднє прагматичне спрямування, служить виробленню засобів ефективного керівництва, відбору лідерів.

Лідер (з англ. - провідний, ведучий) - авторитетний член політичної, суспільної організації, об'єднання або малої групи, особистий вплив якого дозволяє йому відігравати істотну роль в соціальних процесах, ситуаціях. Лідерство - один з факторів спільної діяльності, коли індивід або частина соціальної спільності, верстви, групи реалізує роль лідера, тобто об' єднує, спрямовує дії об' єднання.

Проблема політичного лідерства розглядається західними політологами у двох напрямках: теоретичному - робляться спроби теоретично поширити і реалізувати проблему за допомогою різноманітних філософсько-історичних концепцій лідерства; і утилітарному (тобто практичний підхід, з позицій практичної користі) - емпіричні дослідження (тобто вивчення досвіду, практики) і вироблення рекомендацій. інтерес до лідерства і спроби обміркувати складне і важливе соціальне явище - лідерство - сягає в глибини давнини. Уже античні історики Геродот, Плутарх та інші приділяли велику увагу політичним лідерам, бачачи в героях, монархах, полководцях справжніх творців історії. Пізніше значний вклад в дослідження політичного лідерства внесли Нікколо Макіавеллі та ін., які визначали, що політичний лідер - це государ, який згуртовує і представляє все суспільство.

Обґрунтовуючи роль особи в історії людства, німецький філософ Фрідріх Ніцше (1844-1900 рр.) намагається з'ясувати необхідність створення вищого біологічного типу людини-лідера, надлюдини, підкреслюючи, що "мета людства в його вищих представниках... Людство повинне невпинно працювати, щоб народжувати великих людей - і ані в чому іншому, як тільки в цьому, полягає його завдання". В уявленнях Фрідріха Ніцше

"надлюдина не обмежена нормами існуючої моралі, стоїть по той бік добра і зла, може бути жорстокою до звичайних людей і поблажливою, стриманою, ніжною, гордою, приязною в стосунках з рівними собі, з надлюдьми. Її відрізняють високі життєві сили і воля до влади. Це сильна, розвинена, вольова і вродлива особа, що піднімається над людиною...". В творі "Генеалогія моралі" Фрідріх Ніцше відзначав прагнення людини зайняти місце лідера як надприродний інстинкт людини і визначав, що лідер має право ігнорувати мораль.

На думку Зігмунда Фрейда, народні маси потребують авторитету, як сім'я потребує авторитетного батька.

В кінці XIX - на початку XX ст. політологи і соціологи Заходу, а згодом і Сходу прагнуть з'ясувати проблему лідера вже виходячи з особистих якостей людини (почуття гумору, такту, уміння привертати до себе увагу тощо). Звичайно, особисті якості відіграють тут істотну роль. Однак, перебільшуючи такий фактор - визначаючи лідера тільки як явище біопсихологічне, не соціально-економічно обумовлене, теорія не може з достатністю обґрунтовувати проблему політичного лідерства. Соціолог Габріель Тард (1843-1904 рр.) - один з основоположників теорії соціалізації, намагався довести, що основний закон соціального життя - наслідування послідовників лідеру. Більшість населення не здатна до самостійної соціальної творчості. Єдиним джерелом прогресу суспільства є відкриття, зроблені ініціативними і оригінальними особистостями.

Теорії лідерства

В політології існує декілька підходів до визначення політичного лідерства.

По-перше, визначення лідерства як впливу на інших людей. Соціолог Людвіг Едінгер відзначає, що "лідерство - це вплив, авторитет, влада і контроль над іншими". Однак лідерство забезпечує не будь-який вплив. Для лідерства характерні три особливості впливу: вплив повинен бути постійним. Політичними лідерами не можна вважати людей, які зробили хоча і великий, але разовий вплив на політичні процеси. Так, Лі Освальд, офіційно визнаний убивцею американського президента Джона Кеннеді, своїм вчинком виявив істотний вплив на політичний розвиток Америки, а частково і всього світу. Однак безглуздо вважати його політичним лідером. Керівний вплив лідера здійснюється на всю соціальну спільність, організацію, суспільство. Особливість політичного лідера - широта впливу на всі об' єднання людей. Політичного лідера відрізняє явний пріоритет впливу. Відносинам лідера і послідовників притаманна нерівність у взаємодії, однозначне спрямування впливу.

По-друге, політичне лідерство - це управлінський статус, соціальна позиція, пов' язана з прийняттям владних рішень, це керівна посада. Розгляд суспільства як складної ієрархічної системи, яка організувалася, соціальних позицій і ролей і пояснює політичне лідерство як управлінський статус. Заняття в такій системі позицій, пов' язаних з виконанням управлінських функцій, і дає людині статус лідера. Лідерство - це положення в суспільстві, що характеризується спроможністю особи, яка його займає, спрямовувати і організовувати колективну поведінку деяких або всіх членів.

По-третє, політичне лідерство - це особливого роду підприємництво, здійснюване на політичному ринку, при якому політичні підприємці в конкурентній боротьбі за керівні посади обмінюють свої програми рішення суспільних проблем і передбачувані засоби їх реалізації. Специфіка політичного підприємництва полягає в пе-рсоналізації політичного лідера, його ототожненні з особою потенційного лідера, рекласуванні загального добра.

По-четверте, політичний лідер - це символ спільності і зразок політичної поведінки соціальної верстви, груп, здатних реалізувати їх інтереси із допомогою влади. На відміну від лідерства, політичне керівництво допускає досить жорстку і формалізовану систему відносин панування-підпорядкування. У протилежність такій точці зору стверджується, що лідерство будується на базі керівної функції, однак важливу значимість мають суб' єктивні якості політичного лідера з самим народом. Таке тлумачення політичного лідерства іде врозріз зі всією традицією розуміння політичного лідерства: традиція однобічно розглядає явище, недооцінює провідної ролі формально-посадового статусу у виконанні функцій лідерства. Адже в сучасному суспільстві, не спираючись на організацію, на засоби масової інформації, навіть особа, яка обдарована видатним хистом, не спроможеться стати політичним лідером. Ще Леон Фейхтвангер говорив, що "влада навіть пустої людини наповнюється змістом". історія має такі приклади.

Соціологи і політологи Заходу і частково Сходу одним з найважливіших засобів обґрунтування лідерства ставлять психологічні інтерпретації. Стверджується, що людська психіка лежить в основі суспільного життя, що людська психіка - визначальна у ставленні до явищ соціального життя і людина, за природою, індивідуаліст і власник, одержимий волею до влади. Слідом за Зігмун-дом Фрейдом деякі соціологи і політологи вважають лідерство певним видом божевілля як наслідку неврозу. Справді, за свідченням істориків і біографів, ряд політичних лідерів - невротики: Наполеон, Лінкольн, Робесп' єр, Рузвельт, Пуанкаре, Гітлер, Сталін, Франко і ще багато. Невротизм - становище, що характеризується емоційною нестійкістю, тривогою, підвищеною схильністю зазнавати неспокою реальних і уявлених небезпек тощо. Послідовники Зігмунда Фрейда пояснюють, що орієнтованими на лідерство людьми рухає почуття вини і вони шукають викриття за допомогою таких механізмів, як викриття інших у досягненні мети; вони пережили в дитинстві крах багатьох бажань, надій і компенсують комплекс своєї неповноцінності тим, що ведуть завзяту, жорстоку боротьбу за владу, за самоутвердження.

Політичне лідерство притаманне різноманітним формам соціально-політичної організації. Виникає питання: чому одні люди стають лідерами, а інші задовольняються роллю виконавців волі лідера і його прихильників? кнує декілька теорій лідерства, що докладно з' ясовують суть соціального явища політичне лідерство. Насамперед, теорія рис, що сформувалася на основі виявлення якостей, притаманних ідеальним лідерам-героям. Суть її полягає в поясненні політичного лідерства видатними якостями особи. Один із видатних представників теорії рис Енрі Богардус відзначав, що "переважаючі інтелектуальні обдарування створюють особі видатне становище, яке рано чи пізно приводить до лідерства". Серед рис, притаманних політичному лідеру, звичайно виділяють гострий розум, тверду волю, кипучу енергію, неабиякий організаційний хист, уміння подобатись людям і, особливо, готовність брати на себе відповідальність, компетентність, а також фотогенічність, зовнішня привабливість, ораторський хист та ін. Очевидно, що в умовах політичної конкуренції для заняття високих позицій лідерам справді потрібні певні психологічні і соціальні якості. Однак їх набір значно варіюється залежно від історичних епох і особливостей конкретних держав світу. Навіть у сучасних умовах у Швеції, Афганістані, Кореї, Ефіопії, Росії, Україні, Білорусі, Казахстані та ін. особисті якості, які дадуть шанси на політичний успіх, істотно відрізняються. В недемократичних державах політичними лідерами часто стають абиякі сірі особистості, які володіють неяскравою індивідуальністю. Але на практиці теорія рис не знайшла підтвердження. Виявилося, що індивідуальні якості лідера взагалі майже в точності збігаються з повним набором психологічних і соціальних ознак особи. Крім того, в деяких сферах діяльності (сфера підприємництва) високі інтелектуальні і моральні якості виступають швидше перешкодами для лідера у зайнятті лідируючих позицій, аніж умовою успіху. Адже часто протягом багатьох років, а то й всього життя видатний хист людей так і не затребується, не знаходить застосування. Все це зовсім не означає повного заперечення теорії рис.

Ідею залежності лідерства від певних соціальних умов розвиває і обґрунтовує концепція ситуацій (Віллі Ділла, Генрі Хіптона, Анрі Голднера та ін.). Концепція ситуацій виходить із відносності множинності явища лідерства. Так, ситуація в Україні неминуче заперечує політикам, які виступають за повільність економічних реформ, за слабкість і неефективність заходів виходу з кризи. Не здатні і релігійні лідери, представники православних конфесій тощо проявити себе на політичній арені Заходу. Очевидно, що вимоги до лідерства здебільшого розвиваються залежно від становища держави: залежність і її сутність обумовлюються тим, знаходиться держава в стані кризи чи розвивається стабільно. З точки зору ситуації, лідерські якості відносні: поведінка лідера, його позиції придатні в одній ситуації, але не придатні в інших. Але обмеженість теорії полягає в тому, що в ній недостатньо розкрита активність лідера, його спроможність переломити ситуацію, раніше інших захистити прогресивні тенденції і використати їх.

Уточненням, розвитком і якісним збагачуванням концепції ситуації стала запропонована соціологом Френсісом Стенфордом теорія конституентів. Її суть полягає в тому, що соціальне явище - лідер - пояснюється через його послідовників і конституе-нтів, що послідовник сприймає лідера, сприймає ситуацію і, врешті-решт, приймає або заперечує лідерство. Достоїнство такого підходу до лідера - це розгляд як особливого роду відносин між керівником і його конституентами, у вигляді ланцюжка взаємо-пов' язаних ланок: конституенти - послідовники - активісти - лідер. Лідер і його конституенти становлять єдину систему. До кола конституєнтів включаються не тільки політичні активісти і прихильники лідера, але і його виборці, а також всі ті, хто взаємодіє з ним, впливає на нього тощо. В демократичних державах претенденти на лідируючі посади можуть розраховувати на успіх лише в разі збігу їх іміджу зі сподіваннями більшості народу (вибори президента Росії, вибори президента України та ін.). Історія свідчить, що деякі надто важливі дії політичного лідера йдуть всупереч з інтересами і сподіваннями соціальних верств і прихильників, які привели їх до влади. Так, у жовтні 1917 р. більшовики, використовуючи популярні загальнодемократичні гасла, добилися політичного лідерства, а потім, швидко забувши про свої обіцянки, перетворили населення України, та й всієї Росії, на об' єкт величезного соціального експерименту (розпад і загибель Української народної республіки, автономія з Російською Федерацією, яка не принесла Україні суверенності і утворення національної держави, тощо). В сучасних умовах в авторитарних і тоталітарних політичних системах політичні лідери сконцентрували в своїх руках владу, здійснюють суб' єктивістську, волюнтаристську політику.

З'ясуванню природи політичного лідерства допомагають і психологічні концепції та інтерактивний соціальний аналіз соціального і політичного явища політичне лідерство. Основоположник психоаналізу Зігмунд Фрейд вважає, що в основі лідерства є пригнічене лібідо. В процесі сублімації пригнічене лібідо проявляється в людині в прагненні до творення і, в тому числі, до лідерства. У багатьох людей володіння керівними позиціями виконує суб' єктивно-компенсаторні функції, дає можливість подавляти або переборювати різноманітні комплекси, почуття неповноцінності тощо. Певні психологічні потреби відображає і підпорядкування лідеру. У визначенні суті і природи соціального явища політичне лідерство величезне значення має впроваджений Зігмун-дом Фрейдом психоаналіз. Політичний психоаналіз - науковий напрям, що вивчає соціальну (політичну) поведінку людини як сукупність дій, обумовлених підсвідомо накопиченими, приховано політизованими почуттями. Спираючись на ідеї Лейбніца, Спі-нози, Бергсона та ін., які досліджували механізми підсвідомої мотивації, політичний психоаналіз бере початок з праць Зігмунда Фрейда, Ебілла Булліта, Генрі Ласвелла та ін. Основа психоаналізу - теорія фрустрації (що дослівно означає становище збудження людини внаслідок усвідомлення нею перешкод для реалізації своїх інтересів), що пояснює, як несвідомі сенсуальні мотиви (лібідо) за допомогою сублімації (переносу, заміщення) трансформуються в інші, в т. ч. політичні бажання і мотиви діяльності. Звичайно ж, політична поведінка трактується як процес саморозгортання, самовизначення особи, її природженими причинами, психологічними переживаннями, стресами, які не залежать від зміни культурних і соціально-політичних обставин.