Політологія: наука про політику - Горлач М.І. - Націоналізм

У 30-х роках ХХ ст. один з лідерів комуністичного руху у Китаї Мао Цзе-дун проголосив, що Комуністична партія Китаю у боротьбі за владу повинна спиратися на найбідніше селянство та партизанські методи ведення революційної війни. Такою теорією позначилася суть розходжень китайського варіанту соціалізму від радянської моделі соціалізму. В кінці 40-х років Комуністична партія Китаю встановила владу над материковою частиною Китаю. Мао Цзе-дун запропонував радикальний курс прискорення модернізації та індустріалізації економіки ("Великий стрибок", 1958) та руйнування традицій у духовній сфері ("Культурна революція", 1966). Спроба побудови соціалізму у Китаї форсованими методами обернулася невдачею та глибокою соціально-економічною кризою. У 60-80-ті роки декілька ультрарадикальних угруповувань - "Червоні бригади" у !талії, фракція Червоної Армії у Японії, Баадермайнгоффер у Німеччині, Світлий шлях у Перу та ін. дотримувались ідеології маоїзму, використовуючи екстремістські методи політичної боротьби та насильницького завоювання влади.

Тітоїзм

У 40-50-х роках, після розгрому фашистської Німеччини та визволення Югославії, встановлення народної влади, більш помірну ліберальну форму соціалізму розвиває лідер югославських комуністів Йосиф Броз Тіто. Відмовившись від сліпого копіювання радянської теорії побудови соціалізму, югославські комуністи здійснювали концепцію, засновану на децентралізації управління, дебюрократизації та введенні робітничого самоврядування. Хоча промислові підприємства - заводи та фабрики функціонували на ринкових принципах, це не вважалося поверненням до капіталізму, тому що підприємства знаходились у власності трудових колективів (але, разом з тим, не держави, як у СРСР, - звідси корінь розбіжностей з радянською моделлю соціалізму). Альтернативний шлях до соціалізму робив політичну систему в Югославії більш демократичною, аніж в інших країнах.

Націоналізм

Націоналізм - ідеологія, психологія, соціальна практика, світогляд та політика підкорення одних націй іншим, проповідь національної винятковості та переваги, розпалювання національної ворожнечі, недовір'я та конфліктів. За походженням націоналізм - політика, ідеологія та соціальна практика буржуазії у національному питанні та первісно спрямований на консолідацію нації, на перемогу національних рухів у боротьбі з феодалізмом. Націоналізм широко розповсюджений у всьому світі, проявляється у суспільному житті практично в усіх країнах, але набуває особливої небезпеки у багатонаціональних, багатоетнічних країнах. Потужний імпульс націоналізм одержує в епоху краху колоніальної системи та боротьби народів колишніх колоній та напівколоній за рівноправність та рівність у світових, політичних та господарських відносинах. Національні рухи в останніх імперіях та розпад Радянського Союзу, Югославії значно зміцнили позиції націоналізму у суспільному житті країн. Націоналізм багатоликий та різноманітний, з конкретною своєрідністю змісту і завдань, що вирішуються, і за формами прояву. Націоналізм може виступати у вигляді фашизму, расизму та під маскою витонченої науковості, з позицій марксизму, лібералізму, демократизму. Націоналізм проявляється і як великодержавний шовінізм, як націоналізм малих народів, як носій насильницької асиміляції, і як національна обмеженість, замкненість, відокремленість тощо. Носіями ідеології та психології націоналізму виступають не тільки буржуазні та дрібнобуржуазні верстви, але й селянство, інтелігенція, широкі маси робітників. Націоналізм - серйозна ідейно-політична сила у високорозвине-них країнах, в країнах середнього рівня розвитку, в країнах, відсталих економічно.

У сучасних умовах націоналізм прагне до мімікрії, перетворення під демократичні своїх егоїстичних дій, а антинаціональну спрямованість намагається прикривати псевдопатріотичними лозунгами, національними інтересами, цінностями. Оперуючи національними символами, гаслами загальнонаціонального характеру та експлуатуючи національні почуття людей, націоналізм особливо прагне ідентифікувати себе з національною самосвідомістю народів, що виконує справді прогресивну історичну місію у житті нації. Націоналізм веде до національної ворожнечі та відчуження, національна самосвідомість шукає і знаходить шляхи зближення та співробітництва тому, що національна свідомість підноситься над індивідуальними та груповими інтересами, формується з потреб національного прогресу. Виявлення та узагальнення докорінних, довготривалих інтересів національного відродження і прогресу, умов та факторів їх реалізації є функцією національної самосвідомості. Саме самосвідомість доходить до розуміння того, що джерелом національного прогресу є не лише статичні національні цінності, внутрішні потенції саморозвитку, але ще більшого значення набувають інтернаціоналізація та обумовлені нею інтеграційні процеси та співробітництво націй. Національний фактор у політичній практиці у тому або іншому ступені враховують всі прагматичні ідеології. Основний прийом "включення" національного фактора до політики - апеляція до патріотизму. Класичний лібералізм американського зразка успішно поєднується із почуттям американського патріотизму. В Україні, незважаючи на офіційний інтернаціоналізм, у суспільному підтексті та політичному житті завжди залишалося місце для традиційного національного почуття.

Нації склалися лише до XIX століття, а у ряді випадків процес національної інтеграції розтягнувся і на більш пізній період. До середини XIX ст. європейські мислителі, особливо у Німеччині та

Італії, де проблема національного об'єднання особливо актуальна, ґрунтовно романтизували почуття причетності особистості до своєї нації, визначивши її як головну людську цінність та доброчесність, поклонялись нації, вбачаючи в ній запоруку суспільного добробуту. Італійський письменник Джованні Маццині оспівав у творах свободу не для особистості як головного елементу суспільства, що зробило б його звичайним лібералом, а для націй. Тільки до кінця XIX ст. Німеччина та Італія досягли повного об' єднання в межах єдиних національних держав. Порівняно пізно, у порівнянні з іншими націями, вони консолідувались у більші етнічні співтовариства. І ця особливість сприяла підсиленню їх націоналістичних упереджень. Ілюзія мирного співіснування романтичного націоналізму допускала, що всі нації стануть задоволені та щасливі, варто тільки всім французам почати жити у Франції, італійцям - в Італії, німцям - у Німеччині та ін. Але хто встановив раз і назавжди кордони для проживання? Хто сказав, що саме за Сіверським Дінцем кінчається Україна та починається Росія? Чи існує територія, де населення змішане, але якась нація у односторонньому порядку має на неї право? Все це досить швидко вилилось у агресивний націоналізм як ідеологію, що породила конфронтаційну зовнішню політику. Основною проблемою будь-якої націоналістичної ідеології є відсутність раціонального змісту. Практика показує, що націоналізм не володіє механізмом вирішення соціальних та політичних проблем суспільства.

Фашизм

Фашизм - правоекстремістський політичний рух, що виник в обстановці революційних процесів, які охопили країни Західної Європи після першої світової війни. Батьківщина фашизму - Італія та Німеччина, де виникли перші фашистські організації та партії. Пізніше аналогічні рухи склалися в багатьох країнах світу. При всіх своїх національних особливостях класова суть фашизму скрізь однакова: фашизм відображав інтереси найбільш реакційних кіл капіталістичного суспільства, що здійснювали фашистським рухам фінансову та політичну підтримку, використовуючи їх для придушення революційних виступів трудящих, збереження існуючого ладу.

Ідеологія фашизму - це войовничий антидемократизм та антимарксизм, расизм та шовінізм, доведений до істерії, звеличування тоталітарної держави.

Етносоціологія

Етносоціологія - новий науковийнапрям, що виник настику етнографії ісоціології. У другій половині 60-х років ХХ ст. в країнах Сходу етносоціологія виділилась у самостійну галузь знань. Поняття етносоціологія складається з двох слів різного походження: етнос (грецьк. ethnos - суспільство, рід, плем'я, народ) і соціологія (лат. societas - суспільство, logos - вчення). Дослівно етносоціологія - вчення про національні суспільства. Проте суть поняття етносоціологія багатше його етимологічного значення. Етносоціологія - галузь соціології, що досліджує походження, суть, функції різних етносів (рід, плем 'я, народність, нація) з метою виявлення загальних закономірностей, їх взаємодії і вироблення механізмів вписування в систему соціальних відносин, що склалися. Інакше кажучи, етносоціологія вивчає соціальні аспекти життя та діяльності етнічних утворень, а також національну специфіку соціальних спільностей і відносин.

Виникнення наукового напряму - етносоціології - обумовлено інтересами науки і суспільної практики. Національні проблеми вивчають різні науки: філософські, історичні, юридичні, економічні та ін. Кожна з них має предметну галузь, що дозволяє проаналізувати всі сторони розвитку і взаємодії етнічних спільностей. У 40-60-х роках ХХ ст. в усьому світі у зв'язку з могутнім піднесенням національно-визвольного руху зростає значення етносоціальних знань. Етносоціологія має предметом дослідження етноси іетносоціальні процеси, національно-регіональні особливості соціальної структури народів тощо, тобто ту сферу знань, що фактично випадає з поля зору філософів, економістів, істориків, етнографів та інших спеціалістів.