Політологія: наука про політику - Горлач М.І. - Основна ідея священних книг

Тісний зв'язок політики та релігії, їх переплетіння - як історична традиція всіх великих конфесій - християнства, мусульманства, іудаїзму, буддизму простежується в змісті і концепціях священних книг - Біблії, Корану, Талмуду, де поряд з релігійно-обрядовими та побутовими, морально-етичними порадами і рекомендаціями даються широкі і прості політичні настанови, що обов' язкові для віруючих і відображають політичні події рабовласницького та ранньо-феодального суспільства. Священні книги - настільні путівники для віруючих в їх житті та діяльності. При певних специфічних відмінностях у змісті священних книг ясно простежується їх разюча схожість в головному і вирішальному - в політичних орієнтаціях, що відображають інтереси панівних класів - рабовласників або феодалів, в ставленні до нижчих класів і станів, з наполегливістю, уперто наголошується на непохитності існуючого обожнюваного експлуататорського ладу. Священні книги визнають непорушним і природним поділ суспільства на багатих і бідних і засуджують прагнення бідних змінити своє тяжке становище, немовби уготоване їм не властями, а самим Господом Богом. Обожнення державної влади найрельєфніше висловлене в Біблії, де апостолу Павлу приписуються погляди, що стали політичною програмою для всіх християн світу: "Всяка душа та буде покірною вищим властям, бо немає влади не від Бога; існуючі ж власті від Бога встановлені. Тому, хто чинить опір владі, той противиться божому встановленню" (Послання до римлян. Новий Завіт, гл. 13, п. 12). Звідси випливають і заклики до гноблених: "Раби, у всьому коріться панству вашому во плоті... В простоті серця бійтесь Бога" (Послання до колосян. Новий завіт, гл. 3, п. 22).

Обожнення царів, монархів, халіфів, ханів мало місце ще в язичницьких релігіях, зокрема, римські імператори оголошувалися богами. Папа римський проголошував себе намісником Бога на землі, російські царі називались "помазаниками божими". Коран, як і Біблія, відстоює експлуататорське суспільство як "божественне встановлення" самого Аллаха і погрожує жорстокою розправою тим, хто не слухатиметься "вісника Бога". Хто зазіхатиме на майно вищих класів, "не задивляйся очима твоїми на ті блага, якими наділені деякі наші сімейства", - сказано в Корані (гл. 20, с. 131). Схожі положення закладені й у Талмуді - священній книзі іудейської релігії, де обожнювався поділ суспільства на багатих (хаве-рів) і бідняків (амхаресців), узаконюється жорстоке поводження з

рабами, як "худобою, що говорить" і навіть встановлюються для них знаряддя послуху та тортур - ошийник, батіг та ін. Разом з тим релігійні книги в розраду бідним і гнобленим обіцяють їм вічне блаженство в загробному житті, в раю, куди не будуть допущені багатії. "Багатому втрапити в царство небесне так само тяжко, як верблюду пролізти в вушко голки", - говориться в "Новому Завіті". Біблія вістує: багаті тільки в цьому світі можуть користуватися всіма життєвими благами, а в загробному житті будуть терпіти скруту на відміну від бідняків. Тому, вказується в Корані, покликання людини в тому, щоб, покірливо переносячи будь-які негоди, звернути свої помисли на особисте врятування на тому світі, не надаючи значення земному життю. Зневага до земного життя в ім' я вічного загробного, тлінність земного життя яскраво висловлені в "Новому Завіті": "Що таке життя ваше! Пара, що виникає на певний період, а потім зникає". І хоча церква нерідко замовчує або по-іншому тлумачить основні положення релігії, однак релігійних книг вже не переробиш. І сама церква визнає їх незаперечними. Сучасні церковні служителі знов підтверджують, що "не земля, але небо - істинна наша вітчизна", "на небі наше вічне життя, наш спокій і блаженство".

Кричущу невідповідність реальних відносин людей в сучасному суспільстві піддав критиці письменник Володимир Тендряков, який відмітив крайню суперечливість та закликав: "Любити таку людину, означає, принаймні, примирятися з тим, що несумісно з любов' ю, суперечить їй, знищує її. В такому випадку любов немовби підтримує ненависть, жорстокість, неблагородство і тим зводить себе до нісенітниці" ("Наука і релігія", 1991, № 11). А втім, і самі церкви не дотримуються принципу загальної любові у взаємовідносинах з іншими церквами, особливо з тими, що вийшли з підпорядкування й претендують на автономію. Церковне керівництво не терпить різномислен-ня у своєму середовищі та жорстоко розправляється з тими ієрархами, які займають протилежні соціальні позиції, зокрема у ставленні до державної влади. З історії Російської православної церкви відомо, що в церковній ієрархії неодноразово виникали принципові розбіжності й до інакомислячих застосовувалося не всепрощення, а суворі заходи впливу, аж до позбавлення повноважень, відлучення від церкви, заслання в дальні монастирі та інші заходи впливу.