Політологія: наука про політику - Горлач М.І. - Моделі кризового розвитку політичних конфліктів

Соціальні конфлікти здійснюють природну функцію підтримання динаміки суспільного політичного процесу. Саме імпульс до оновлення і творчої модернізації політичної системи і надають соціальні конфлікти. Окремі політичні спільності, верстви і групи тільки в умовах конфліктної ситуації можуть здійснювати в суспільному житті зміни, що відповідають їх інтересам. Якщо ж влада за якоїсь причини намагається ігнорувати або приховувати наявні суперечності, то звичайно влада обвинувачує внутрішні та зовнішні сили супротивників в штучному створенні конфлікту. Наявність реальних факторів і обставин, властивих суспільству, в будь-якому випадку є основою виникнення внутрішнього соціального конфлікту. Найчастіше до використання насильства для придушення і вирішення конфлікту ведуть спроби зняти конфлікт, заперечуючи існування ситуації, реальних фактів і обставин для конфлікту. Разом з тим навіть в умовах взаємного визнання конфліктної ситуації спроби знайти вихід з неї силовим шляхом виявляються неефективними. В тій мірі, в якій намагаються приборкати соціальні конфлікти, збільшується їх відтворюючий потенціал, що викликає ще більші репресії, доки, нарешті, на землі не залишиться такої сили, що могла б утримати в межах енергію конфлікту.

Для врегулювання конфліктів в найрізноманітніших типах політичної системи еліти, що управляють, використовують чотири способи: по-перше, заперечення конфліктів на основі посилання на природну гармонію і єдність суспільства; по-друге, загальні репресії; по-третє, спроба докорінного вирішення конфліктів; по-четверте, спроба врегулювання конфліктів до стадії зникнення загрози руйнування політичної системи. Така функція соціальних конфліктів у співвідношенні з основними засобами соціальних змін в суспільстві. Разом з тим конфлікти виконують і ряд інших функцій.

"Конфлікти зміцнюють почуття ідентичності та співпричетності членів груп інтересів. В межах конфліктних відносин завжди є відмінність між "нашими" і "не нашими" і необхідність проведення чіткого кордону між сторонами. В умовах політичної кризи опоненти політичного процесу часто підводять один одного під обвинувачення в криміналі та злочинності, створюючи з політичного супротивника "образ ворога". Досить розповсюджений хід, що використовується сторонами у фазі напруження конфлікту, - привнесення фактора "зовнішньої небезпеки", спроба переключити увагу і активність суспільства на наявність іншого, зовнішнього конфлікту.

Моделі кризового розвитку політичних конфліктів

Кризовий розвиток політичних конфліктів має ряд моделей: війна, громадянська війна, партизанський рух, тероризм, революція та ін. Війна - збройне зіткнення в ході вирішення різноманітних видів конфліктів, що свідчить про їх кризову фазу. Розрізняють війни зовнішні (між державами) і внутрішні, або громадянські. В xx сторіччі крайня форма вирішення конфліктів використовувалася неодноразово: дві світові війни, антиколоніальні та громадянські війни, різноманітні локальні збройні конфлікти тощо. Війна, за визначенням Кара Клаузевіца, справді стала продовженням політики іншими засобами. Будучи важливим показником життєздатності соціальних верств і організацій, які відстоюють свої інтереси в політичних системах, війна здійснює інструментальну, прикладну функцію. Військова могутність, або фактор сили, і є основним аргументом для радикальних і екстремістських сил на користь їх існування. У війні люди протистоять один одному не як індивіди, а як члени політичних спільностей (держав, повстанських груп), піддаючи небезпеці своє життя у боротьбі за політичні інтереси, що поділяють або не поділяють особисто. Адже політичні системи формуються так, що еліти, які управляють, володіють більшими можливостями для примушення людей до участі в конфліктах, піддаючи себе особистій небезпеці, позбавленню матеріальних благ тощо заради інтересів інших. В мирних умовах загроза військового зіткнення чинить вплив на політичні та суспільні процеси, викликаючи в суспільстві витрачання частини національних багатств на військові потреби. Але незалежно від того, якою метою виправдовують войовничі сили (партії війни) необхідність силового вирішення конфліктів, підготовка до збройного зіткнення завжди приводять до обмеження можливостей задовольнити багато колективних потреб суспільства і соціальні інтереси. Незадоволеність може бути різноманітною: все залежить від спроможності політичної системи зняти гостроту напруги, викликану видатками на військові цілі. При розвитку кризової ситуації все обертається обманом сподівань і надій людей всередині суспільства.

Громадянські війни. Громадянська війна - найбільш гостра, збройна форма боротьби за державну владу між класами і соціальними станами всередині країни. Громадянські війни можуть відбуватися між угрупованнями, панівними в суспільстві. Типи і форми громадянської війни - повстання рабів, селянські війни, партизанські війни, збройна боротьба народів проти гнобителів і поневолювачів тощо. Якщо в країнах Африки, Азії, Латинської Америки внутрішньополітичні конфлікти і раніше мали характер міжетнічних і релігійних незгод, відображаючи традиційні та патріотичні типи соціальних і культурних відносин, то конфлікти в формі агресивного націоналізму для країн пострадянського блоку стали відновленим явищем, національні конфлікти зростають на ґрунті незадоволення національних інтересів народів, з різних причин позбавлених раніше власної державності. Розпад у другій половині XX століття федерацій СРСР, Югославії, Чехословач-чини та ін. відбувався на ґрунті нагромадження національних суперечностей, які згодом привели до напруженості, до антагонізму і, нарешті, відкритої несумісності тощо. Дезінтеграція в Югославії, республіках Середньої Азії, Закавказзя, Прибалтики та інших регіонах має різноманітний ступінь інтенсивності конфліктів і масштаби застосування насильства. На тлі соціальних проблем йде процес нагромадження національних суперечностей в прихованій формі, минаючи стадію напруженості до антагонізму тощо.

Партизанська війна - специфічна форма вирішення політичного конфлікту з втягненням в боротьбу за встановлення політичної влади тієї або іншої соціальної групи, політичних партій, широких мас країни, коли ведеться легальна і нелегальна боротьба за перетворення суспільства, зміну політичного режиму тощо. За формою застосування насильства партизансько-повстанські методи реалізації групових інтересів переплітаються з іншими формами силового підходу до розв'язання конфліктів - збройним тероризмом, в політиці тощо. Політичний тероризм використає тактику насильства або загрозу його застосування у ставленні окремих людей, що стали його жертвами в більшості випадків за збігом обставин або довільним вибором, тобто не прямі політичні супротивники. Мета скоєння терористичних актів - привернення уваги до конфлікту інтересів, в якому беруть участь групи, що вдаються до таких методів боротьби, намагаючись досягти політичної мети. З другої половини xx століття особливо поширений міжнародний тероризм в регіонах Ближнього і Середнього Сходу. Його характерна риса: проведення спланованих державами або суспільними структурами терористичних актів, в основному за межами даної держави, у відношенні іноземних державних структур і окремих особистостей тощо.

Революція. Революція - одна з моделей кризового розвитку політичних конфліктів. Функція революційного засобу вирішення політичного конфлікту допускає усунення віджилих своє суспільних структур. Їх пряме знищення в дійсності неможливе. історія показує, що повернення в політичну систему, яка зазнала тотальної перебудови, до звичного статус-кво можливе і відродження післятоталітарного хаосу перших революційних років більш життєздатних форм старого теж можливе. Встановлення в ході Французької революції і Жовтневої революції політичних систем і політичних режимів, що зазнали зміни і відроджених форм управління тощо, стало можливим. У Франції - відновлена незабаром після Французької революції монархія, а в Росії - формується демократична держава. історична практика підтверджує, однак, і тезу Карла Маркса про те, що жодна суспільна форма не гине раніше, ніж не вичерпає до кінця своїх, притаманних їй потенцій. Дійсним механізмом усунення застарілих суспільних структур може бути їх дорозвиток внаслідок ефективної взаємодії протилежних інтересів, що спонукають зародження і формування суспільних, соціальних інститутів, владних структур, діяльність яких спрямована на еволюційну зміну.

Хоч які різноманітні конкретні форми, засоби революцій, все ж вони мають загальні, схожі типи революційних криз. Політична криза визначається, по-перше, кризою "верхів", по-друге, де-сакралізацією влади (тобто злиттям образу непогрішимості та легітимності), по-третє, виникненням почуття життєвої небезпеки; по-четверте, формуванням альтернативного суб'єкта; використанням механізму радикалізації політики; по-п'яте, центристським переворотом. Такий ідеальний тип розвитку революційної політичної кризи умова розвитку революції.