Геополітичні чинники оперативної обстановки та формування стратегічних настанов спецслужб Ісламська Республіка Пакистан (ІРП). Дослідження наявних матеріалів свідчить, що правляча еліта ІРП продовжує виношувати амбіції регіонального лідера, що на фоні володіння ядерною зброєю і засобами його доставки є серйозним чинником в азіатській частині континенту.
У цьому контексті держави колишньої радянської Середньої Азії становлять для Пакистану великий інтерес як із економічної, так і з геополітичної точки зору. Зусилля щодо впливу Ісламабада в регіоні може підняти його роль у Південній Азії, забезпечити підтримку молодих "братерських мусульманських держав" у конфронтації з Індією, що суттєво може зміцнити позиції в боротьбі з іншими регіональними конкурентами - Іраном, Туреччиною і Китаєм.
Проте, пакистанські лідери поки що не мають істотного прямого впливу на події в пострадянській Середній Азії. Реалізації прагнення ІРП проводити активну політику в регіоні заважають матеріально-фінансові труднощі, відсутність внутріполітичної стабільності, постійна конфронтація з Індією, значне втягнення в афганський конфлікт. Крім того, зазначені вище чинники підривають міжнародну репутацію Пакистану, не дають змоги заручитися підтримкою з боку світового співтовариства для здійснення значних політичних кроків у центральноазіатському напрямку.
Розвиток пакистанського суспільства свідчить про недостатню ефективність обраного шляху модернізації та виникнення протистояння кризовим явищам, пов'язаним із цими процесами. За визнанням фахівців НІСД України, шок 1971 р. в зв'язку з відокремленням Бангладеш та загроза подальшої фрагментації зрештою сприяли зміцненню держави, посиленню військово-авторитарного режиму, який на відміну від турецьких військових більше орієнтований на ісламську ідеологію, загалом пригальмовує процеси вестернізації. Сфера освіти явно неспроможна встигати за зростанням населення і майже стомільйонний шар неписьменного населення є середовищем збереження архаїчних форм життя та виробництва.
Внутрішні конфлікти зумовлюються усталеною системою влади, її корумпованістю, що накладається на різнорідність господарчого устрою та міжетнічні проблеми, пов'язані з наявністю великого прошарку пуштунського та белуджського населення, етнічно спорідненого з племенами в Ірані та Афганістані.
У цих умовах ІРП продовжує демонструвати свій вибір ідеологічної та силової політики в регіоні, що є деструктивним фактором як для самого Пакистану, так і для регіональної стабільності в цілому. Звідси, важливим елементом зовнішньої активності ІРП в Центральній Азії є афганський напрямок, безпосередньо пов'язаний із роллю руху "Талібан", антиіндійською спрямованістю, а також певною мірою з політикою США щодо ізоляції Ірану.
Дотримуючись логіки геополітичних інтересів, певні політичні кола в Пакистані використовували і продовжують використовувати чинник "Талібан" як основний і перспективний інструмент свого впливу в регіоні. Найбільш активна підтримка "Талібану" з боку ІРП була помітна до 1997 року. Останніми роками пакистанська сторона прагнула не афішувати своєї допомоги талібам, тому що вони дискредитували себе в очах світового співтовариства порушенням прав людини, екстремізмом, торгівлею наркотиками та зброєю, знищенням світового значення пам'ятників культури, буддійських релігійних культів тощо.
Необхідно підкреслити, що інтересам правлячої пакистанської еліти відповідає утворення на території Афганістану дружньої, відносно стабільної, проте слабкої в економічному і політичному плані, а значить керованої держави. Це пов'язано, насамперед, з наявністю територіальних претензій афганських пуштунів на пуштунські землі в ІРП. Проте, зазначені прагнення важкоздійсненні з причини наявності глибоких внутрішніх протиріч і збереження конфлікту інтересів у Афганістані з боку цілої низки держав регіонального та світового значення.
У зв'язку із цим, не можна розглядати процес впливу ІРП на талібів як односторонній. Глибинні суспільні корені руху в Пакистані, його тісні зв'язки з ісламськими націоналістичними організаціями, військовими колами та спецслужбами, наочно свідчать про високий рівень впливу талібів на розвиток суспільно-політичної ситуації навіть усередині пакистанського суспільства.
Доступ до Центральної Ази'для Пакистану можливий трьома шляхами - через Кандагар і Герат, через Кабул, а також - через Каракорумське шосе, побудоване в 60-80-ті роки разом із Китаєм до Кашгару і далі до Бішкеку. Існують плани використання цього маршруту для постачання Пакистану киргизької електроенергії. Пакистан зацікавлений в інтеграційних проектах, які пов'язують Центральну і Південну Азію, особливо в нафтопроводах, а також транспортуванні товарів та енергії до Індостану.
Підтримуючи талібів, у переважній більшості етнічних пуштунів, які вже контролювали більшість території цієї держави, Ісламабад прагнув посилити свої стратегічні позиції в Центральній Азії та заблокувати потенційно можливе посилення російського чи іранського впливу в регіоні, а також узяти під свій контроль комунікації між державами Центральної та Північної Азії. Насамперед це стосується перспективи спорудження нафто- та газопроводів із Туркменистану через Герат і Кандагар на Карачі та транспортного коридору із пострадянської Середньої Азії через Термез-Кабул-Пешавар до Індостану.
Проте, за різними оцінками, у 2000-2001 рр. відзначалися ознаки тенденції до втрати Пакистаном контролю над "Талібан" та керівником "Аль-Каїди" Асама бен Ладеном, що стало загрожувати ІРП широким спектром проблем для її безпеки, навіть почала зароджуватися тенденція розвитку ситуації в напрямку так званої "талібанізації" пакистанського суспільства, що могло призвести до дезінтеграційних процесів і розпаду держави.
На фоні цього у аналітиків іноземних спецслужб та інформаційних центрів справедливо виникали сумніви щодо керованості лідерів талібів із боку пакистанців. У цьому зв'язку автор даної лекції дійшов висновку про доцільність розглядати рух "Талібан" вже не як засіб чи інструмент геополітичної гри в руках правлячих еліт США і Пакистану, а як самостійну силу в регіоні, яка при збереженні тодішнього статус-кво мала визначати зовнішньополітичну активність всієї афганської держави, яка поступово ставала незалежним гравцем на регіональній геополітичній арені. У такий ситуації виникало питання, як поставляться до цього феномену головні гравці за регіональне лідерство - США, Пакистан, Туреччина, з одного боку, та Росія, Іран, Індія та Китай - з іншого.
Так, якщо Росія та Іран вбачали й вбачають нині у турецькому та американському впливах загрозу стабільності в регіоні, то власне США до 11 вересня 2001 р. не вважали ісламістський чинник серйозною загрозою, скоріше, вони самовпевнено під впливом сформованих американськими ЗМІ стереотипів "гарантованості безпеки США від будь-яких небезпек" продовжували використовувати діяльність ісламістських структур у власних цілях, не бажаючи помічати зростання антиамериканських спрямувань серед їх лідерів. Американські та пакистанські правлячи кола самовпевнено розглядали та продовжують розглядати Пакистан як великий стабілізуючий чинник, хоча з'явилися тенденції, які породжують у аналітиків різного рівня певні сумніви щодо цього.
Крім того, останніми роками постійно зростає значення Пакистану як традиційного опонента Індії в регіоні у зв'язку з формуванням транспортних коридорів із Центральної Азії в південному напрямку. Він стає бар'єром на шляху розвитку стратегічного партнерства між Російською Федерацією та Індією. Пакистан, маючи вплив на широкі верстви афганських талібів, одночасно зберігає значні власні ісламістські амбіції. В прагненні здобути регіональне лідерство керівництво Пакистану спирається на підтримку США і Великої Британії, держав Перської затоки та поки що вміло використовує їх зацікавленість у власних інтересах. Проте, водночас Пакистан, маючи власні ядерні можливості, здатний надати адекватну відповідь індійській ядерній програмі. Таким чином, локальна гонка озброєнь між Індією та Пакистаном загрожує в перспективі зруйнувати існуючий баланс сил в Азії.
Отже, припущення виходить із того, що далі обіцянок, даних у вересні 1997 р. в Нью-Йорку під час зустрічі прем'єр-міністрів Індії та Пакистану, взяти під контроль всі прикордонні конфлікти не було створено практично ніяких передумов для нормалізації обстановки у відносинах між двома державами. Крім того, підвищилося протистояння між спецслужбами, що призвело до подальшого загострення ситуації між обома державами до такого рівня, що уряди конкуруючих сторін були змушені відізвати своїх дипломатів. Першу партію висилки із країни дипломата розіграла пакистанська сторона, звинувативши одного із аташе посольства Індії в Ісламабаді в "діяльності, що не відповідає дипломатичному статусу" - такий евфемізм використовують для визначення шпигунської діяльності дипломатів.
Зі свого боку, міністр закордонних справ Індії виступив із заявою, що таке звинувачення є абсолютно безпідставним. Одночасно, індійська сторона висунула аналогічні звинувачення і зажадала від пакистанських партнерів відізвати військового аташе посольства Пакистану в Делі.
Таким чином, оборонна стратегія Пакистану, побудована останніми роками на конфронтації з Індією та пошуку впливових заступників із боку великих держав, має враховувати також і загрози, пов'язані з афганським та таджицьким конфліктами. Ісламабад має певні надії на те, що нові держави Центральної Азі здатні забезпечити стратегічну глибину оборонного простору Пакистану. Географічні обмеження та вплив неісламських сусідів у цьому регіоні (РФ І Китай) стримують прагнення пакистанської правлячої еліти стати одним із головних гравців у регіоні. Проте за допомогою двосторонніх зв'язків і багатосторонніх регіональних структур типу ЕКО Пакистан здатний забезпечувати технічну та економічну допомогу державам Центральної Азії з метою посилення внутрішньої регіональної стабільності.
Свої стратегічні інтереси Пакистан намагається здійснити за допомогою інтенсивної ісламізації нових держав регіону, що легалізувало б і сам Пакистан як ісламську країну, оскільки він не є мононаціональною державою. Саме тому виникають проблеми кордонів, які є певною мірою штучними, наслідком колишньої колоніальної британської політики. Поширення впливу Пакистану в Центральноазіатському регіоні надає йому необхідної геостратегічної глибини в конфронтації з Індією, а також дозволяє зміцнити власні позиції у відносинах із правлячими елітами, військовими та діловими колами Заходу.
Нарешті Пакистан отримує можливості сприяти формуванню загальноісламського спільного ринку. Такі передумови створюються за ініціативи колишнього прем'єр-міністра Туреччини Неджметина Ербакана. Так, 15 червня 1997 р. в Стамбулі під час зустрічі високоповажних представників Пакистану, Єгипту, Ірану, Малайзії, Бангладеш, Індонезії, Нігерії та Туреччини створена організація зі співробітництва - так звана "ісламська вісімка". Ще раніше ідея об'єднання ісламського світу була одним із основних пунктів передвиборної програми турецької клерикальної Партії благоденства (ПБ), лідером якої саме і є Ербакан. Пропаганда ідей ісламу та намагання, на противагу "Великій сімці" (нині після приєднання Росії - "вісімці") західних індустріально-розвинених держав та Японії, об'єднати під одним дахом декілька ісламських держав дало змогу Ербакану прийти до влади. В той же час його підвищена активність у намаганні ісламізувати країну дратувала військові кола Туреччини, що призвело до втрати ним прем'єрського крісла.
На попередньому засіданні сторони обговорили близько 50 проектів, які передбачали розвиток співробітництва між членами "ісламської вісімки". Було прийнято рішення про розмежування сфер відповідальності між учасниками організації. Відповідно до нього Туреччина має відповідати за промисловість і охорону здоров'я, Єгипет - за телекомунікації та наукоємні технології, Малайзія - за фінанси, банківську справу і приватизацію, Бангладеш та Пакистан - за сільське господарство, Індонезія - за людські ресурси, Нігерія - за енергетику.
За словами Ербакана, утворення "ісламської вісімки" стало епохальною подією у світовій історії. Проте, всупереч протоколу, лише Іран, Індонезія й Туреччина були репрезентовані главами держав. Цей факт можна трактувати як випадковий збіг обставин, але ніяк не можна залишити поза увагою.
Справа в тому, що більшість фахівців заздалегідь ставилися скептично до створення цієї організації. Перш за все, не у всіх країнах, що входять до нового союзу, ісламу відводиться роль беззаперечної догми. Не можна порівнювати ісламські режими Ірану, Пакистану та Індонезії. Важко уявити, що Малайзія із радістю кинеться в обійми братів за вірою, залишивши осторонь економічні інтереси. Не таємниця, що основні партнери Індонезії та Малайзії знаходяться у США, Азіатсько-Тихоокеанському регіоні та Західній Європі. Джакарта і Куала-Кампур навряд чи відмовляться від перевірених економічних партнерів на користь релігійних догм. Вважається, що альянс, утворений поки що на папері, не зможе серйозно конкурувати з "Великою вісімкою". Водночас "Ісламська вісімка" є важливим прецедентом для наслідування іншими регіональними центрами сили.
Деякі російські політологи відзначають, що утворення "Ісламської вісімки" є не лише реальним кроком до багатополярного світу, а й об'єктивною його реальністю, яку нам вже дано відчути.
Зі свого боку, політичний оглядач А. Ваганов, зокрема зазначає, що дана подія ставить перед Росією винятково складні геополітичні завдання. В умовах безумовного підйому ісламу в Росії, де кожний п'ятий російський громадянин сповідує цю релігію, необхідно визначити відповідну домінанту поведінки Москви в ситуації, що утворюється. Зазначається також, що для російських політиків (так само як і для українських - (автор) багатополюсний світ - це певна віртуальна конструкція, яка формується сама собою, внаслідок якихось невідомих процесів; інші ж країни на практиці створюють цей світ реально.
Серед своїх ісламських партнерів Ербакан постійно підкреслює, що для процвітання та безпеки ісламському світові необхідно створити "свої мусульманські НАТО та ООН". "Вісімка" скоро може визначати світову політику. В цьому контексті російські фахівці зазначають, що Росія має відповідні важелі, які роблять її привабливою для "ісламської вісімки" - це високі технології, атомні та ракетні проекти.
Крім того, дипломатичні маневри турецького мусульманського уряду Ербакана, який перебував при владі певний час, не призвели до загострення взаємин між США і Туреччиною. Анкара взяла курс на покращення відносин із бастіонами непримиренного ісламізму, проти яких спрямовані економічні санкції Вашингтона, - Лівією та Іраном (що не зміцнить її позиції в ЄС, хоча для Європи ці держави є важливими партнерами та постачальниками сировини); але водночас вона підтримує військові відносини з їхнім заклятим ворогом Ізраїлем - головним союзником США на Близькому Сході.
Отже внутрішньополітичні ініціативи уряду Ербакана не можна інтерпретувати в дусі панісламізму. Зближення Туреччини з цими країнами може бути пов'язане зі спробою Сполучених Штатів використати цю країну як економічний та політичний буфер між собою та цими державами. Таким чином, економічні інтереси, заблоковані політичними розбіжностями, можуть реалізуватися через таємного турецького посередника (полегшений варіант "Ірангейту"). Крім того, ці зв'язки можуть поліпшити перспективи політичного врегулювання на Близькому Сході: своєю новою зовнішньополітичною ініціативою Туреччина фактично намагається примирити непримиренне: режим Ірану, Лівії та Іраку - з ненависною для них державою Ізраїль. Сполучені Штати мають ще й інший привід для посилення військово-політичного контролю над ключовими регіонами видобутку та транспортування енергоносіїв до Європи: курдсько-турецьке питання в комбінації з іракською проблемою.
Таким чином, можна зробити висновок, що в іншому кінці євразійського континенту приблизно аналогічну роль в американській політиці щодо азіатських центрів сили індії і Китаю, Росії та новоутворених пострадянських держав Середньої Азії правляча еліта США відводить Пакистану.
Звідси, сподівання негласного альянсу США-Туреччини-Пакистану на скоріший успіх не вважаються достатньо обгрунтованими, оскільки процес ісламізації держав Середньоазіатського регіону навряд чи відбудеться швидкими темпами з огляду на світоглядну орієнтацію їх політичних еліт, протидію російських, західноєвропейських та інших сил. З іншого боку, погляд на Індію як на антиісламістську державу є досить сумнівний. Індійські контакти з державами Центральної Азії мають глибшу історію, а індійська культура в ісламському компоненті е для них більш привабливою.
Можна прислухатися до думки індійських аналітиків, що жоден регіональний блок не матиме успіху без участі Індії, Росії чи Китаю. Таким прикладом стали перспективи реалізації геополітичних проектів "Шанхайська ініціатива", до якої до 11 вересня 2001 р. прагнули приєднатися Узбекистан І Пакистан, а також ГУУАМ, який без залучення потенціалу зазначених провідних регіональних чи світових центрів сили може не відбутися.
Одночасно, опосередкована причетність пакистанської еліти до міжетнічної війни в Афганістані та Таджикистані обмежувала можливості прямого вигідного впливу Пакистану на формування регіональної геополітики. Іноземні аналітики зазначали, що, заохочуючи "Талібан", правлячі кола ІРП таким чином завдавали собі великої шкоди. Не маючи відповідних коштів і політичної практики для проведення подібного роду зовнішньої політики, тим більше можливостей надійно контролювати процеси в Афганістані та навколо нього, пакистанська сторона компрометувала себе не лише в очах держав Середньої Азії, а й всього світового співтовариства.
Незважаючи на приєднання керівництва Пакистану підтиском США до антитерористичної операції проти угруповань "Талібан" та "Аль-Каїди", нинішня кризова ситуація в Афганістані поки що залишається серйозним бар'єром на шляху встановлення прямих зв'язків між Пакистаном і середньоазіатськими державами. Нестабільність, що тут зберігається, і постійно зростаючий ісламістсько-екстремістський тиск на пострадянські держави Центральної Азії перешкоджає налагодженню повноцінних пакистансько-середньоазіатських зв'язків, зрікають їх на застій, роблять неясною їх перспективу і загрожують Пакистану ізоляцією.
Крім того, сучасна обстановка в Пакистані, незважаючи на поразку талібів в Афганістані, продовжує характеризуватися тенденцією до зростання ісламістського впливу на розвиток суспільства. Причому, ісламістський підхід набуває свого розвитоку як альтернатива існуючим кризовим явищам не лише в економіці, айв політичному житті ІРП на фоні дискредитації ідеї розбудови світсько/ держави та розмаху корупції в структурах державного управління І влади.
Нарешті, слід зважити на те, що інтенсифікація ісламського руху в напрямку Синцзянь-Уйгурвський автономний район виводить Пакистан на прямий конфлікт із Китаєм; а посилення позицій пакистанських ісламістських місіонерів у Середній Азії на прямий конфлікт із Росією, а також із певними політичними силами в Казахстані, Киргизстані, Туркменистані, Таджикистані та Узбекистані, які роблять ставку на розвиток власних суспільств на світських підвалинах, заперечуючи ісламізацію державного життя.
Існує реальна можливість конфронтації між Іраном і рештою талібів, що чітко визначилося під час протистоянь на ірано-афганському кордоні. Такий розвиток подій не може бути поза увагою Ісламабада, що створює ризик бути втягненим у конфлікт із іранськими партнерами, який не вигідний пакистанським правлячим колам ні зі стратегічних, ні з економічних причин.
Враховуючи нинішній розклад ваги між центрами сили в регіоні, для підвищення значимості та поваги до Пакистану в зовнішніх відносинах із боку іноземних партнерів чи конкурентів пакистанська правляча еліта робить ставку на посилення силового компонента.
До останнього часу Пакистан відносився до групи так званих "порогових" держав, тобто близьких до створення ядерної зброї. Крім нього, до списку "держав, здатних створити ядерну зброю", входять Індія, Ізраїль, КНДР, Іран, Пакистан, Аргентина і Тайвань. У 1997 р. вважалося, що Ізраїль та Індія вже володіють ядерною зброєю, хоча офіційно вони цього не визнавали. Проте, вже у 2000 р. індійські військові офіційно провели випробування власних ядерних пристроїв, заявивши тим самим, що віднині Індія є ядерною військово-політичною силою.
Стосовно Пакистану ще у 1993 р. в підготовленій Службою зовнішньої розвідки Росії відкритій доповіді "Новий виклик після холодної війни" повідомлялося: "Ісламабад порушує міжнародний договір щодо заборони розповсюдження зброї масового знищення". Проте і після заяви Наваза Шаріфа у 1997 р. залишалося неясним - мають пакистанські військові готовий на сто відсотків ядерний пристрій чи ні. 2000 р дав відповідь на це питання-в Пакистані слідом за Індією проведено випробування трьох ядерних пристроїв.
Фахівці з контролю за розповсюдженням зброї масового ураження і технологій її виробництва вважають, що допомогу в створенні ядерної зброї Пакистану надав Китай. Так, відомо, що поблизу пакистанської столиці за сприяння китайців завершено будівництво заводу з виробництва ракет "Хафт 3". У співробітництві з пакистанськими партнерами китайське керівництво виходить із того, що для КНР основним суперником є Індія, воєнний та економічний потенціал якої останніми роками нарощує свою потужність.
У 1997 р. Наваз Шаріф зробив заяву напередодні своєї поїздки до США, де на зустрічі із тодішнім президентом Б. Клінтоном планувалося обговорення перспектив приєднання Пакистану до
Договору про всебічну заборону ядерних випробувань (ДВЗЯВ). З часу як Китай приєднався до ядерного клубу, його склад не змінювався: КНР, Росія, США, Франція, Велика Британія. Державам п'ятірки належало якимось чином реагувати на демарші Пакистану та Індії.
Ісламабад, зокрема, розпочав розробку власних ядерних технологій у відповідь на проведення Індією у 1974 р. випробування ядерного вибухового пристрою. На думку пакистанських учених-атомників, саме ядерні дослідження не дозволили з 1971 р. розгорітися жодній війні з Індією. Відіграло відповідну роль і розміщення індійських тактичних ракет "Притхвіт" уздовж кордону із Пакистаном. Випробування ракет даного класу Делі проводить з 1982 р. "Притхвіт-2" - ракети підвищеної дальності, здатні нести боєголовки вагою в одну тонну на відстань до 250 км. Завдяки тактико-технічним даним цією зброєю можна завдавати удари по столиці Пакистану Ісламабаду і великим містам Лахору, Фейсалабаду, Равалпінді.
Інформація про ядерну програму Ісламабада стала причиною заморожування торгово-економічних відносин між США і Пакистаном у 1990 р. У 1996 р. Сполучені Штати припинили поставки вже оплачених Ісламабадом 28 із 60 замовлених винищувачів-бомбардувальників Р-16. Але після відміни ембарго ці літаки-носії ядерної зброї були передані пакистанській стороні.
Ще раніше Вашингтон звинуватив Пекін у продажу Ісламабаду ракет, потенційних носіїв ядерних зарядів. Тоді китайці це заперечували, а пакистанці підтвердили придбання в КНР ряду ракетних технологій, проте, не уточнили, чи можна їх використовувати для виробництва носіїв ядерних боєголовок. Американські експерти в галузі контролю над озброєнням зверталися ще до президента Б. Клінтона з попередженням про недоцільність поспішних рішень щодо дозволу американським компаніям продавати ядерні компоненти в Китай. Це викликано побоюванням, що Пекін постачає у Пакистан головні складові для створення ядерного реактора, який можна використовувати у виробництві, зокрема ядерної зброї.
Американські експерти вважають, що саме Китай постачає Пакистану значно більшу кількість "важкої води", ніж це потрібно для роботи реактора "Канупи", який перебуває під міжнародним контролем. Експерти висловлюють припущення, що пакистанська сторона може використовувати решту "важкої води" саме для виробництва плутонію на реакторі "Кхушаб". Немає сумнівів у тому, що каталізатором цього звернення експертів до президента США стала заява Н. Шаріфа.
Крім авіації, пакистанські збройні сили мають на озброєнні балістичні ракети, здатні нести ядерні боєголовки. Насамперед це ракети М-11, які активно закуповуються в КНР. Всього Пакистан має 64 одиниці ракет цього класу, більше десятка з них знаходиться в повній бойовій готовності на авіабазі в Саргодхе. У липні 1997 р. Пакистан успішно провів випробування балістичних ракет середньої дальності "Хатар-3", що репрезентують модифіковану модель китайської М-9, з дальністю дії до 800 км. Зазначені ракети можуть бути обладнані ядерними боєголовками і здатні вразити об'єкти в столиці Індії - Делі.
У засобах масової інформації України з'явилися публікації з припущеннями, що "вся ця історія може мати серйозний негативний вплив і на український ВПК. Якщо факт наявності у Пакистану ядерної зброї підтвердиться, американці можуть підняти питання щодо введення ембарго на продаж Ісламабаду будь-якої зброї. Таку позицію може підтримати й Росія, яка ніколи не відчувала симпатій до держави, що підтримує афганських моджахедів і викохала талібів, а також, яка є потенційним противником давнього російського друга - Індії. У цьому випадку українсько-пакистанське військово-технічне співробітництво може припинитися".
Зазначені прогнози дуже близькі до реальності. Так, українська реакція на ядерні випробування в Пакистані та Індії, а також конфлікт навколо українсько-пакистанського танкового контракту (320 шт.) віддалили Пакистан і Україну один від одного. Вважається, що ситуативне зближення між обома державами в минулому: Ісламабад знову в фарватері Вашингтона, а нові масштабні українсько-пакистанські контракти не укладені. Українська сторона почала переорієнтовуватися на індійський ринок. Проте, помилкові в минулому політичні рішення нині виправляти не так просто. Так, під час візиту до Києва у грудні 2001 р. державний міністр закордонних справ Індії в інтерв'ю ЗМІ зазначив: "Делі не має права говорити Києву, який вибір йому слід робити. Проте, Індія завжди висловлюватиме занепокоєння щодо постачань українських танків Пакистану**.
Поряд із зазначеним нинішня кризова ситуація в Афганістані, безумовно, залишається серйозним бар'єром на шляху встановлення прямих міжнародних зв'язків з Пакистаном. Тому активна участь Ісламабада у внутрішньому і міжнародному діалозі по афганській проблемі з метою досягнення угоди по Афганістану, нейтралізації тенденції експансії ідей ісламістського радикалізму в регіоні Центральної Азії максимально відповідала б національно-державним інтересам ІРП. Безумовно, прагнення Пакистану вирішити проблему Афганістану сприяє зростанню двохсторонніх зв'язків, підвищенню міжнародного іміджу Ісламабада, вирішенню його внутрішніх проблем. Проте, викликає великий сумнів можливість і готовність керівництва ІРП знайти політичну мужність і волю для таких серйозних стратегічних кроків. Тому на найближчі роки Пакистан створюватиме значні проблеми для світового співтовариства.
Особливості організації розвідувального співтовариства Пакистану. Серед держав Азіатсько-Тихоокеанського регіону Пакистан має одну із найдосконаліших і розгалужених структур розвідувальних та контррозвідувальних служб. Це зумовлено низкою чинників, найважливіші серед яких: історичне воєнно-політичне протистояння з Індією: наявність, за офіційними оцінками, відчуття постійної потенційної загрози з боку Індії національній і територіальній безпеці Пакистану; постійне нарощування військового потенціалу Індії, особливо ракетно-ядерної зброї; наявність територіальних претензій з боку Індії до Пакистану; активне здійснення Індією, США, Великою Британією, Францією, ФРН, РФ та Ізраїлем розвідувальних заходів проти Пакистану.
Розвідувальне співтовариство Пакистану складається з:
o Управління стратегічної розвідки Пакистану (УСРП);
o Управління військової розвідки Пакистану (УВР);
o Розвідувального управління військово-повітряних сил Пакистану (РУВПС);
o Розвідувального управління військово-морських сил Пакистану (РУ ВМС);
o Розвідувального управління військ спеціального призначення Пакистану (РУ ВСП);
o Розвідувального управління служби внутрішньої безпеки Пакистану (РУ СВБП);
o Спеціального відділу Федерального бюро розслідувань МВС Пакистану (СВ ФРБ МВС).
Очолює розвідувальне співтовариство Прем'єр-міністр Пакистану, якому підпорядковані Міністр оборони, Начальник Об'єднаного комітету начальників штабів родів військ, начальники УСРП, РУ СВБП, СВ ФБР.
Координаційним органом в Міністерстві оборони є Директорат міжвідомчої розвідки (ICI).
Управління стратегічної розвідки Пакистану (Ехтесаб) займається здійсненням розвідувальних заходів на стратегічному і оперативному рівнях у глобальному та регіональному масштабах. Очолює УСРП генерал-лейтенант, який має 5 заступників: агентурної розвідки, планування і бойової підготовки, тилового і матеріально-технічного забезпечення, психологічних операцій, кадрів.
Начальник УСРП підзвітний Прем'єр-міністру, який є головнокомандувачем збройних сил.
Основними завданнями УСРП е:
o збір розвідувальної інформації (основною формою є агентурна розвідка),
o обробка інформації, накопичення і збереження розвідувальних даних стратегічного і тактичного значення;
o аналіз і підготовка розвідувальних повідомлень для прем'єр-міністра та інших зацікавлених членів уряду.
До структури УСРП входять такі підрозділи (секції чи управління);
o Управління агентурної розвідки, яке складається із напрямків.
o Управління психологічних операцій (УПсО), що складається Із таких секцій: планування, управління, радіопропаганди, підривних операцій, консолідуючих операцій, поліграфічної продукції, бюро перекладів, матеріально-технічного забезпечення;
УПсО УСРП займається питаннями планування і здійснення психологічних операцій, аналізом практичних результатів прогнозованого морально-психологічного ефекту від такого роду розвідувальної діяльності на окремі контингенти збройних сил і населення іноземних держав. Нині діяльність його підрозділів спрямована, в основному, на особовий склад військових частин збройних сил Індії, розташованих у прикордонних із Пакистаном районах, зокрема на спірних територіях індійського штату Джамма і Кашмір, а також на збройні формування руху Талібан та Аль-Каїди в Афганістані, а також на населення зазначених регіонів.
За змістом і характером психологічні операції, які проводяться проти індусів, є підривними, тобто такими, що мають за мету підрив морального і бойового духу особового складу індійської армії, Його віри в справедливість збройної боротьби за суверенітет Індії над спірними територіями, довіри до командирів і начальників. Стосовно талібів і населення Афганістану проводяться операції консолідуючого характеру, особливим змістом яких є ідея підтримки Пакистаном справедливої боротьби афганського народу за "чистоту" ісламу і державний суверенітет цієї країни. За оперативними даними, під час проведення таких операцій співробітники пакистанських спецслужб займаються вербуванням окремих осіб серед місцевого населення для співробітництва, головним чином як консультантів, перекладачів або агентів впливу.
o Управління спеціальних операцій (УСО), яке складається з декількох підрозділів спеціального призначення, зведених в окремі групи невеликої чисельності переважно з військовослужбовців офіцерського складу. Завданням таких підрозділів є проведення розвідувально-диверсійних операцій в глибині території іноземної* держави як у мирний, так і у воєнний час. Деякі з них спеціалізувалися на підготовці бойовиків у таборах руху Талібан та Аль-Каїди, що були розташовані уздовж кордону з Афганістаном. УСО має власні засоби доставки диверсантів до місця операції (гелікоптери, швидкі катери, бронетехніку, автотранспорт).
o Управління радіоелектронного забезпечення і спеціального зв'язку (УРЕЗСЗ) УСРП відповідає за оперативне планування, збір, інформаційну обробку та аналіз матеріалів, отриманих за кордоном за допомогою радіоелектронних і спеціальних технічних засобів. Управління також відповідає за підготовку технічних замовлень вітчизняним виробникам на виготовлення спецзасобів, збір інформації щодо окремих зразків і технічних характеристик спецзасобів іноземного виробництва, що потрапляють до УСРП. УРЕЗСЗ складається із відділів; спеціального зв'язку, аналітичного, учбового, науково-технічної секції, технічної лабораторії, декількох Науково-дослідних інститутів.
o Управління транспортного і матеріально-технічного забезпечення є типовим тиловим підрозділом і несе відповідальність за всі види матеріального, тилового і технічного забезпечення УСРП.
o Управління з економічних питань займається управлінням і збором прибутків з підприємств, структур і установ, які знаходяться під "даховим" прикриттям і фактично належать до УСРП. До компетенції цього підрозділу належить також і контроль за вирощуванням, кондиційним приготуванням і збутом наркотиків, прибутками від якого покриваються спеціальні позабюджетні витрати УСРП.
Управління військової розвідки Пакистану очолюється начальником, який підпорядкований міністру оборони і займається збором інформації розвідувального характеру на оперативно-тактичному рівні. Фактично воно є розвідувальним органом сухопутних військ. В Управлінні два заступника: з оперативних і кадрових питань.
Основним змістом інформації, яка добувається УВР, є дані про стан бойової і морально-психологічної підготовки та матеріально-технічного забезпечення збройних сил, мобілізаційних можливостей суміжних держав, а також держав регіону.
До структури УВР входять таі підрозділи: відділ планування, відділ агентурної розвідки, відділ радіоелектронної розвідки, підготовки військових аташе, бойової підготовки, психологічних операцій, матеріально-технічного забезпечення. Управлінню в оперативному плані підпорядковані: розвідувальні відділи
9 армійських корпусів, розвідувальні секції 2 бронетанкових, 19 піхотних дивізій, бригада спеціального призначення, 6 окремих розвідувальних полків, серед яких 2 бронетанкових, 2 піхотних І2 спеціального призначення.
o Розвідувальне управління ВПС входить до штабу ВПС Пакистану і через командувача цього виду збройних сил - члена Об'єднаного комітету начальників штабів (ОКНШ) підпорядковується начальнику ОКНШ. РУ ВПС складається із секції управління, відділу планування і бойової підготовки, відділу радіоелектронної розвідки, матеріально-технічного забезпечення, агентурної секції, відділу аналізу.
РУ ВПС підпорядкована окрема розвідувальна ескадрилья, яка має у складі 12 літаків типу "Mirage III RP", а також розвідувальні секції (відділи) 10 військово-повітряних баз: Бейг-роуд, Мауріпур, Саргодха, Гілджіт, Кохат, Малір, Мір
Розділ 9. Шляхи вдосконалення системи забезпечення національної безпеки України в інформаційній сфері