Економічна теорія: Політекономія - Базилевич В.Д. - § 3. Основні напрями та межі урядового впливу на економіку

Визначення міри впливу уряду на економіку досить складне. Тому найчастіше обраховують цю міру за допомогою частки ВВП, яка перерозподіляється через державний бюджет. Є ще один спосіб визначення міри участі уряду в економічному житті. Це індекс економічної свободи (ІЕС).

ІЕС - це агрегований показник, який включає десять показників, що мають складну будову і засвідчують рівень втручання уряду в економіку. Зміст цього індексу досить ретельно висвітлено в підручнику "Макроекономіка" за редакцією В.Д. Базилевича, т. 3. Чим більша участь уряду в економіці, тим менший рівень економічної свободи, а сама економічна свобода має визначальний позитивний вплив на розвиток економіки. У зв'язку з цим виникає потреба у окресленні меж урядового впливу на економіку.

Мінімальну межу урядового впливу визначає:

- правова база функціонування економіки;

- організація грошового обігу;

- урегулювання екстернальних негативних ефектів;

- виробництво суспільних благ.

Максимальна межа урядового впливу визначається як точка рівноваги між затратами, пов'язаними з державним втручанням, та виграшем у соціально-економічній ефективності. .

Розглянемо деякі з основних напрямів урядового впливу на економіку.

Вплив уряду на економічне зростання в довгостроковому періоді без перерв на короткострокові періоди здійснюється завдяки впливу фіскальних і монетарних засобів.

Стимулювання економічного зростання здійснюється шляхом зростання обсягу державних закупівель (Т(7), зменшення податків (-ІГ) та збільшення трансфертних виплат домогосподарствам і бізнесу (Р). Це бюджетно-податкові засоби впливу.

Окрім того, економічне зростання можна стимулювати монетарними чинниками шляхом: зменшення облікової ставки процента (Іі), за якою комерційні банки отримують кредити в національному банку; зменшення норми обов'язкових банківських резервів (іг), що визначаються як процент від депозитів комерційних банків і на безпроцентній основі зберігаються в центральному банку та шляхом викупу державних цінних паперів у населення центральним банком. Усі ці заходи спрямовані за збільшення пропозиції грошей в економіку. Це робить їх дешевшими, що сприяє розширенню кредиту, пожвавленню ділової активності та економічному зростанню.

Обмежувальна політика економічного зростання використовується в періоди стрімкого зростання, коли виникає небезпека "перегріву" економіки (буму), за яким йде спад. Щоб уникнути спадів (тобто розривів у довгостроковому зростанні), це зростання необхідно обмежувати.

Заходи фіскальної політики, що обмежують економічне зростання, полягають у зменшенні державних закупівель (ІС), зростанні податків (ТТ), зменшенні трансфертних виплат (ІГ). Це обмежує сукупний попит, а тому й обсяг національного виробництва.

Обмежувальні заходи монетарної політики спрямовані на зростання облікової процентної ставки (Ті), зростання норми обов'язкових банківських резервів (Тг) та продаж населенню державних цінних паперів. Наслідком таких дій є зменшення пропозиції грошей, їх подорожчання, звуження кредиту, що стримує економічне зростання.

Антиінфляційна політика буває двох видів: спрямована на подолання інфляції радикальними заходами та спрямована на обмеження темпів зростання цін з метою адаптації (пристосування) до цієї ситуації. Переважна більшість країн світу впроваджує адаптивну інфляційну політику. США, Велика Британія та деякі інші країни надають перевагу радикальним методам боротьби з інфляцією.

Довгострокова антиінфляційна політика має за мету ліквідацію інфляційних очікувань населення. Засобами реалізації цієї мети є: подолання бюджетних дефіцитів; контроль за зростанням грошової маси; формування належних обсягів золотовалютних резервів і т. ін.

Короткострокова антиінфляційна політика спрямована, насамперед, на обмеження темпів інфляції. Для вирішення цієї проблеми уряд спрямовує свої зусилля на зменшення диспропорції між сукупним попитом і сукупною пропозицією. Засобами досягнення цього завдання є:

-стимулювання виробництва шляхом зростання державних закупівель, інвестицій;

-пошук соціально нейтральних джерел збільшення бюджетних надходжень;

- активізація імпортної політики;

- зростання процентних виплат за депозитами для стимулювання заощаджень і обмеження обсягу споживчого попиту.

Соціальна політика уряду ставить перед собою два основні завдання:

1) забезпечення нагромадження людського та соціального капіталу;

2) соціальний захист вразливих верств населення.

Досягнення першого завдання відбувається завдяки використанню урядом таких засобів: визначення й запровадження мінімальної заробітної плати; нормування умов праці та тривалості робочого часу; фінансування перекваліфікації та підвищення кваліфікації; фінансування забезпечення базового рівня послуг щодо охорони здоров'я; фінансування (часткове чи повне) освітянських послуг в освітніх закладах різного рівня; індексація грошових доходів за умов інфляції; встановлення неоподатковуваного мінімуму доходів; диференціація податкових ставок залежно від рівня доходу; надання податкових пільг і т. ін.

Реалізація другого завдання здійснюється за допомогою таких засобів: соціальне обов'язкове страхування, тобто гарантована державою система заходів щодо забезпечення громадян у старості (пенсійне страхування), у випадку захворювання, втрати працездатності (медичне страхування); щодо підтримання материнства та дитинства (соціальна допомога сім'ям з дітьми), а також соціальна допомога малозабезпеченим, інвалідам, ветеранам, самітнім.

Потрібно зазначити, що система соціального страхування теж складається з двох напрямів:

- перший пов'язаний з відновленням і збереженням працездатності;

- другий гарантує матеріальне забезпечення громадян, що втратили працездатність або не мали її.

Ми розглянули тільки кілька напрямів економічної політики. Насправді їх значно більше. У зв'язку з цим постає проблема кількісного зіставлення цілей та інструментів. Звісно, чим більше інструментів можна використати для реалізації мети, тим вірогідніше її досягти.

Окрім того, потрібно враховувати, що один і той самий інструмент можна використовувати для досягнення різних цілей. Оскільки цілі можуть суперечити одна одній, то ефект від політики, яка не враховує описаних вище чинників, може бути зведено нанівець. Тому, розробляючи економічну політику, важливо одночасно не включати до урядових програм цілі, що суперечать одна одній. Спочатку потрібно визначити ту ціль, досягнення якої важливіше або є підґрунтям для автоматичного або цілеспрямованого вирішення інших завдань.

Окрім того, потрібно враховувати суперечності між цілями поточними та довгостроковими. Отже, процес визначення цілей і засобів їх реалізації сповнений суперечностей, обмежень, невизначеності наслідків урядових дій у довгостроковій перспективі, що, з одного боку, є підставою для критики будь-яких дій з/ряду, а з іншого - ускладнює процедуру визначення ефективності урядового втручання у зв'язку з тим, що, по-перше, дії уряду запрограмовані не стільки на економічний, скільки на соціальний результат, по-друге, ціни, в яких вимірюється результат з/рядової діяльності, часто значно відмінні від ринкових, по-третє, результат з/рядового впливу визначається не тільки діями уряду, а й природними чинниками та ринком.

Навчальний Тренінг

Основні терміни і поняття

Відмови ринку. Економічна політика: фіскальна, монетарна, зовнішньоекономічна, соціальна, антиінфляційна, антициклічна, антимонопольна, інвестиційна, економічного зростання, амортизаційна. Загальнодоступні та платні змішані суспільні блага. Індекс економічної свободи. Індикативне планування. Інструменти урядового впливу на економіку. Максимальна межа урядового втручання. Методи урядового впливу на економіку: прямі (економічні) та непрямі (адміністративні). Мінімальна межа урядового втручання. Моделі урядового впливу: адаптивна та проективна. Політика цін. Приватні блага. Стимулювальні та обмежувальні заходи уряду. Суспільні блага . Цілі урядового впливу на економіку. Чисті та змішані суспільні блага.