Історія економіки та економічної думки - Козюк В.В. - 4.3.2. Основні теорії сучасного інституціоналізму

Теорія прав власності та трансакційних витрат

Основи теорії трансакційних витрат Рональд Коуз започаткував у праці "Природа фірми" (1937), її наступний розвиток продовжувався у 1950- 1980-х роках. Мета статті - пояснити існування фірми та причини, що визначають масштаби її діяльності. Р. Коуз стверджував, що такі інститути, як фірма і ринок, становлять інституціональну структуру економічної системи. Він вводить поняття трансакційних витрат - витрат економічної діяльності щодо укладання угод: пошуку партнерів, проведення переговорів, укладання контрактів, дослідження виконання контрактів тощо. Вартість трансакційних витрат становить значну частину загальних ресурсів економіки. З метою зменшення й мінімізації цих витрат одиниця господарювання створює фірму - організацію, що забезпечує зменшення трансакційних витрат, стабілізацію трансакційних відносин, перетворення їх у стійкі регулярні зв'язки.

Фірми виникають добровільно, оскільки є найефективнішим методом організації виробництва. В середині фірми ринкові трансакції не діють, а трансакції обміну виконує підприємець-координатор, який спрямовує виробництво, виконуючи роль механізму цін. Отже, існують внутрішньофірмові витрати (в економічній літературі - агентські), пов'язані з управлінням, коли алокація ресурсів здійснюється адміністративним шляхом. Трансакційні та внутрішньофірмові витрати є альтернативними методами координації виробництва: через ціновий механізм або через підприємця-координатора, що є причиною виникнення фірм.

На основі аналізу та зіставлення трансакційних і внутрішньофірмових витрат Р. Коуз дійшов таких висновків: фірму створюють, коли величина трансакційних витрат перевищує величину видатків з організації фірми; існування фірми буде продовжуватися за умови, якщо граничні внутрішньофірмові витрати будуть меншими, ніж їх вартість через ринкові трансакції; оптимізація розмірів фірми визначається межею, за якої трансакційні витрати дорівнюють внутрішньофірмовим, до цієї межі вигідна централізація, а після неї - ринок. За відсутності трансакційних витрат немає економічної основи для існування фірм. Наявність трансакційних витрат пояснює інституціональну структуру економіки, включаючи зміни у формах і різних видах юридичних норм. Висновки Р. Коуза сформували трансакційний підхід до вивчення економічних організацій.

Р. Коуз сформулював основні засади економічної твори прав власності

Заснований ним напрям економічної науки дістав назву "проблеми соціальної вартості". У працях "Федеральна комісія зв'язку" (1959), "Суперечка щодо соціальних витрат" (1946) і "Проблема соціальних витрат" (1960) учений звертається до проблем впливу права на функціонування економічної системи (використовував поняття "пучок прав", яким правники визначають майнові права: все, що продається і купується).

Р. Коуз полемізує з поглядами англійського економіста А. Пігу і доводить, що причиною зовнішніх ефектів (екстерналій) є не провали ринку, а відсутність чітко визначених і захищених прав власності на всі ресурси. Зовнішні ефекти - це порушення прав власності, які не враховані. Тому, щоб зіставити витрати економічних агентів від економічних збитків, необхідно враховувати права майнової власності та трансакційні витрати, що відіграють ключову роль у рішенні щодо використання прав.

Аналізуючи приклади з реального господарського життя, Р. Коуз дійшов таких висновків:

o на економічні рішення та їх результат впливають майнові права: на використання товарів, щодо власності, користування, контрактні тощо. Майнові права - це основний компонент в аналізі інституціональної структури економіки. Неважливо, хто володіє правом використання ресурсів, це право придбає той, хто отримає від нього найбільший прибуток. Закон лише визначає людину, з якою необхідно заключити угоду (трансакцію) на використання ресурсу;

o якби трансакційні витрати були нульовими, права власності - чітко визначені, а люди дотримувалися результатів добровільного обміну, то не було б жодних екстерналій і "провалів ринку". Розміщення ресурсів (структура виробництва) залишалася б незмінною і ефективною незалежно від змін у розподілі прав власності. Кінцевий результат (максимізуючий цінність виробництва) не залежить від системи правових норм. Велика кількість законів при нульових трансакційних витратах не має реального значення. Люди завжди можуть домовитися без витрат про набуття, перерозподіл і комбінування прав, щоб збільшити цінність виробництва. При цьому не буде мати значення, хто саме володіє правом власності. Учасники угоди самі знайдуть прийнятне рішення безпосередньо через ринок, у держави не буде підстав для втручання у ринковий механізм;

o у світі без трансакційних витрат інститути, які утворюють економічну систему, нікому не потрібні.

o існування екстерналій (вчений визначав їх як вплив дії одного на добробут іншого або вплив рішень однієї людини на будь-кого, хто не брав участі в ухваленні рішення) не створює підстав для урядового втручання. Екстерналії будуть завжди. Тому з метою досягнення максимізації цінності виробництва доцільно дозволити існування більшості екстерналій, оскільки урядове втручання також має свої витрати.

Відомий економіст Джордж Стіглер (1911-1991) у праці "Теорія ціни" (1966) перефразував висновки Р. Коуза як "теорему Коуза" і ввів її в науковий обіг. "Теорема Коуза" проголошує: "в умовах досконалої конкуренції приватні та соціальні витрати рівні"'. Власне, Р. Коуз у відповідь Дж. Стіглеру на "теорему Коуза" зазначав, що розгляд економіки без трансакційних витрат є попереднім кроком до аналізу реальної економіки, де вони завжди позитивні.

В економічній літературі з теореми Коуза зроблено кілька важливих теоретичних і практичних висновків. По-перше, вона розкриває економічний зміст прав власності. По-друге, теорема Коуза відводить від ринку звинувачення у "провалах" і свідчить про те, що до деградації зовнішнього середовища веде не надлишковий, а недостатній розвиток приватної власності. По-третє, виявляє ключове значення трансакційних витрат. По-четверте, доводить, що посилання на зовнішні ефекти - недостатня підстава для державного втручання. У разі низьких трансакційних витрат воно зайве, а у випадку високих - далеко не завжди економічно виправдане. Оскільки дії держави поєднані з позитивними трансакційними витратами, то результат "лікування" може виявитися гіршим від самої "хвороби".

Ідеї Р. Коуза зумовили розвиток економічної теорії трансакційних витрат і прав власності.

У неоінституціоналізмі існують різні розробки теорії трансакційних витрат і організаційних форм. Американський учений Олівер Вільямсон (р. н. 1932) у працях "Ринки та ієрархія: Аналіз і висновки для антимонопольного регулювання" (1975), "Економічні інституції капіталізму: фірми, маркетинг, укладання контрактів" (1985), "Механізми управління" (1996), використовуючи метод аналізу переваг ринкових і внутрішньофірмових контрактацій, досліджував механізм "регуляційних структур" для оцінки поведінки учасників контрактних відносин, вертикальну інтеграцію (корпоратизацію) та ефективність антимонопольної політики держави. Вчений стверджував:

o економічні інститути є різними типами контрактації, оскільки існують різні варіанти заключення контрактів і укладання угод. Визначальний фактор ефективності контракту (або ринковий, або внутрішньофірмовий) - економія трансакційних витрат. Ефективність угод залежить від багатьох аспектів, зокрема наявність опортуністичної поведінки, використання "специфічних ресурсів", стимулів щодо підвищення ефективності виробництва;

o для кожної угоди існує свій тип регуляційних структур (вирішення конфліктів, санкції тощо), які найкраще забезпечують її виконання;

o опортуністична поведінка розкриває психологічні основи існування трансакційних витрат і виникнення фірм. Опортунізм ех ante проявляється при укладанні угод, коли свідомо надається неправдива інформація залежно від особистих зацікавлень учасників угоди, опортунізм ex post - за умов ухиляння від виконання угод, штучного створення ситуацій виплат страхових або компенсаційних (здирство). Чим вище ризик опортуністичної поведінки, тим доцільнішим є укладання угоди як внутрішньофірмової;

o поняття "специфічні ресурси" пояснює їх корисність залежно від галузі використання, що формує певний рівень ризику інвестицій. Контрактні відносини з високим рівнем гарантії стабільності та регулярності, пов'язані з можливою опортуністичною поведінкою, повинні мати внутрішньофірмовий характер. Ринковий механізм регулює прості контракти. На конкурентному ринку існує мотивація зі "стимулами високої потужності", а мотивація фірм має "слабку потужність", тому мотиваційний механізм обмежувальний для розширення фірми.

Сучасні економісти пропонують велику кількість визначень трансакційних витрат, до яких почали зараховувати будь-які види витрат, що супроводжують взаємодію економічних агентів, незалежно від того, де вони здійснюються - на ринку чи всередині організацій. Так, Карл Далман (р. н. 1950) кваліфікує трансакційні витрати як "витрати збирання й опрацювання інформації, витрати проведення переговорів і прийняття рішень, витрати контролю і юридичного захисту виконання контракту".

Найпоширенішим сучасним трактуванням трансакційних витрат є таке: це витрати, що виникають, коли індивіди обмінюють свої права власності в умовах неповної інформації (вступають у контрактні відносини) або підтверджують їх у тих самих умовах (захищають власність від третіх осіб). Вони бояться, що їх права власності будуть обмежені третьою стороною, тому витрачають ресурси на захист цих прав (наприклад, будують огорожу, утримують штат охоронців тощо). У зв'язку з виявленням трансакційних витрат можна також вести мову і про трансакційний сектор економіки. Найважливішою характерною ознакою трансакційних витрат вважається те, що вони дають можливість значної економії на масштабах: трансакційний сектор, на відміну від виробництва промислових або сільськогосподарських товарів, схильний економити на масштабі, тобто в міру збільшення обсягу випуску в секторі частка на одну операцію знижується1. Сучасний стан економіки свідчить, що чим сильніша в економіці інтенсивність обміну, тим вищий, за інших рівних умов, рівень трансакційних витрат, що дуже актуально для сучасного стану економіки, де ця інтенсивність постійно посилюється.

Сталі компоненти є в усіх видах трансакційних витрат: коли інформація зібрана, нею може користуватися будь-яка кількість потенційних продавців та покупців; договори стандартизуються; вартість розробки законодавства або адміністративних процедур не залежить від того, яка кількість осіб підпадає під дію - одного разу встановлені, права власності можуть майже нескінченно поширюватися на інші об'єкти з незначними додатковими витратами. Тому зростаюча "ринковість" господарства може збільшувати прибуток на одну особу навіть у разі відсутності технічного прогресу за рахунок економії трансакційних витрат на масштабах ринку. Варіативність визначень трансакційних витрат формує їх класифікацію (табл. 4.7).

На думку теоретика права власності Стіва Пейовича, право власності на майно складається з таких повноважень: 1) права користування майном (usus); 2) права отримувати користь (usus fructus); 3) права змінювати його форму та субстанцію (abusus); 4) права передавати його іншим особам за узгодженою ціною2.

Право власності є одним із фундаментальних понять економічної теорії, яке доцільно розглядати в кількох аспектах:

Таблиця 4.7. Інтегровані форми трансакційних витрат

1) з позицій рівнів управління власністю можна виділити макроаспект та мікроаспект. Макроаспект права власності апелює до ефективного використання усіх форм власності на національному рівні, формування оптимальної структури економіки, приватизацію і роздержавлення неефективних підприємств, а також, в окремих випадках, націоналізацію стратегічно важливих об'єктів. Мікроаспект права власності акцентує увагу на індивідуальній поведінці суб'єкта стосовно власності на ресурси та блага, формує уявлення про втрати і вигоди існування кожної з форм власності для того чи іншого суб'єкта, раціоналізує вибір форм власності суб'єктами ринкової економіки з позицій вигід і втрат;

2) з позицій правового регулювання можна деталізувати право власності за двома аспектами: 1) право власності як санкціонована поведінкова норма1, що виникає між людьми у зв'язку з існуванням благ та їх використанням. Блага розуміються в широкому сенсі: матеріальні права людини тощо; 2) право власності як набір часткових повноважень (англосаксонська традиція), що визначається як набір допустимих економічних рішень. Повний перелік повноважень включав би права на використання ресурсу, його споживання, видозміну, покращення, управління, продаж, дарування, заповіт, здавання в оренду, отримання від нього доходу тощо. Цю теорію висловив Е. Бем-Баверк у XIX ст. Набір часткових повноважень, пов'язаних з різними товарами та ресурсами, визначає наслідки, які доведеться нести власнику за рішення, які ним приймаються.

Американські економісти Армен Алчіан (р. н. 1914) та Гарольд Демсетц (р. н. 1930), розвиваючи ідеї Р. Коуза, започаткували системний аналіз проблеми прав власності. Під системою прав власності, згідно з їх поглядами, розуміють усю сукупність норм, що регулюють доступ до рідкісних ресурсів. Ці норми можуть встановлюватися і захищатися не тільки державою, а й іншими соціальними механізмами - звичаями, моральними настановами, релігійними заповідями тощо. Відповідно до існуючих визначень, права власності охоплюють не тільки фізичні об'єкти, а й безтілесні, наприклад результати інтелектуальної діяльності. Необхідною умовою ефективної роботи ринку є точне визначення, або "специфікація", прав власності, що знижує невизначеність у взаємовідносинах і створює передумови для оптимального використання рідкісних ресурсів. Тим самим специфікація підштовхує до прийняття найефективніших економічних рішень. І навпаки, протилежне явище - "розмивання" прав власності - має місце тоді, коли вони нечітко визначені та погано захищені або підпадають під різного роду обмеження.

З позиції суспільства права власності виступають як "правила гри", які впорядковують відносини між окремими агентами, а з погляду індивідуальних агентів вони становлять "пучки правомочності" на прийняття рішень з приводу того чи іншого ресурсу. Кожен такий "пучок" може розщеплюватися так, що одна частина правомочностей починає належати одній людині, друга - іншій і т. д. Права власності мають поведінкове значення: одні способи дій вони заохочують, інші - придушують (через заборони або підвищення витрат) і в такий спосіб впливають на економічний вибір індивідів.

Згідно з неоінституціональною теорією, будь-який акт обміну в сучасній економіці є не що інше, як обмін "пучками прав власності" за допомогою контракту, який виконує роль передатного каналу. Контракт є ще одним із ключових термінів нового підходу, що поєднує між собою у єдиний ланцюг такі поняття, як "права власності" та "економічна організація". Контракт фіксує, які саме правомочності та на яких умовах підлягають передаванню, обмежуючи тим самим поведінку сторін у майбутньому. До того ж обмеження приймаються сторонами добровільно. Чим складніші залучені до обміну блага і чим складніша структура витрат, що до них належать, тим складнішим є контракт.

Специфікація права власності передбачає закріплення за кожною правомочністю чітко визначеного власника, а не визначення єдиного й абсолютного власника ресурсу. Тобто право власності повністю специфіковане, коли в кожної правочинності є свій винятковий власник, а доступ до неї інших суб'єктів обмежено, що надзвичайно важливо при сучасних контрактних відносинах між різноманітними відносинами господарювання, у тому числі в межах корпорацій.

Оскільки саме держава встановлює економічні правила і слідкує за забезпеченням їх дотримання (з використанням громадського контролю чи без), не доводиться дивуватися, що права власності рідко бувають ефективними. Але навіть коли ефективні права власності все-таки встановлені, вони звичайно мають такі риси, що ускладнюють контроль за їх дотриманням. Ці риси пов'язані з наявністю вбудованих антистимулів або, у крайньому випадку, таких умов обміну, що провокують людей на порушення обіцянок, відхилення від відповідальності, шахрайство тощо. У багатьох випадках розвиваються неформальні обмеження, покликані придушити подібні небажані прояви.

У теорії прав власності важливе місце відводиться проблемі зовнішніх ефектів (екстерналій), якими називають побічні наслідки будь-якої діяльності, що стосуються не безпосередніх її учасників, а третіх осіб. У розпорядженні економічної політики держави знаходяться різні засоби усунення небажаних наслідків зовнішніх ефектів, використання яких сприяє наближенню обсягів виробництва благ з екстерналіями до ефективних: 1) встановлення прав власності на ресурси і можливість вільного обміну цими правами; 2) колективне надання благ, яким притаманні зовнішні ефекти; 3) заборона або встановлення обмежень на викиди речовин, що забруднюють довкілля (адміністративне регулювання); 4) запровадження коригуючих податків і субсидій.

Мета використання цих інструментів полягає у включенні додаткових суспільних витрат (додаткової суспільної вигоди) від благ із зовнішніми ефектами до приватних внутрішніх витрат (приватних внутрішніх вигод) економічних суб'єктів. У цьому випадку говорять про інтерналізацію екстерналій.

Одна з найпростіших можливостей інтерналізації зовнішніх ефектів полягає в об'єднанні виробників і тих, хто отримує зовнішні ефекти, в межах єдиної господарської одиниці. Коли відбувається об'єднання тих, хто завдає шкоди, з тими, хто зазнає збитків, зовнішні ефекти стають внутрішніми. Це створює стимули для оптимізації масштабів відповідних видів діяльності (ефективного внутрішнього використання ресурсів). Класичним прикладом використання державних інструментів регулювання для інтерналізації екстерналій є податок (субсидія) Пігу.

Теорія суспільного вибору (public choice theory)

Є найяскравішим напрямом економічного імперіалізму, пов'язаним із застосуванням методології неокласичної економічної теорії для вивчення феномену політичного процесу. Представники цієї течії, критикуючи кейнсіанців, поставили під сумнів ефективність державного втручання в економіку. На етапі свого зародження (60-ті роки XX ст.) теорія суспільного вибору, здебільшого, розглядала проблеми оподаткування та бюджетної політики в контексті фінансування суспільних благ. Згодом представники теорії суспільного вибору, розвиваючи принципи класичного лібералізму і використовуючи методи макроекономічного аналізу, втрутились у сферу, що традиційно вважалась полем діяльності політологів, юристів і соціологів. Критикуючи державне регулювання, вони зробили об'єктом аналізу сам процес ухвалення урядових рішень. Отже, сьогодні теорія суспільного вибору може розглядатись як окрема дисципліна (економічна теорія політики).

Теорія суспільного вибору є окремим випадком теорії раціонального вибору, а раціональним у неокласичній теорії є максимізація корисності індивідів у межах ресурсів, які є в їх розпорядженні, та очікувань щодо дій інших партнерів. Раціональні індивіди не лише здатні співвідносити вигоди та втрати від своїх дій, але й зрозуміти наслідки власної діяльності.

Теорія раціонального вибору сформувалась під впливом: шотландської моральної філософії (Ф. Хатчесон, А. Фергюссон, Д. Юм, А. Сміт), яка сформулювала індивідуалістичну концепцію раціональної поведінки в суспільстві; утилітаризму (І. Бентам), який підкреслював значення моральних суджень і оцінок; неокласичної теорії (А. Маршалл), що аналізувала роль взаємного обміну між людьми.

Теорія раціонального вибору будучи універсальною і формалізуючи логіку поведінки індивіда в різних ситуаціях, отримала назву в політиці "теорія суспільного вибору", в соціології - "теорія соціального вибору", в історії - "кліометрика", в праві - "економіка і право". Раціональність визначається такою формулою: суб'єкт (1) ніколи не вибере альтернативу X, якщо водночас (2) досяжна альтернатива У, яка, на його думку (3), краща за X. До характеристик раціональності можна віднести її індивідуальний характер, обмеженість та суб'єктивність.

Теорія раціонального вибору бере на озброєння новітній інструментарій економічної науки, розроблений Р. Коузом (трансакційні витрати), Г. Сайманом (обмежена раціональність), Дж. Стіглером

(неповнота інформації), Г. Беккером (принцип невизначеності), Р. Хардіном (зіткнення інтересів груп), Б. Мандевілем, К. Менгером (методологічний індивідуалізм), А. Сеном (моральні зобов'язання) тощо1. В межах теорії раціонального вибору сформувались два напрями: суспільний (чиказька та вірджинська школи) і соціальний вибір (табл .4.8).

Таблиця 4.8. Школи теорії раціонального вибору

Витоки теорії суспільного вибору можна знайти у працях математиків XVIII-XIX ст., які цікавилися проблемами голосування: Ж. Кондорсе, Т. Лап ласа, Ч. Доджсона (Л. Керролла). Важливе значення у формуванні теорії суспільного вибору мали також праці з політичної філософії Т. Гоббса, Б. Спінози, політологічні дослідження Дж. Медісона, А. Токвіля. Проте ідеї, безпосередньо закладені в теорію суспільного вибору, вперше були сформульовані лише в кінці

XIX ст. представниками італійської школи державних фінансів: М. Панталеоні, У. Мацоли, В. Марко. Ці дослідники виявились "піонерами" використання граничного аналізу і теорії ціни для вивчення бюджетного процесу, а також для моделювання попиту і пропозиції на ринку суспільних благ. Такий підхід надалі розвивався у працях представників шведської школи економічної науки - К. Вікселя та Е. Ліндаля, які приділяли основну увагу політичним процесам, що забезпечують визначення державної бюджетної політики.

Розроблені італійськими та шведськими економістами аналітичні підходи залишались довгий час, практично, невідомими для дослідників, які працювали в традиціях "основного напряму" економічної науки. Разом з тим, у 40-50-х роках ідеї щодо раціонального характеру поведінки індивідів у політичній сфері стали активно поширюватися в наукових дискусіях насамперед завдяки працям Й. Шумпетера, А. Бергсона, П. Семюелсона, Е. Доунса, К. Ерроу, Д. Блека, Ф. Хайєка, Д. Норта. Об'єднання двох вказаних інтелектуальних напрямів і стало основою розробки комплексу ідей, що зараз відомий як теорія суспільного вибору1. Ключову роль у цьому зіграли представники так званої вірджинської школи (Вірджинський університет, США) в економічній теорії, визнаним лідером якої є Джеймс Б'юкенен (р. н. 1919), нагороджений у 1986 р. Нобелівською премією з економіки "за дослідження договірних та конституційних засад теорії прийняття політичних та економічних рішень"2.

Завдяки численним роботам Дж. Б'юкенена, а також інших провідних спеціалістів у сфері теорії суспільного вибору (Джефрі Бреннан (р. н. 1944), Гілберт Уоррен Наттер (р. н. 1923), Вільям Нісканен (р. н. 1933), Манкур Олсон (1932-1998), Гордон Таллок (р. н. 1922), Денис Мюллер (р. н. 1940) на початку 1960-х років досягнуто значного прогресу в розробці як базових ідей теорії суспільного вибору, так і дочірніх концепцій, які спираються на ці теорії.

Теорія суспільного вибору як складова неоінституційної економічної теорії досліджує взаємозв'язок політичних та економічних чинників у виборі обсягу та структури суспільних благ, якими має забезпечувати громадян держава, а також способів їх виробництва та розподілу. Теорія вивчає процедури формування колективних рішень та діючі механізми їх реалізації в демократичному суспільстві (способи і методи, за допомогою яких люди використовують владні установи у своїх власних інтересах). її об'єктом є суспільний вибір в умовах прямої та представницької демократії. Сфери аналізу теорії охоплюють виборчий процес, діяльність депутатів, теорію бюрократії, політику регулювання та конституційну економіку (табл. 4.9). Теорія суспільного вибору взяла на озброєння альтернативний погляд на природу детермінованості державних фінансів. Вважаючи головною першопричиною інтереси і потреби людини, головний акцент поставила на врахуванні ролі демократичних процедур та державних інституцій у перерозподільних процесах у державних фінансах.

Таблиця 4.9. Основні проблеми і розділи теорії суспільного вибору

Теорії суспільного вибору притаманні декілька специфічних рис, які й визначають характер аналітичних розробок, що на ній ґрунтуються1:

1) для опису поведінки індивіда в політичній сфері використовуються ті самі гіпотези, що й в неокласичній економічній теорії (переслідування власного інтересу, транзитивність і повнота переваг, раціональна максимізація цільової функції), адже всі - від виборців до президента - керуються у власній діяльності економічним принципом порівняння граничних витрат і граничних вигід. Процес виявлення переваг індивідів розуміється в термінах ринкової взаємодії (передбачається, що відносини між людьми в політичній сфері можуть бути описані в категоріях взаємовигідного обміну, оскільки держава є ареною конкуренції осіб за вплив на прийняття рішень, за доступ до розподілу ресурсів, за місця в ієрархії, проте учасники цього ринку володіють незвичними правами власності: виборці можуть обирати представників у вищі органи влади, депутати - приймати закони, чиновники - слідкувати за їх виконанням);

2) під час дослідження порушуються питання, аналогічні до тих, які посідають центральне місце в неокласичній теорії ціни (стабільність економічної та політичної рівноваги, шляхи досягнення рівноважного стану, оцінка рівноваги згідно з принципом Парето), а політична рівновага виступає угодою щодо рівня виробництва суспільних благ, яка визначається процедурою колективного вибору та внеском кожного індивіда у фінансування суспільного блага;

3) явища і процеси розглядаються з позиції взаємодії не однієї особи, а цілої групи осіб (люди об'єднуються в групи за соціальною, майновою, релігійною, партійною ознаками); реалізація конкретних групових інтересів є результатом досягнення згоди в рамках політичного процесу.

Послідовники теорії суспільного вибору доводили, що не можна беззаперечно покладатися на результати голосування, оскільки вони значною мірою залежать від конкретного регламенту прийняття рішень. Сама демократична процедура голосування у законодавчих органах також не перешкоджає прийняттю економічно неефективних рішень. Проблема суспільного вибору постає за умов як прямої, так і представницької демократії.

Найпростіші моделі вибору за умов представницької демократії передбачають наявність хоча б двох партій, які конкурують за голоси виборців. Щоб отримати перемогу на виборах, партії повинні анонсувати надання такого обсягу суспільних благ, який був би бажаним для більшості членів суспільства. Представницька демократія, як вважають виразники теорії суспільного вибору, має ряд переваг. Вона успішно використовує вигоди суспільного поділу праці. Обрані депутати спеціалізуються на прийнятті рішень із визначених питань. Законодавчі збори організовують і спрямовують діяльність виконавчої влади, стежать за втіленням у життя прийнятих рішень.

Разом із цим за представницької демократії можливе прийняття рішень в інтересах не більшості населення, а вузького кола осіб. Такі групи використовують усі методи впливу (засоби масової інформації, демонстрації, мітинги тощо) - аж до підкупу, щоб чинити тиск на законодавців та чиновників. Усі ці способи впливу на представників влади з метою прийняття вигідних політичних рішень для обмеженої групи виборців називають лобізмом (lobbying). Лобізм є системою і практикою реалізації інтересів різних груп громадян через організований вплив на законодавчу та адміністративну діяльність державних органів. В ньому зацікавлені три групи: 1) групи виборців із особливими інтересами; 2) депутати, зацікавлені у фінансовій підтримці вищезазначеної групи виборців, з метою перемоги на наступних виборах; 3) професійні бюрократи.

Лобізм може проявлятися у різних сферах соціально-економічного життя суспільства, а отже, мати різні види. Наприклад, залежно від того, в якій галузі влади "вирішується питання", можна виділити законодавче, виконавче і судове лобіювання. Виходячи з того, в якому управлінському рішенні досягається мета лобіювання, воно може поділятися на правотворче (лобізм у законодавчих органах через нормативні акти), правозастосовуване (лобізм через акти застосування права) і правоінтерпретаційне (лобізм через акти тлумачення права). Зважаючи на характер інтересу, що відстоюється, виділяють політичний (фінансово-економічні і соціальні групи, що домагаються необхідного впливу за допомогою участі в політичній боротьбі і передвиборних кампаніях), соціальний (профспілки, ветеранські, жіночі, молодіжні та екологічні організації), фінансово-економічний (фінансово-промислові групи, корпорації і галузеві компанії, які мають монопольну експортно-імпортну структуру, власну фінансово-банківську структуру, ЗМІ, представників у парламенті або політичних рухах), правовий (міністерства, відомства, державні комітети, що відстоюють прийняття окремих законодавчо-розпорядчих актів) лобізм. Стосовно часу дії лобізм буває одноразовий і постійний. Залежно від того, на чию користь "вирішується питання", виділяють також такі різновиди: лобіювання різних соціальних структур (громадських організацій, рухів, партій, груп, профспілок, антивоєнних та екологічних рухів, підприємницьких союзів); відомче лобіювання (лобізм міністерств, відомств, державних комітетів, галузеве просування тих або інших інтересів); регіональне лобіювання (вплив на владу з боку представників областей, районів та інших місць, що "вибивають" пільги і переваги для регіонів); іноземне лобіювання (вплив закордонних "груп тиску" або національних громад на ті чи інші державні органи з метою отримання від них визначених рішень)1.

Дж. Б'юкенен розглядає групи лобістського тиску як продукт спонтанної самоорганізації цивільного суспільства, тоді як Ф.А. Хайєк оцінює їх більш критично, зазначає, що організація впливових груп особливих інтересів неможлива без допомоги уряду. Крім того, "оскільки в принципі неможливо організувати всі інтереси, то організація певних груп здійснює за допомогою уряду постійну експлуатацію неорганізованих і непіддатливих організації груп. Жертвами при цьому стають споживачі в цілому, платники податків, жінки, старі люди та багато інших"2. Така негативна оцінка груп особливих інтересів дозволила Ф.А. Хайєку критично поглянути і на демократичний уряд: "Обмеженою повинна бути будь-яка влада, але особливо - демократична. Всемогутній демократичний уряд саме внаслідок необмеженості своєї влади стає "іграшкою" в руках організованих інтересів, оскільки мусить догоджати їм, щоб заручитися підтримкою більшості". Звідси Ф.А. Хайєк робить висновок, що головне призначення конституційних правил - жорстке обмеження повноважень центральної влади, який би демократичний курс вона не проводила. Тільки стабільна і загальновизнана система законів може обмежити можливість "легалізованої корупції" - ініціації під тиском різних лобі парламентських (або президентських) директив, які в ім'я політичної єдності надають певним групам особливі привілеї.

Теорія суспільного вибору підкреслює принципову обмеженість демократичних процедур взагалі як таких. Ще в 1951 р. у книзі "Соціальний вибір та індивідуальні цінності"3 американського економіста Кеннета Ерроу (р. н. 1921) була доведена теорема про неможливість демократії (теорема Ерроу), яка наголошує, що не існує правил колективного вибору, що одночасно задовольняють такі п'ять умов демократії:

1) одностайність, яка пов'язана з принципом Парето-оптимальності. Якщо переваги індивіда не суперечать перевагам інших індивідів, то вони стають елементом соціального порядку (якщо всі виборці хРр, то і колективна перевага містить хРу);

2) відсутність диктатора. Серед учасників колективного вибору немає такого індивіда, будь-яка перевага якого завжди перемагає протилежні пер