Історія економіки та економічної думки - Юхименко П.І. - Методи

Представники інституціоналізму (О. Іншаков, Д. Фролов та ін.) перспективним методом аналізу еволюції економічної науки вважають методологічний інституціоналізм, що ґрунтується на концептуальній основі некласичного суспільствознавства сучасного типу й евристично розвиває цінні ідеї конвенціонізму.

Методологічний інституціоналізм — метод інституціонально-еволюційного дослідження наукових напрямів, що відображається у таких головних принципах:

1) відмова від постулату про соціальну нейтральність суб'єктів наукового пізнання і визнання їх глибокого втягнений в систему професійного поділу праці, внутрішньо-наукових зв'язків та відносин, статусних інтересів, неофіційних ієрархій і мереж;

2) розуміння наукових напрямів як специфічних інститутів, що втілюються у цільових і "пов'язаних" групах агентів, їх взаємній довірі та репутаційному капіталі, дослідних конвенціях (угодах) і стратегіях, впливі на ідеологію та державну політику;

3) увага до системного впливу суперечностей між когнітивними і статусними інтересами агентів наукових напрямів на розвиток цих напрямів; причому передбачається, що протиріччя розв'язуються позитивно — у вигляді ефективних наукових конвенцій і негативно — як інституціональні пастки методології1.

З позицій методологічного інституціоналізму його прихильники намагаються подолати, на їх думку, домінуюче ідеалістичне уявлення про логіку наукового прогресу, яке зводить його винятково до конкуренції дослідних програм (парадигм). Останні латентно мають "онтологічний статус, незалежний від людської діяльності" (за висловом П. Бергера, Т. Лукмана) і видаються автономними від чинників, унаслідок яких виникають, а також наукової кооперації, комунікації та контрактації2.

З позиції методологічного інституціоналізму спосіб діяльності наукових співтовариств і загальна структура сучасної економічної науки такі: конкуренція дослідників за публікації в авторитетних виданнях, гранти і нагороди, вплив на економічну політику тощо відображає мста конкурси ц і ю наукових напрямів як соціальних інституцій. У процесі розвитку економічної науки як комплексу взаємодіючих науково-ідеологічних інституцій відбувається їх диференціація за чисельністю агентів і масштабами впливу на суспільну свідомість, у тому числі на економічну політику держави. Науковий напрям, що лідирує (mainstream), формує генеральний тренд розвитку економічної думки. Зростаючі альтернативні напрями (upstream) утворюють "висхідний потік” наукової інформації, зміцнюють власний статус, залучають до свого складу нових послідовників і розпочинають грати активну роль у формуванні економічної парадигми суспільства і створенні державної політики. У свою чергу, у наукових течіях, що втрачають значення (downstream), як вимираючих генераціях наукового знання, зменшується кількість прихильників та наукове значення, і вони поступово стають елементами історії економічної думки. Об'єктивно існує боротьба між науковими напрямами за нових агентів, репутаційний капітал і фінансові ресурси.

Проблема використання кількісного (включаючи статистичний) підходу у дослідженні історико-економічних процесів та явищ.

У цій сфері спостерігаються дві крайнощі:

1) виключення кількісного аналізу із історико-економічних досліджень і акцент на вивченні особистісних, унікальних явищ в економічній історії;

2) розгляд економічної історії шляхом використання фактичних і статистичних даних, кількісних і статистичних описів, математичних рівнянь та ін.

Переважна більшість економістів-істориків плідно використовує обидва підходи в єдності, хоч низка учених віддає перевагу одному з них. Наприклад, видатний англійський учений, лауреат Нобелівської премії (1972 р.) з економіки Дж. Хікс у своїх дослідженнях економічної історії дотримується другого підходу, хоча водночас віддає належне і працям представників першої ("вербальної") групи: "Історичні явища, для узагальнення яких служить теорія історії, — це явища, які у світлі нашого інтересу до них можна вважати такими, що мають статистичну однорідність. Більша частина явищ економічної історії (хоч як би широко її не розглядали) має таку якість, і питання, що цікавлять нас в економічній історії, пов'язані головним чином з групуваннями з явною статистичною однорідністю...",

Теорія історії, "подібна до тієї, яку я намагаюсь побудувати, матиме справу з такими загальними явищами, тому саме до історії у такому її розумінні і потрібно звертатися..." Потім Дж. Хікс зауважує: "Існує інша історія — вона не займається вивченням загальних питань, її відмітні риси — зосередження на особах, їх вчинках, характерах, взаємовідносинах між ними. Такій історії доводиться мати справу зі знаменитостями, адже тільки вони залишили досить багато свідчень, що дають змогу нам "познайомитися” з цими людьми... Впевнений, що подібну історію не можна недооцінювати"2.

У галузі історії економічної думки як першу ключову методологічну проблему дослідники визначали проблему класифікації економічних учень і доктрин. Проте її однозначно не розв'язали. На думку A.M. Орєхова, найефективнішим вирішенням буде групування всіх критеріїв класифікації на два основні типи — історичні та теоретичні.

Історичні критерії (їх також можна визначити як зовнішні або випадкові) класифікують економічні вчення за історичними (зовнішніми, випадковими) критеріями; тут немає зв'язку між назвою вчення і його базовими теоретичними положеннями. Наприклад, назва тих чи інших економічних учень: а) за іменем основоположника; б) назвою місцевості або міста, де жили представники цього учення; в) прізвиськом, даним представникам тієї чи іншої економічної школи або доктрини: мальтузіанство, марксизм, кейнсіанство та ін.

Теоретичні критерії класифікації (внутрішні або сутнісні) апелюють до головної ідеї економічного учення або доктрини, і саме вона виражена у назві цього вчення3. Наприклад, такі назви економічних шкіл, як інституціоналізм і неоінституціоналізм (основна ідея — провідна роль економічних інститутів), монетаризм (ключова ідея — роль грошового обігу), історична школа (головна думка — пріоритет історичних методів над теоретичними методами), еволюційна економіка (основна ідея — еволюція в економіці) та ін.

Визначення інституцій або інститутів як обмежень, що їх люди накладають на себе, доповнює теорію вибору в неокласичній економічній науці. Побудова теорії інституцій (інститутів) на ґрунті індивідуального вибору — крок до примирення між економічною наукою та іншими суспільними науками4.

Д. Норт вважає науково-дослідницький підхід з використанням теорії вибору слушним, адже логічно послідовна, придатна для перевірки сукупність гіпотез має формуватися на теорії людської поведінки. Сила мікроекономічної теорії полягає в її побудові на припущеннях щодо індивідуальної людської поведінки. Проте неоінституціоналісти застосовують історичний, еволюційний підходи до людини та її поведінки в економіці. Інституції — творіння людей, підкреслює Д. Норт. їх розвивають і змінюють також люди, отже, наша теорія має розпочинатися від індивіда. Водночас обмеження, накладені інституціями на індивідуальні варіанти вибору, всюдисущі. Тобто ці обмеження поширюються і на того, хто творить і змінює інститути, — власне індивіда. На думку Д. Норта та інших представників неоінституціоналізму, такий підхід має велике теоретико-методологічне значення. "Поєднання індивідуального вибору з обмеженнями, які інституції накладають на сукупність варіантів вибору, — значний крок до синтезу досліджень у суспільних науках", — зазначає він.

Неоінституціоналісти роблять критичні закиди на адресу неокласичної економічної теорії також за її применшення (недооцінювання) чинників "колективного" і "соціального" у розвитку людини і перебільшення впливу "теперішнього" з применшенням впливу "минулого".

Представники неоінституціоналізму зважають на те, що стабільність інституцій у жодному разі не суперечить фактам їх змін. Як зазначає Д. Норт, усі інституції — від звичаїв, кодексів і норм поведінки до статутного і загального права та контрактів між індивідами — поступово змінюються, а тому безперервно змінюють доступні людині варіанти вибору. У сучасному світі швидкість інституційної зміни цілком очевидна. Сутність неоінституціонального розуміння інституціональних змін така: це складний процес, наростання змін може бути наслідком зміни офіційних правил, неофіційних обмежень, характеру та ефективності їхнього дотримання. Процес змін інституцій поступовий, а не раптовий, що пояснюється прив'язаністю неофіційних обмежень до суспільства. На відміну від офіційних правил, що можуть змінюватися раптово ("за одну ніч унаслідок політичних або юридичних рішень"), неофіційні обмеження, пов'язані зі звичаями, традиціями та кодексами поведінки, набагато менше піддаються впливу цілеспрямованої політики. Ці культурні обмеження не лише пов'язують минуле із сучасним та майбутнім, але й дають, на думку неоінституціоналістів, ключ до пояснення шляху історичної зміни.