Історія економіки та економічної думки - Юхименко П.І. - Торгівля

Основу промислового розвитку в Україні становили ремесла та промисли. Для ремісничого виробництва цього періоду характерні:

1) розширення спектра ремісничих спеціальностей (якщо в першій половині

XVII ст. їх налічувалося 270, то наприкінці — вже 300);

2) поглиблення спеціалізації ремесел (було 34 спеціальності з деревообробки, 25 — з будівельної справи, 17 — з виробництва одягу тощо);

3) залучення ремесел у процес товарно-грошових відносин.

Нові особливості виразно виявилися в мануфактурному виробництві, яке розвинулося на базі невеликих селянських промислів і міських ремесел. Саме поява та функціонування мануфактур впливали на руйнацію попередніх відносин і заміну їх прогресивнішими — буржуазними. Відхід від землеробства, а також праця в наймах на підприємстві чи підробітки "в людях" перетворювали найбільшу частину населення на пролетарів, що сприяло збільшенню кількості міст в Україні. У товарно-грошових умовах, завдяки розвитку ремесел і торгівлі, містечко давало панові прибуток у 5—10 разів більший, ніж село. Уже в середині XVIII ст. кількість міст на Лівобережній Україні порівняно з XVII ст. зросла зі 100 до 200.

Реформи Петра І пришвидшили процес мануфактурного виробництва на Лівобережжі та Слобожанщині. Ще в 20-х роках XVIII ст. тут розпочали будівництво великих централізованих мануфактур із застосуванням механізованого виробництва, яких у другій половині ХУЛІ ст. нараховували 40. До того ж на цих землях діяло понад 200 підприємств, що були початковими формами мануфактури. У Західній та Правобережній Україні розвинуті мануфактури виникли в 70-х роках XVIII ст. Наприклад, на Немирівській ткацькій мануфактурі у 80— 90-х роках працювало майже 3 тис. осіб. У 1795 р. на Волині функціонувало 18 мануфактур із виробництва поташу, на яких працювало понад 700 осіб. Правобережжя славилося виготовленням сукна, зброї, скла, порцелянових та шкіряних виробів тощо. Східна Галичина залишалася центром українського паперового виробництва.

Виникнення державних централізованих мануфактур зумовлене передусім браком значних капіталів у приватних осіб. Такі підприємства задовольняли державні й насамперед воєнні потреби. Уже в 1785 р. 57 % їх отримали приватні підприємці.

За економічною сутністю та характером праці, що застосовувалися, на Лівобережжі у XVIII ст. розрізняли мануфактури кріпосні, змішані або капіталістичні. На казенних мануфактурах використовували працю державних або посесійних селян, на вотчинних — кріпосних. У другій половині XVIII ст. купецькі, а також селянські мануфактури почали залучати найману працю.

Торгівля

Важливу роль у розвитку товарно-грошових відносин відігравала торгівля. Головні місця, де відбувалися товарно-грошові операції, — ярмарки, базари й торги. В Україні наприкінці XVII ст. на Лівобережжі збиралося 390ярмарків, на Слобожанщині — 271.3 відродженням Правобережжя в 40—60-х роках XVIII ст. тут відбулося 42 ярмарки. Як правило, їх організовували кілька разів на рік і приурочували до релігійних свят. Наприкінці XVIII ст. ярмаркову торгівлю витіснила постійна торгівля в крамницях, магазинах, а також щотижневі торги, що свідчило про збільшення обсягів внутрішнього ринку.

Не менш важливе значення в системі торгівлі мали торги, котрі спеціалізувалися на продажу певного товару (Глухів — хліба, Ромни — тютюну, Львів — худоби тощо). На них скуповували товар для оптового продажу на ярмарках.

На території України здійснювали також транзитну торгівлю. Купці з Росії відвідували ринки країн Західної Європи та Балкан. Значну роль відігравали торговельні зв'язки з країнами Сходу. На Схід везли вироби із заліза, лляні та конопляні тканини, сукно, шкіру, папір, посуд тощо. Ввозили барвники, предмети розкоші (дорогі тканини, вина, каву тощо) з Європи, чай, шовкові й бавовняні тканини — з Китаю, худобу, бавовняні тканини, смушок, урюк — із Середньої Азії. Частину цих товарів продавали на ринках України. До середини XVIII ст. зовнішня торгівля в основному розвивалася через головний балтійський порт — Гданськ. Вихід до Чорного моря давав змогу розширити торгові операції через Одесу, Таганрог, Севастополь та ін. До кінця XVIII ст. зовнішній товарообіг збільшився майже у п'ять разів (із 24 млн руб. до 110).

Отже, незважаючи на те, що російський царат за правління Петра І й Катерини II фактично скасував вільну українську торгівлю, в XVIII ст. вона мала важливе значення для товаризації виробництва і формування внутрішнього ринку. На селі торгівля розвивалася недостатньо: ще не було постійних магазинів і крамниць для торгівлі. Діяли офені (коробейники), які носили весь товар на руках (у коробці), заможніші користувалися підводами. Гальмувався розвиток торгівлі у зв'язку з браком якісних шляхів сполучення. Основним видом транспорту залишалася підвода. Тільки у 20-х роках XIX ст. з'явились перші пароплави на Дніпрі, а у 60-х роках спорудили перші залізниці: у 1861 р. — Львів — Перемишль, 1865 р. — Одеса — Балта.