Історія західних політичних вчень - Романюк А.С. - Глава 2. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ ЛІБЕРАЛІЗМУ

2.1. Загальні характеристики доктрин лібералізму та етапи їхнього розвитку

2.2. Соціальний лібералізм

2.3. Неолібералізм

2.4. Розвиток лібералізму в 90-х роках XX ст.

2.1. Загальні характеристики доктрин лібералізму та етапи їхнього розвитку

Термін "лібералізм" походить від лат. liberalis – свобода, якою користується клас вільних людей, тобто тих, хто не були особисто залежними від феодала або невільниками (liber). В адекватному сучасному контексті його вперше використали у 1812 р. в Іспанії для позначення депутатів Кортесів, які протистояли фракції, налаштованій профеодально та роялістично. Іспанські ліберали під впливом Великої французької революції вимагали створення республіки, прийняття конституції, відокремлення церкви від держави та запровадження гарантій свободи особи. Оскільки перемогу отримали монархісти, то термін "лібералізм" почав асоціюватися з республіканізмом і радикалізмом; водночас він означав загрозу феодалізму, монархізму та клерикалізму.

Хоча поняття "лібералізм" сформувалось лише в середині XIX ст., основні положення цієї доктрини активно поширювались наприкінці XVII ст. У своєму розвитку політична доктрина лібералізму пройшла чотири етапи:

1) класичний лібералізм – кінець XVII ст. – початок XIX ст.;

2) демократичний лібералізм – початок XIX ст. – до Першої світової війни;

3) соціальний лібералізм – охоплює кінець XIX ст. – до кінця 60-х років XX ст.;

4) неолібералізм – від завершення Другої світової війни.

Як бачимо, закінчення одного етапу не обов'язково збігається з початком іншого. В багатьох випадках відбувається накладення одного етапу на інший або співіснування положень двох етапів. Це пояснюється тим, що лібералізм доволі складно трактувати як доктрину, побудовану за одним зразком/стандартом, який є обов'язковим для кожної країни і дослідника. Зокрема, А. Ріан вважав, що важко визнати лібералізм як єдину, цілісну теорію. Можливо його треба трактувати як сукупність відмінних між собою лібералізмів.^*12 Незаважаючи на суттєві відмінності, притаманні кожному етапу, та багатоманітність теоретичних концепцій, які діяли протягом кожного з етапів, можемо виділити низку загальних характеристик, що мають універсальний характер і властиві лібералізму впродовж усього періоду його існування:

*12: {Ryan A. Liberalism / A. Ryan //A Companion to Contemporary Political Philosophy; Ed. E.Goodin & P. Pettit. – Blackwell Publishers Ltd., 1995. – P. 380.}

– індивід;

– свобода;

– раціональність;

– справедливість;

– толерантність і плюралізм;

– конституціоналізм;

– демократія.

У добу феодалізму особу трактували як представника певного угруповання: родини, територіальної спільноти, стану. Відповідно особистісні характеристики були детерміновані груповими властивостями. Починаючи від Н. Макіавеллі, поширювався підхід, який став домінуючим у лібералізмі. Згідно з ним у центрі політики повинен перебувати індивід з його потребами та інтересами. Індивідуалізм – це переконання, що індивід має пріоритет щодо будь-якої суспільної групи: первинної та вторинної. Особа, її інтереси і потреби повинні бути центральним елементом усіх політичних теорій і політичної діяльності.

Свобода є найбільшою індивідуальною цінністю. В лібералізмі одночасно представлені дві концепції свободи – негативна і позитивна. Поняття негативної свободи, властиве класичному лібералізму, передбачало, що особа повинна бути захищена від будь-якого зовнішнього тиску, обмежень, передусім з боку влади, держави (свобода слова, переконань, вірувань, зібрань, об'єднань тощо). Єдиним прийнятним обмеженням є права і свободи інших індивідів, які визначають межі особистої свободи кожного з них. Позитивна концепція свободи поширилась у XX ст. і передбачала створення в суспільстві умов для розвитку кожною особою своїх здібностей, реалізацію самої себе, своєї індивідуальності.

Раціональність передбачає віру в розум і прогрес людства, який засновується на знаннях, що дають змогу не лише адекватно розуміти навколишній світ, а й змінювати його на краще. Відповідно раціональність передбачає, що світ побудований розумно і його можна пізнати, оскільки за допомогою розуму ми здатні осягнути всі проблеми, які постають перед людством. З огляду на це суттєвого значення набувають дискусії, дебати як засіб пізнання, продовженням чого є визнання безальтернативності переговорів, з'ясування всіх існуючих поглядів/підходів під час вирішення суспільних конфліктів, криз, напруг, досягнення компромісів тощо.

Поняття справедливості стосується притаманному лібералізмові принципу розподілу та рівності. Лібералізм визнає такі варіанти рівності осіб: по-перше, кожна особа від свого народження володіє однаковими з іншими правами та свободами; по-друге, індивіди є рівними незалежно від статі, раси, кольору шкіри, переконань, релігії або суспільного походження (відмова/заборона суспільних відмінностей на підставі станового положення або володіння титулами); по-третє, декларація рівності шансів щодо кар'єрного зростання і невдач. Водночас лібералізм визнає, що людина від народження не може бути рівною іншій щодо володіння талантами, здібностями. Отже, рівність означає, що кожна людина повинна мати рівні шанси для розвитку своїх відмінних якостей. Принцип розподілу засвідчує, що більше отримає та особа, котра більше працює, досягає кращих результатів. Одночасно принцип розподілу передбачає надання в прийнятний спосіб суспільної допомоги тим категоріям населення, які мають певні проблеми, що робить їх нерівними щодо інших у реалізації їхнього шансу (неповносправні, неповні родини тощо).

Плюралізм ґрунтується на індивідуалізмі, який декларує, що кожен індивід є особливим, неповторним щодо інших. Це надає суттєву перевагу суспільству, яке внаслідок об'єднання багатьох відмінних між собою індивідів характеризується різноманітністю. Індивідуалізм також означає, що кожна особа володіє певним рівнем автономії щодо суспільства як цілого та щодо інших індивідів. Одночасно визнання індивідуальних відмінностей, як позитивної характеристики суспільства, передбачає повагу до нестандартних індивідів, виявів їхніх відмінностей у ідеях, цінностях, поведінці, зовнішніх формах тощо, тобто толеранцію. Різноманітність як ознака ліберального суспільства стосується не лише рівня індивіда, а також і суспільної групи/груп. Адже відмінні між собою індивіди мають певні спільні характеристики, переважно подібні потреби та інтереси, що повною мірою виявляється на рівні інтересів окремих груп. Індивідуальні та групові відмінності природно породжують конкуренцію на індивідуальному та груповому рівнях. Водночас лібералізм дотримується положення, що прагнення задоволення відмінних індивідуальних і групових інтересів не має набувати форми конфлікту, а лише змінювати формат суспільної рівноваги.

Свобода кожного індивіда імпліцитно передбачає загрозу для нього з боку інших індивідів. Водночас кожен автономний індивід є потенційною загрозою для інших. Унаслідок цього виникає питання щодо механізму захисту свободи кожного конкретного індивіда. Лібералізм уважає, що таким оптимальним механізмом має бути ліберальна держава, яка володіє всіма засобами, враховуючи примус щодо обмеження егоїзму особи та суспільних груп.

Становлення лібералізму власне відбувалося в межах перманентної боротьби проти абсолютної влади, що сформувало стійке переконання, що влада/держава завжди має бути обмеженою з боку суспільства. Головними інструментами, котрі дають змогу визначати ефективні межі влади, є конституціоналізм, поділ влад та опозиція.

Конституціоналізм означає систему обмеження державної влади за допомогою конституції^*13. Її трактують як найвищий у межах конкретної держави закон. Конституція формулює права і гарантії свободи громадян, функції та межі повноважень інститутів влади тощо. Починаючи від Ш. Монтеск'є, важливим механізмом обмеження влади є інститут поділу влад на законодавчу, виконавчу та судову для уникнення її монополізації з боку певної особи або групи. Досвід США дав змогу сформулювати суттєве доповнення: три основні влади мають бути не лише поділеними, але повинні контролювати одна одну і стримувати себе (принцип "check and balance"). Залежно від форми правління поділ влад може мати класичний варіант, коли кожна влада представлена окремим державним інститутом (США), або допускати поєднання декількох влад одночасно (Сполучене Королівство^*14). Незалежно від конкретного варіанта загальною, обов'язковою умовою для всіх форм правління є принцип незалежності судової влади від інших влад й інститутів.

*13: {Конституція може бути писаною, що передбачає формальне затвердження її як конкретного, цілісного документа парламентом країни. Першим писаним документом стала Конституція США, яку прийняли у 1787 р. Нині більшість незалежних країн мають писані конституції. Одночасно можуть існувати конституції неписані (Сполучене Королівство), де, поряд з окремими законами конституційного характеру, важливого значення набувають традиції, та у форматі сукупності законів (Ізраїль), які мають конституційний характер.}

*14: {У Сполученому Королівстві чинна так звана Вестмінстерська модель влади, згідно з якою в умовах виборчої системи відносної більшості й наявності двох домінуючих політичних партій та партія, котра перемогла на виборах, має більшість у парламенті (законодавча гілка влади), формує одноосібно уряд (виконавчу гілку влади). Внаслідок цього правляча партія одночасно контролює більшість у парламенті та формує одноосібно уряд.}

До ефективних механізмів обмеження влади також належить інститут опозиції, який здебільшого має формат парламентської опозиції щодо уряду та урядової більшості або меншості у вищому законодавчому органі. Саме інститут опозиції дає змогу Сполученому Королівству ефективно контролювати та стримувати владу правлячої партії.

Сутність поняття "демократія" безпосередньо пов'язане з його етимологією і означає "владу народу". Найбільш лапідарно зміст демократії розкрив президент США А. Лінкольн: влада народу, через народ і для народу. Демократія означає, що влада в країні може формуватися тільки народом за допомогою регулярних, конкурентних, загальних виборів, які задля їхньої демократичності мають відповідати означеній сукупності вимог-індикаторів. Демократія передбачає, що домінуючим принципом формування та реалізації влади є воля більшості, здійснення якої має відбуватися відповідно до конституції для унеможливлення "тиранії більшості".