Історія західних політичних вчень - Романюк А.С. - 2.2. Соціальний лібералізм

Боротьба робітничого руху за поліпшення свого економічного та соціального становища, активне поширення концептуальних положень марксизму в другій половині XIX ст. спричинили перетворення соціальних питань на головні питання, на які треба було дати відповідь більшості політичних доктрин/сил того часу. Актуальність такої відповіді була зумовлена ще й тим, що до початку XX ст. у більшості промислово розвинутих країн усе населення чоловічої статі отримало виборчі права, і за своєю кількістю трудящі становили домінуючу частину виборців. Додатковим стимулом на початку XX ст. був вплив Жовтневої соціалістичної революції та значні соціальні зміни, що відбулися в становищі робітників СРСР. Реальні зміни (8-годинний робочий день, ліквідація безробіття, розвиток безкоштовної освіти та медичного обслуговування, пенсійне забезпечення тощо), а також міфи, котрі супроводжували ці зміни, спричинили ефект приваблюваності першої соціалістичної країни та її соціальних перетворень. Ослаблення потенціалу притягальності соціалізму/комунізму вимагало реальних змін у соціальній сфері й сприймалось як своєрідні "гарантії соціальної безпеки" щодо революції. Додатковим чинником була Перша світова війна. Величезна кількість солдат по різні боки фронту воювали за власну державу, а не за конкретного власника. Вони несли значні втрати, гинули, але вважали, що після війни держава повинна подбати про них та їхні родини, допомогти їм повернутися до нормального життя, і позиція приватних власників не мала цьому перешкоджати.

Перші соціальні програми були започатковані ще напередодні Першої світової війни у Великій Британії під час уряду Г. Г. Асквіта (1908–1916), який запровадив пенсії для працівників, котрі досягли певного віку, та допомогу на випадок безробіття. Після революції у Росії в більшості промислово розвинутих демократичних країн уряди запровадили 8-годинний робочий день. Повною мірою конструкція соціальної політики через інтервенцію держави сформувалась у США в 30-ті роки XX ст. під час президентства Ф. Д. Рузвельта (1933–1945). У межах "Нового курсу" було запроваджено суспільну допомогу для безробітних, пенсіонерів, дітей, вдів, сліпих. В основу цієї політики покладено свідоме втручання держави в економіку, що означало відмову від принципу laissez-faire^*15, неефективність якого виявилась у зв'язку з Великою господарською кризою кінця 20-х – початку 30-х років XX ст., що призвела до економічного падіння більшості розвинутих капіталістичних країн, величезного безробіття, суттєвого зниження рівня життя абсолютної більшості населення.

*15: {Доктрина laissez-faire передбачала, що держава не повинна втручатися в економічне життя, вона мала дати змогу приватному бізнесу робити свої справи в господарці країни. Ця доктрина ґрунтувалась на переконанні, що вільний ринок здатний самостійно вирішити всі економічні, в тім числі й соціальні питання. Відповідно роль держави повинна бути мінімальною; її головне завдання – визначити єдині, загальні правила гри та стежити за їхнім дотриманням усіма суб'єктами.}

Головним теоретиком державного інтервенціоналізму як підґрунтя соціального лібералізму став англійський економіст Джон Мейнард Кейнс (1883–1946). Його найвідоміші праці: "Кінець laissez-faire" (1926) і "Загальна теорія працевлаштування, процентів та грошей" (1936). Він довів, що рівень економічної активності, відповідно як і рівень безробіття, залежать від попиту. Зниження доходів працівників призводить до зменшення попиту – відтак до падіння виробництва і зростання безробіття. Джон Кейнс вважав, що влада здатна впливати на рівень попиту в країні. Він розглянув два варіанти такого впливу. По-перше, державне фінансування, зокрема будівництво за державним замовленням, передбачає створення нових робочих місць у будівництві, у сфері вироблення будівельних матеріалів, на транспорті тощо. Відповідно робітники використовують зароблені кошти на споживання, чим стимулюють виробництво певних товарів. По-друге, зменшення державою податків для підприємців сприятиме вивільненню частини коштів, тому додаткові кошти підприємці вкладатимуть у розширення/розвиток виробництва. Вчений вважав, що подолати економічні кризи, які спричинили зростання безробіття, зубожіння мас, невикористання економічного потенціалу, можна і треба з допомогою інтервенції держави у спонтанно функціонуюче господарське життя. Державна інтервенція передбачає заохочення державних і приватних інвестицій.

Положення теорії Дж. М. Кейнса були реалізовані на практиці в межах "Нового курсу" Ф. Д. Рузвельта.

Після Другої світової війни кейнсіанізм став головною парадигмою економічного зростання 50–60-х років XX ст. у багатьох країнах світу. Саме в цей час соціальний лібералізм остаточно перетворився на домінуючий напрям. Визначальною була ідея, що поряд з гарантіями особистої свободи громадянина він має право на якісне життя, подолання злиднів, а матеріальний добробут буде запорукою свободи індивіда.

Додатковими чинниками, що сприяли актуалізації соціальних програм, були:

– суспільне переконання про наявність стійкого зв'язку між розвитком фашизму та кризою вільного ринкового господарства у міжвоєнний період, зокрема щодо впливу безробіття на процес сприйняття ідей фашизму та націонал-соціалізму;

– успішний досвід реалізації програми "Нового курсу" Ф. Д. Рузвельта довів, що державні інтервенції в економіку США сприяли подоланню економічної кризи, суттєвому зменшенню безробіття та соціальної напруги і не призвели до зниження рівня демократії;

– великий внесок Радянського Союзу в розгром фашизму, активна участь радянських людей у цій боротьбі, що трактувалось як підтримка політичного режиму, котрий ліквідував безробіття і створив умови для розвитку своїх громадян;

– значні втрати, яких зазнали громадяни європейських країн під час гітлерівської окупації, сформували переконання, що мирний час повинен створити рівні умови для кращого життя всіх громадян, і це має бути головним завданням національних держав.

Соціальний лібералізм у цей період розвивався в форматі доктрини суспільства загального добробуту. Хоча в науковій літературі того часу використовували різноманітні терміни: держава добробуту (welfare state), соціальна держава (social state) та держава, що надає послуги (service state). Усі ці терміни стосувалися одного й того самого явища, і реальна відмінність між ними полягала в акцентах, наголосах або домінуючому погляді.

Головні ознаки держави загального добробуту, за умов демократичного характеру суспільства та збереження приватної власності, такі:

– інтервенція держави в економічне життя національних держав у різноманітних формах: планування господарського розвитку; страхування від економічних криз; виконання програм, спрямованих на обмеження безробіття;

– розвиток соціальних функцій держави, зокрема за допомогою впровадження програм освіти, медичного обслуговування, допомоги сім'ям тощо;

– реалізація принципів суспільної справедливості й "рівних шансів" завдяки впровадженню прогресивного оподаткування, вирівнювання рівня життя найбільш слаборозвинутих та найбільш розвинутих регіонів, запровадження адресної допомоги певним соціальним та етнічним групам тощо.

У форматі конструкції соціального лібералізму була витримана програма "Нові горизонти" президента США Дж. Кеннеді (1961– 1963), у межах якої було створено Корпус миру, збільшено мінімальну заробітну платню, лібералізовано систему соціального страхування, прийнято закон про житлове будівництво, щодо перепідготовки робочої сили та виплат допомоги тимчасово непрацюючим. Соціальну спрямованість мала і програма "Великого суспільства" президента США Л. Джонсона (1963–1969), завданням якої було проголошено подолання злиденності. В її межах у 1964 р. було прийнято Акт про громадянські права, що ліквідував расову сегрегацію на Півдні США, а також запроваджено державну медичну страхову систему Medicare. З-поміж дослідників, які суттєво вплинули на формування концептуальних положень доктрини соціального лібералізму, варто назвати Джона Кеннета Гелбрейта (1908–2006). Його найголовніші праці: "Суспільство достатку" (1958), "Нове індустріальне суспільство" (1967), "Економічні теорії та завдання суспільства" (1973). У своїх творах він дійшов висновку, що американський капіталізм має розвиватися у напрямі змішаної економіки, що поєднує елементи приватного виробництва й активної соціальної діяльності держави. Це мало би призвести до якісних змін самої сутності капіталізму, який мав би стати понадкласовим, тобто загальнонародним. Досягти цього можливо з допомогою трьох революцій, які рекомендували високорозвинутим державам: революції у відносинах власності завдяки демократизації власності шляхом продажу акцій, облігацій працівникам; революції управління, яка мала б відбутися в результаті передання економічної влади від власників до менеджерів, і революції доходів за допомогою отримання працівниками частки прибутку підприємства, в тім числі внаслідок володіння акціями.