Історія західних політичних вчень - Романюк А.С. - Глава 4. ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ НАЦІОНАЛІЗМУ

4.1. Спільні ідеї (положення) націоналізмів

4.2. Плюралізм націоналізмів у першій половині XX ст.

4.3. Політична доктрина сіонізму

4.4. Афроамериканський націоналізм

4.5. Антиколоніальний націоналізм

4.6. Націоналізми етнічних груп

Термін "націоналізм" походить від лат. natio – "нація", що стосується групи людей зі спільним походженням або місцем народження. Відповідно націоналізм – це суспільно-політичний феномен, який визнає націю головним предметом/цінністю політики. Поняття "націоналізм" уперше використав у друкованому виданні 1789 р. французький єзуїт Августин Барруел (1741–1820).

Якщо у XIX ст. головна ідея націоналізму полягала у проголошенні окремішності своєї нації та розвиткові національної ідентичності, то у XX ст. такою ідеєю стало отримання нацією власної державності, коли індивіди мали жити в межах однієї спільної культури, спілкуватися єдиною мовою, визнавати спільну систему цінностей, бути відданими власній національній державі.

В розвитку націоналізму протягом XX ст. можемо виділити три етапи. Перший пов'язаний із розпадом світових імперій після Першої світової війни, що спричинило утворення багатьох держав національного типу. Водночас національні меншини, які не зуміли отримати власну державність, зазнали чутливої національної дискримінації, що спровокувало в них подальше піднесення національного руху.

Наступним етапом розвитку націоналізму був період 50–60-х років, коли в країнах Третього світу відбувався прискорений розвиток антиколоніалізму, спрямованого на отримання незалежності (протягом цього періоду здобули незалежність понад 70 країн).

Третім етапом розвитку націоналізму в XX ст. був кінець 80-х – початок 90-х років, зумовлений крахом соціалістичної моделі суспільного розвитку. Це призвело, з одного боку, до "визволення" від різних видів залежності країн народної демократії щодо колишнього СРСР. З іншого боку, СРСР, СФРЮ і Чехословаччина, які існували, з огляду на різні причини, як союзні держави, розпалися на окремі самостійні держави.

Кожен із зазначених етапів впливав на створення сприятливих умов для розвитку та ефективної діяльності націоналізмів не лише в країнах, яких стосувалися ці зміни, айв інших країнах (націоналістичні структури Шотландії (Сполучене Королівство), Каталонії та Країни Басків (Іспанія), Фландрії (Бельгія) для виправдання своїх сепаратистських вимог на зламі XX та XXI ст. посилаються на успішний розвиток нових незалежних держав Словенії, Естонії, Латвії та Литви).

4.1. Спільні ідеї (положення) націоналізмів

Націоналізм досить складно кваліфікувати як самостійну, цілісну ідеологію. Багато дослідників погоджуються, що коректніше говорити про варіативність націоналізмів у часі та стосовно різних народів/країн. Ми можемо виокремити головні ідеї (положення), властиві всім існуючим різновидам:

– народ/нація^*19;

*19: {Поняття "народ" і "нація" ми розглядаємо як синоніми.}

– самовизначення;

– національна ідентичність.

Поняття "народ"/"нація" є системотворчим для будь-якого різновиду націоналізму. Для визначення цього поняття зазвичай вирізняють низку характеристик, які відіграють провідну роль у процесі його розвитку. Найпоширенішим підходом щодо розуміння нації є трактування її як етнічної або культурної спільності. В цьому випадку нація є групою людей, пов'язаних між собою спільною мовою, релігією, історією та традиціями. Такий тип нації характеризується високим ступенем етнічної гомогенності, коли переплітаються ідентифікація національна та етнічна. До цієї категорії націй належать німці, євреї, поляки, хорвати та ін. Важливою ознакою цього підходу є те, що людина стає частиною нації внаслідок свого народження батьками, які так само від народження є представниками цієї нації (в цьому контексті різні народи допускають визнання національної належності на підставі національності одного з батьків: євреї – за матір'ю, греки – за батьком). Тобто, людина не може набути іншої національної належності, якщо її батьки не належать до бажаної етнічної групи, навіть якщо вона вивчить мову, прийме релігію, буде знати історію та традиції.

Німецький історик Фрідріх Мейніке (1862–1954) запропонував розрізняти культурні/етнічні та політичні нації. Відповідно політична нація – це спільнота людей, яких об'єднує приналежність до спільної держави (вони є її громадянами), незалежно від їхньої національної/етнічної належності. В такому випадку належність до політичної нації набувається одночасно з отриманням статусу громадянина. Внаслідок цього політичні нації досить часто охоплюють сукупності представників різнорідних етнічних груп, що зумовлює високий рівень культурної гетерогенності.

Політичні нації також характеризуються добровільним визнанням/прийняттям спільних цінностей або цілей і цілеспрямованою політикою держави, зосередженою на формуванні загальнодержавної/національної ідентичності. У цій конструкції зберігається вагома роль громадянина. Відповідно нація зацікавлена у гарантуванні кожному громадянинові прав і свобод як спільно прийнятої сукупності національних цінностей, а також у вільних дебатах, чесній конкуренції за владу. Отже, політичні нації – це демократичні нації, прикладом яких традиційно вважають США, Канаду, Францію, Сполучене Королівство1.

Поняття самовизначення нації передбачає поєднання ідеї етнічної спільноти та доктрини народного суверенітету. Тому в націоналізмі поняття "нація" і "державність" нерозривно пов'язані між собою. Мета кожного націоналізму – утворити самостійну, незалежну, національну державу. За Е. Ґелнером, "націоналізм – це політичний принцип, згідно з яким політична та національна одиниці мають збігатися. Націоналізм як почуття і рух найадекватніше окреслюється в рамках цього принципу. Націоналістичне почуття – це або роздратування, породжене порушенням принципу, або задоволення від його реалізації. Наявність якогось із цих почуттів спричиняє появу націоналістичного руху".^*20

*20: {Ґелнер Е. Нації та націоналізм. Націоналізм / Е. Ґелнер; пер. з англ. – К. : Таксон, 2003. – С. 29.}

Сполучене Королівство є об'єднанням англійців, шотландців, валлійців і північних ірландців, до яких належать протестантські юніоністи та католицькі республіканці. Для багатьох громадян Сполученого Королівства властива загальнонаціональна ідентифікація.

Історичний досвід засвідчує три головні напрями творення національної держави. Перший передбачає об'єднання окремих частин у ціле. Таким способом у XIX ст. відбулося утворення національних держав Італії та Німеччини. Другий передбачає досягнення незалежності в процесі боротьби проти окупації, іноземного панування. Наявність спільного, а ще додатково іншого в етнічному плані ворога суттєво впливає на інтеграцію і мобілізацію нації навколо свого політичного представника – партії, руху тощо. Так отримали незалежність Естонія, Латвія, Литва, Польща, колоніально залежні країни та ін. Третій напрям передбачає утворення незалежної етнічної держави внаслідок розпаду складного, багатоетнічного державного утворення. У цьому випадку йдеться про часткове перекриття третього і другого напрямів, коли одночасно поєднується боротьба за незалежність з боку певної нації та процес розпаду загального, багатонаціонального утворення. Таке поєднання властиве прибалтійським народам, Україні, коли розпався СРСР, та Словенії й Хорватії під час розпаду СФРЮ. Натомість багато середньоазійських республік колишнього СРСР отримали національну незалежність унаслідок розпаду союзної держави. В такий спосіб набули національної незалежності Чехія і Словаччина – як результат добровільного припинення подальшого існування союзної держави Чехословаччини.

Поняття національної ідентичності наявне в усіх без винятку різновидах націоналізмів. Незалежно від формату (етнокультурний або політичний) націоналізм завжди прагне забезпечити групову ідентичність за рахунок формування та свідомого прийняття кожною одиницею/особою своєї належності й зв'язку з нацією. В основу цього зв'язку покладено почуття патріотизму. Внаслідок цього в націоналізмі ми не лише знаходимо цілі національно-державного будівництва, а й потужну духовну систему, яка передбачає звернення до постатей національних героїв, моментів національної слави та спільного болю, ідеалізацію історії, народного побуту тощо. У цьому контексті активно використовують і одночасно творять національні міфи. У цій складовій націоналізму значну роль відіграють ірраціональні моменти.