Історія західних політичних вчень - Романюк А.С. - 4.6. Націоналізми етнічних груп

Велика кількість етнічних груп у світі є носіями/представниками різноманітних за рівнем інституціоналізації націоналізмів. Ці групи досить часто асоціюються з національними меншинами, однак не можуть бути прирівняні до них. Позаяк поряд із справді меншинами (курди в Туреччині, албанці в Македонії тощо) існують етнічні групи, які складно кваліфікувати таким чином (фламандці в Бельгії, що становлять відносну більшість у загальному складі населення країни, франкомовне населення в провінції Квебек (Канада) тощо). Здебільшого представники етнічної групи мають спільні мовні, етнічні, культурні та інші характеристики, з допомогою яких вони відрізняються від решти населення країни/інших етнічних груп та є свідомими своєї окремішності, власної ідентичності.

Після Другої світової війни націоналізм етнічних груп переважно набрав форми сепаратистських/автономних рухів. Головно вони представлені політичними партіями, які виступають з вимогами від розширення автономії в межах існуючих держав до повного самовизначення. Засадничим положенням, на яке традиційно посилаються представники цього різновиду націоналізмів, є те, що кожен народ повинен мати право на творення власної держави. В такому контексті самовизначення треба трактувати як вимогу цілковитої політичної незалежності, або отримання суверенітету. Дослідники зазначають, що такий підхід зумовлює цілу низку проблем. Зокрема це стосується трактування формальних ознак етнічної групи, оскільки традиційні індикатори – спільна мова, традиція, культура автоматично породжують контраверсійні трактування. Наприклад, мову етнічної групи різні сторони (власне етнічна група і етнічна більшість конкретної країни) одночасно будуть трактувати як самостійну мову і як діалект. Окрім того, нині культурний плюралізм розглядають у більшості демократичних країн як сутнісну характеристику демократичних суспільств. Тому визнання зазначеної вимоги щодо самовизначення етнічних груп як обов'язкової норми здатне спровокувати безперервну реакцію розпаду фактично всіх існуючих у світі держав. Варто зазначити, що абсолютна більшість держав і етнічних груп цього не прагнуть (прикладом може слугувати ситуація в Швейцарії, де співіснують чотири основні етномовні групи – німецькомовна, франкомовна, італомовна та ретороманськомовна). У зв'язку з цим Дж. Буханен, професор університету Арізона (США), вважає, що замість визнання абсолютного характеру "права націй на самовизначення", треба погодитись, що воно перебуває в правочинному інтересі лише певних, але не всіх етнічних груп. Буханен пропонує трактувати це право як комбінацію різноманітних групових прав щодо різних форм і ступенів політичної автономії, розглядаючи право на самовизначення як найбільш радикальне. Його треба сприймати як спеціальне, селективне, яке можливе лише за певних умов: виправлення наслідків попередніх несправедливих анексій; умови самозахисту; уникнення дискримінаційної редистрибуції^*27.

*27: {Buchanan A. Secesja і nacjonalizm / A. Buchanan // Przewodnik ро wspolzesnej filozofii politycznej / pod red. Roberta E.Goodina і Philipa Pettita. – Warszawa : Ksiazka і Wiedza, 1998. – S. 744–757.}

Саме в цьому контексті більшість західних дослідників розглядають прецедент Косова. З 1999 р. автономний край Сербії Косово і Метохія перебував під протекторатом військ НАТО (KFOR) та адміністрації ООН. Причиною цього була тривала конфронтація між югославською/сербською владою і албанцями, яка призвела до повномасштабної війни з етнічними чистками, які стосувалися албанців і сербів та циган. Відомо, що впродовж війни 1998–1999 pp. були змушені виїхати з краю близько 340 тис. албанців. Одночасно внаслідок дій албанських націоналістів покинули свої домівки майже 300 тис. сербів і циган. Парламент Косова 17 лютого 2008 р. проголосив незалежність Республіки Косово від Сербії. Наприкінці 2008 р. її незалежність визнала 51 країна світу (Україна не визнала незалежності). Багато держав вважає, що відповідно до норм міжнародного права Косово не повинно було одноосібно проголошувати власну незалежність, тому de jure воно продовжує залишатися частиною Сербії. Інші держави дотримуються протилежної позиції. Внаслідок звернення Сербії до Генеральної Асамблеї ООН 8 жовтня 2008 р. було прийнято рішення про перевірку Міжнародним трибуналом у Гаазі правочинності одноосібного проголошення незалежності Косова (в рішенні ООН наголошено, що Трибунал повинен не прийняти остаточне рішення, а лише висловити свою думку). Чи стане Косово прецедентом для націоналістів різних етнічних груп – покаже час. Тому рішення Російської Федерації про визнання незалежності Південної Осетії та Абхазії від Грузії, прийняті після п'ятиденної війни між Грузією і Росією у серпні 2008 p., ускладнюють ситуацію щодо права на самовизначення, позаяк не залишають альтернатив, окрім сприйняття самовизначення як обов'язкової норми і прикладу для інших етнічних груп.

Отже, націоналізм у XX ст. пройшов значний етап розвитку і став надбанням політичної думки більшості країн світу. Націоналізм притаманний політичній ідеології та практиці багатьох країн світу, що дає підстави говорити не про універсальний націоналізм, а про багатоманітність націоналізмів. Нині він властивий не лише країнам, що розвиваються, а й багатьом демократичним, розвинутим державам Європи та Північної Америки. Якщо у другій половині XIX ст. націоналізм трактували як різновид революційної ідеології та рухів, то в першій половині XX ст. у більшості випадків він набув консервативних, експансіоністських рис. Наступна зміна ідеологічного позиціонування відбулась наприкінці XX ст., коли інституцій-ні структури націоналізму – націоналістичні партії, залежно від країни, вже належали до "лівих" і "правих" (Народна партія Шотландії та Валлійська народна партія як націоналістичні угруповання займають "ліву" позицію, натомість Швейцарська народна партія, Національний фронт у Франції належать до крайньо "правих" у "ліво-правому" ідеологічному спектрі).

Значна кількість невирішених проблем статусу та розвитку різноманітних етнічних груп зумовлюють актуальність і перспективу подальшого розвитку націоналізмів у різних частинах сучасного світу.

Запитання для самоконтролю

1. У чому полягає сутність феномена "націоналізм"?

2. Що спільного і в чому виявляються особливості націоналізмів, які опираються на етнокультурну та політичну моделі нації?

3. Як можна пояснити, що в США, які традиційно належать до моделі політичної нації, набув розвитку етнокультурний націоналізм. афроамериканців?

4. У чому виявляється значення національної ідентифікації для націоналізму?

5. Що спільного і в чому виявляються відмінності між націоналізмом та націонал-соціалізмом?

6. Чому сіонізм як різновид націоналізму продовжив своє існування після створення національної Держави Ізраїль?

7. Як співвідносяться між собою націоналізм і демократія?

8. У чому полягає особливість становлення та розвитку націоналізмів у країнах Африки?

9. Як співвідносяться між собою націоналізм і права та свободи особи?

10. Чим зумовлена актуалізація націоналізму в Бельгії, Іспанії, Канаді та Сполученому Королівстві?