Історія західних політичних вчень - Романюк А.С. - Глава 6. ПОЛІТИЧНА ДОКТРИНА ФАШИЗМУ ТА НАЦІОНАЛ-СОЦІАЛІЗМУ

6.1. Загальні та особливі характеристики фашизму і націонал-соціалізму

6.2. Політична доктрина італійського фашизму

6.3. Політична доктрина націонал-соціалізму в Німеччині

Термін "фашизм" походить від італійського слова fasces (fascio), яке означає в'язку гілок верби з топірцем усередині, що символізує єдність верховної влади консулів у Стародавньому Римі. До 90-х років XIX ст. його використовували в Італії для означення політичних груп/об'єднань соціалістичного спрямування. У1914 р. цей термін застосовували щодо суспільних груп, які виступали проти нейтралітету Італії та закликали до участі країни у Першій світовій війні. В 1919 р. Б. Муссоліні створив організацію під назвою "Fasci Italiani di Combattimento" ("Союз боротьби"). В 1921 р. на базі цієї організації та низки інших націоналістичних об'єднань була заснована Фашистська національна партія. Після "Походу на Рим" у 1922 р. фашисти разом з іншими "правими" партіями сформували коаліційний уряд. Саме з 1922 р. термін "фашизм" почали активно використовувати в різних європейських країнах на означення недемократичного способу приходу (захоплення) влади, політичного режиму та ідеології.

Після Другої світової війни термін широко використовували для означення суспільно-політичного та ідеологічного феномена в міжвоєнний період і під час Другої світової війни, безпосередньо пов'язаного з терором, масовим знищенням людей, брутальністю в політичному житті тощо. Отже, ми маємо справу з двома напрямами, або підходами, щодо використання терміна "фашизм". У широкому контексті його застосовують до політичних режимів, ідеології та практичної діяльності в Італії в 1922–1943/45 pp., Німеччині в 1933–1945 pp. Португалії від встановлення влади Антоніо Салазара (1889–1970) у 1928 р. (був міністром фінансів, а з 1932 р. -прем'єр-міністром з диктаторськими повноваженнями), Іспанії за часів правління генерала Баамонде Франціско Франко (1892–1975), який очолив антиреспубліканські збройні сили під час Громадянської війни у 1936–1939 pp., а після перемоги прийняв титул каудільо і встановив військову диктатуру. Подібні за характером режими існували в Угорщині, Румунії, Словаччині та Хорватії під час Другої світової війни. Поза європейським континентом до цієї групи дослідники відносять політичні режими Японії в 30-ті роки XX ст. та уряди Хуана Домінго Перона (1895–1974) в Аргентині у 1945–1955 pp. Щодо цього контексту немає однозначності у підходах науковців. Здебільшого історики наголошують на відмінностях, які існували між рухами та політичними режимами окремих країн, унаслідок цього вони заперечують і аналітичну коректність поняття "фашизм". З іншого боку, представники політичної науки (Е. Нольт, Р. Кюнль) доводять, що рухи і режими мають багато спільних ознак, і це виправдовує використання терміна "фашизм" як об'єднуючого поняття. У вузькому контексті цим терміном послуговуються для означення політичного режиму та ідеології, які були встановлені в Італії у 1922–1943 рр.

Фашизм є продуктом XX ст., а саме – міжвоєнного періоду. Він виник значною мірою як протест проти сучасності, проти ідей і цілей, сформульованих Просвітництвом. Більшість передтеч і джерел фашизму належать до XIX ст., проте каталізатором його виникнення була Перша світова війна. Чинники, які спричинилися до появи фашизму, становлять певну сукупність і взаємопов'язані між собою.

1. Перша світова війна не розв'язала тих проблем, які її спровокували, а відтак породила низку власних проблем, пов'язаних із відбудовою економіки, переведенням її з військового на цивільний стан, адаптації жертв війни, працевлаштування демобілізованих солдатів тощо. Водночас війна продемонструвала: нові можливості економічного планування та мобілізації економіки; важливість і можливості єдиного командування, централізованої влади заради досягнення національних інтересів; слабкість демократичних інститутів, легкість обмеження демократичних свобод і відсутність протестів населення щодо цих дій; звеличила роль держави як символу національної єдності, виявила, що могутність держави залежить від духовної одностайності населення.

2. Демократичні уряди, що виникли в міжвоєнний час у різних частинах Європи, зазвичай не мали досвіду. Демократичні цінності не стали домінуючими і не замінили собою попередніх пріоритетів авторитарного періоду розвитку цих країн. Окрім того, демократичні уряди виявили себе слабкими та нестабільними, надто в умовах економічної кризи кінця 20-х – початку 30-х років. Ці уряди були переважно коаліційними, і їхнє існування характеризувалося жорсткою політичною боротьбою, протистоянням, яке відбувалося в межах парламенту і на вулиці. За таких умов перспектива появи сильного монолідера, здатного подолати суперечки і об'єднати не лише уряд, а й усю політичну еліту та націю, видавалася не лише привабливою ідеєю, але і прийнятною для багатьох громадян.

3. Активний розвиток процесів індустріалізації в міжвоєнний період спричинив виникнення багатьох ліній напруги в суспільствах. Зростання великого бізнесу та організованого робітничого руху, що було іманентною складовою промислового розвитку, сприяло усвідомленню загрози особистим інтересам дрібних підприємців, селян, ремісників, які становили істотну частку населення. Цим пояснюється ворожість фашизму до лібералізму, з яким пов'язували розвиток великого бізнесу, та соціалізму як головного апологета організованого робітничого руху.

4. Значний вплив на європейські країни мала Жовтнева соціалістична революція, яка сприяла формуванню відчуття загрози її можливого поширення на європейські країни (на необхідності таких дій активно наголошували і самі більшовики, особливо Л. Троцький). "Червону загрозу" великий бізнес сприймав як головну і заради її нейтралізації готовий був платити значні кошти.

5. Економічна криза 1929–1933 pp. нанесла потужний удар слабким демократичним системам. Зростання безробіття, матеріальне зубожіння значної маси громадян формували в них переконання, що лібералізм не здатний вирішити актуальні економічні та соціальні питання. Зникала довіра до політичних сил, які були при владі й не зуміли передбачити, не допустити, пом'якшити наслідки кризи для власних країн. Відповідно песимізм і відчай створювали сприятливе тло для популістських та радикальних політичних сил.

6. Перша світова війна зумовила активний розвиток націоналізму внаслідок утворення нових держав після розпаду імперій (Австро-Угорської й Російської) та в результаті поразки у війні, що особливо гостро відчувалось у Німеччині та Австрії.