Історія політичних та економічних вчень - Любохинець Л.С. - 7.7. Відображення марксизму в працях українських та російських економістів

Розвиток марксизму наприкінці XIX ст. проходить трьома напрямками:

- розповсюдження ідей марксизму, пропаганда та подальший розвиток його теоретичних концепцій з урахуванням нових історичних умов;

- розробка ідей революційного суспільства;

- аналіз закономірностей еволюційного розвитку суспільства. Наприкінці XIX-XX ст. в Україні економічна наука була зосереджена в університетах: Київському, Харківському, Новоросійському

(Одеському), Львівському та Чернівецькому. У Київському університеті, заснованому в 1834 р. як Імператорський університет Святого Володимира, викладали: відомий вчений, прихильник класичної школи політичної економії І. Вернадський; професори М. Бунге, Д. Піхно, О.Білімович - представники київської маржиналістської школи; Г. Цехановецький, котрий дотримувався поглядів історичної школи; М. Зібер - перший популізатор економічного вчення К. Маркса в Україні та Росії. В університеті працювали Г. Сидоренко - спеціаліст з фінансів та оборонної економіки; А. Антонович, котрий досліджував проблеми вартості; М.Яснопольський - читав комерційне право; В. Железнов, Л.Яснопольський, К. Воблий.

Послідовник марксизму Микола Іванович Зібер (1844-1888) - професор Київського університету. До основних праць М.Зібера відносять: "Нариси первісної економічної культури" (1883), в якій велика увага приділяється вивченню закономірностей економічного розвитку первісного суспільства; "Економічна теорія Карла Маркса" (1876- 1882), в якій викладає і коментує зміст першого тому "Капіталу"; "Давід Рікардо і Карл Маркс у їхніх суспільно-економічних дослідженнях" (1885), в якій продовжується популяризація марксистської теорії. У своїй праці "Основи політичної економії" аналізує основні проблеми "Капіталу" та робить спробу застосування його ідей до аналізу умов російської дійсності і виділяє наявність капіталістичних відносин у сільському господарстві Росії, а саме: теорію вартості та грошей, капітал, вартість робочої сили, постійний та змінний капітал, машини і велику промисловість, теорію нагромадження капіталу та закон народонаселення. М. Зібер був вірним послідовником класичної школи А. Сміта і Д. Рікардо.

К. Маркс визнав Зібера як вченого європейського масштабу. Позитивно оцінив наукову творчість дослідника і М. Туган-Барановський Вчення М. Зібера мало великий вплив на розвиток української економічної думки С. Подолинського, І. Франка, М.Драгоманова та російської - І. Плеханова, В. Каразіна та ін.

Микола Петрович Яснопольський (1846-1920) досліджував географічний розподіл державних доходів і витрат у Росії. У центрі уваги його досліджень була людина та її потреби. Відмінності природних і культурно-економічних умов Яснопольський поклав в основу концепції просторової фінансової політики. Він доводив, що однакова для всіх місцевостей економічна політика може мати різні наслідки. Фінансова рівність може перетворюватись на свою протилежність - нерівність. Однакове оподаткування, без огляду на культурні традиції і трудові орієнтації населення, може завдати шкоди розвитку економіки і підприємництва.

М.П. Яснопольський розглядав величину фінансових доходів держави залежно від різних господарських факторів, зокрема, від рівня інтенсивності й ефективності. Крім того, простежено зв'язок оподаткування з міграцією населення, тобто різні види еміграції ослаблюють фінансову силу території. Міграція населення сигналізує про необхідність виправити господарське становище і недоліки фінансової системи з географічного огляду. Географічний розподіл державних витрат учений розглядає враховуючи значення для державної скарбниці кожної частини держави як місця здійснення витрат; відношення витрат до числа мешканців даної місцевості; відношення витрат до простору.

У Харківському університеті, заснованому в 1805 р. за ініціативою В. Каразіна, економічна наука викладається на різних кафедрах юридичного факультету. Першими викладачами політекономії були запрошені з Німеччини ад'юнкти Йосип Ланг і Людвіг Генріх фон Якоб. Наприкінці XIX ст. у Харківському університеті економічні дисципліни викладали К. Геттенберг, І.Срезневський, І. Сокальський (політекономію і статистику), М.Олексієнко (фінансове право), Г. Цехановецький (політекономію), М.Косовський, І. Миклашевський (статистику), П. Мигулі (фінансове право), В. Левицький (поліційне право) та ін.

Однією із суттєвих ознак українського менталітету, на думку видатного історика В.Б.Антоновича, є велика пристрасть до гуманітарних наук, зокрема до політекономії. Найкраще це підтверджує українська наукова школа економічної кон'юнктури, що виникла на рубежі XIX- XX ст. і мала помітний вплив на основні напрями світової економічної думки минулого століття. Засновником цієї школи був Михайло Іванович Туган-Барановський (1865-1919), який прагнучи з'ясувати проблеми відтворення суспільного продукту, всебічно проаналізував умови його реалізації за простого й розширеного відтворення і показав упущення своїх наукових попередників, які надто переоцінювали особисте споживання в забезпеченні економічного зростання.

Досліджуючи промислові цикли на прикладі Англії XIX ст., а також хвилеподібний перебіг промислового піднесення і спаду, Туган-Барановський визначає причини виникнення криз, які криються в самій природі капіталістичного господарства, через те, що, по-перше, робітник у ньому є простим засобам виробництва, по-друге, воно має тенденцію до необмеженого розширення, по-третє, воно в цілому є неорганізованим.

Теорія економічної кон'юнктури дістала свого розвитку в працях українських економістів, які опинились в західних осередках еміграції під керівництвом учня і послідовника М.І. Туган-Барановського В. Тимошенка (1885-1965). В. Тимошенко простежував економічні коливання у сільському господарстві, в основному на базі динаміки цін. Він розкрив роль цін, зростання промислового виробництва, управлінського потенціалу, інших стимулюючих факторів розвитку сільського господарства, його зв'язки з промисловістю, участь у міжнародних економічних відносинах в умовах депресії, зробивши відповідні, цінні для науки і практики, узагальнення.

Сергій Андрійович Подолинський (1850-1891) - відомий політичний діяч і науковець, послідовник марксистського вчення. Соціальні перетворення пропонував здійснити шляхом проведення революції, головною рушійною силою якої вважав селянство. Основним злом капіталізму вважає приватну власність і висуває вимогу її революційного знищення. Аналізуючи вчення Маркса С.Подолинський виділяє такі категорії як капітал, необхідний і додатковий час, додаткова вартість тощо. Аналізуючи економічний розвиток капіталізму в Україні, він характеризує три стадії розвитку промисловості: "ремесло, мануфактуру і фабрично-заводське виробництво". Основне вчення С. Подолинського - це вчення про збереження енергії, на яку великий вплив має людська праця.

Найбільше прославився С.Подолинський своїм дослідженням "Праця людини та її відношення до розподілу енергії", вперше опублікованим 1880 року в Петербурзі, яке згодом побачило світ німецькою, французькою та італійською мовами.

Значну увагу С.Подолинський приділяв проблемі державного устрою і принципу федералізму. Основним осередком федерації визнавалась община - це і основа господарської структури, і орган політичного самоврядування.

Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895) - видатний український історик, публіцист, етнограф, літературний критик. Велику увагу приділяв економічним проблемам. Досліджував аграрні відносини в Україні після реформи. Він зазначав, що реформа була проведена в інтересах поміщиків, капіталістів, але не селян, які одержали так звану волю "без землі". Втративши землю, селяни йшли у наймити до капіталістів, крім поміщиків їх експлуатували ще й капіталісти. Проте Драгоманов був не проти капіталістичного способу виробництва. Він зазначав, що розвиток капіталізму сприяє розвитку продуктивних сил і прискорює технічний прогрес, тобто визнавав об'єктивну закономірність суспільного розвитку. Будучи послідовником Маркса і Енгельса він був противником марксистської класової боротьби, перехід до нового суспільства він пропонував шляхом соціально-економічних реформ, а саме, скорочення робочого дня, підвищення заробітної плати, покращення умов праці тощо.

Його державно-правова концепція поєднувала соціалістичні ідеї, ідеї соціальної рівності і справедливості з буржуазно-демократичними ідеями конституційного права, місцевого самоуправління, необхідністю політичної боротьби.

Під впливом марксизму і соціалістичної ідеології М.Драгоманова та С.Подолинського розвиває свою ідею єдиної української нації Остап Сергійович Терлецький (1850-1902). Конституційна доктрина О. Терлецького передбачала надання політичних та економічних прав трудящим, досягнення рівності всіх перед законом і рівності закону для всіх з метою втілення принципу повної соціальної справедливості. Для нього ідеальною є федеративна демократична республіка, де суд вершить громада, яка поєднує законодавчу, виконавчу та судову владу, тобто республіка, де панує демократія і здійснюється принцип верховенства волі народу. Терлецькому належить значний внесок у збагачення української юридичної етнографії і дослідження проблем вітчизняного державотворення козацької доби.

Іван Якович Франко (1856-1916) революціонер-демократ, за фахом не був економістом, але вивчав політичну економію, вважаючи її найважливішою з усіх наук. Особливу увагу І. Франко приділяв трудовій теорії вартості, вченням про працю та поділ праці. Вчений був прихильником історичної школи, підтримував "залізний закон" формування заробітної плати Лассаля, теорію народонаселення Т.Мальтуса, критикував маржиналізм. І. Франко все ж схилявся до марксизму. Заслугою великого каменяра є те, що він переклав 24-ий розділ першого тому "Капіталу" Маркса, а також книгу Ф. Енгельса "Анти-Дюрінг" українською мовою.

І. Франко розглядав проблему співвідношення влади в родовому суспільстві і державної влади з матеріалістичних позицій. Франко був прихильником федеративної форми державної влади, тобто лише соціалізм і федералізм здатні забезпечити вільний розвиток народів. Основним принципом майбутньої федерації народів є принцип демократичної рівності членів добровільного політичного союзу. Відстоюючи федералізм, І. Франко виступає проти космополітизму М.Драгоманова та інтернаціоналізму марксистів.

Георгій Валентинович Плеханов (1856-1918) - засновник групи "визволення праці", критикує концепції представників пізньої класичної політичної економії. Пропонує марксистську теорію наукового соціалізму, аналізує економічні передумови соціалістичної революції. У статті "Соціалізм і політична боротьба" (1883) Плеханов критикував народництво, основну увагу акцентує на історичній місії робітничого класу, розвивав ідеї Маркса про диктатуру пролетаріату як головної умови перемоги соціалізму. В праці "Наші розбіжності" (1885) прослідковується гостра критика ліберального народництва щодо їх поглядів на теорії вартості, відтворення, економічних криз.

Плеханов в основному поділяв погляди марксизму, але у визначенні предмета політичної економії виділяє поняття "соціально-економічних" та "виробничо-організаційних" відносин. Це дало йому можливість трактувати суперечності капіталізму як суперечності в системі суспільних відносин виробництва.

Подальший розвиток марксизму відображений у працях Едуарда Бернштейна (1850-1932), який започаткував такий напрям економічної теорії марксизму, як ревізіонізм. Він пропонує поєднати теорію вартості Маркса з теорією граничної корисності для визначення поняття економічної вартості. В своїх працях "Проблеми соціалізму" (1896- 1898), "Проблеми соціалізму і завдання соціал-демократії" (1899) він виклав основи нового соціалістичного вчення - соціал-реформізму. Бернштейн критикував наступні концепції марксистської теорії: вчення про історичний та діалектичний матеріалізм, трудову теорію вартості, вчення про додаткову вартість, концепцію заробітної плати, закон капіталістичного нагромадження.

Бернштейн запропонував власну теорію економічного розвитку, в якій центральною ланкою стала теорія демократизації капіталу, в якій він відстоював ідею пом'якшення суперечностей капіталізму. Він визнавав класову боротьбу, але виступав проти її насильницьких реформ, а класову диктатуру вважав ознакою низької політичної культури та кроком назад в розвитку. В результаті Бернштейн побудував модель "класового миру" при відсутності соціальних суперечностей, а всі члени громадянського суспільства однаково володіють рівними частинами національного багатства та зацікавленні в його примноженні.

Карл Каутський (1854-1938) у працях "Соціальна революція" (1902), "Теорія криз" (1902), "Шлях до влади" (1909) зосереджує увагу на дослідженні імперіалізму, під яким розуміє колоніальну політику, що виникає внаслідок нерівномірності розвитку промисловості і сільського господарства. Він припускав, що соціальна революція може відбутися і без зламу старої державної системи шляхом завоювання більшості в парламенті на демократичних виборах. Тобто Каутський вважав, що здолати імперіалістичну політику засобами самого капіталізму, вибравши політику вільної торгівлі та мирної демократії.

Рудольф Гільфердінг (1877-1941) у праці "Фінансовий капітал" (1910) вводить в політичну економію категорію "фінансовий капітал", який відображає процес мобілізації і концентрації банківського капіталу з промисловим. Формулює основні риси імперіалізму: фінансовий капітал; колоніалізм. Гільфердінг дав характеристику акціонерного капіталу, фіктивного капіталу, діяльності бірж та банків. У теорії грошей він притримувався номіналістичних та кількісних поглядів. Особливе значення надавав паперовим грошам.

Гільфердінг був прихильником "організованого капіталізму", "господарської демократії", оскільки капіталізм у 20-ті роки XX ст. переживає період трансформації, а зростання монополій веде до ліквідації анархії виробництва і створення єдиного планового господарства.

У 20-30 роки XX ст. у СРСР ідеї марксизму розвивали такі видатні економісти, як А. Чаянов, М. Кондратьєв, М. Туган-Барановський, А. Богданов, С. Струмілін, Г. Крижановський, К.Воблий, Л. Яснопольський, М. Птуха. Вчені у формі дискусій досліджували предмет політичної економії, товарно-грошові відносини, становлення та розвиток соціалістичної власності. їх ідеї охоплювали широке коло питань щодо сутності перехідного періоду, шляхів розвитку плану та ринку, методів планування, ціноутворення, кредиту тощо.