Основи економічної теорії - Ажнюк М.О. - 3.4.4. Шляхи підвищення рівня зайнятості й захисту безробітних

Безробіття, а особливо його високий рівень, породжує соціальне напруження в суспільстві. Воно здатне дестабілізувати економіку і політичну систему. Тому держава не повинна віддавати вирішення проблем зайнятості на відкуп ринку. Вона має брати цю функцію на себе. Створення ефективної системи регулювання зайнятості є одним із важливих завдань у процесі переходу до ринкової економіки. Така система повинна включати:

1) формування фондів підтримки зайнятості, які утворюються з внесків роботодавців, бюджетних коштів, внесків самих найманих працівників у розмірі від 0,5 до 2% їх заробітної плати у формі страхування від безробіття;

2) функціонування бірж праці, які збирають інформацію про вакантні робочі місця, поширюють цю інформацію серед людей, які шукають роботу; підбирають підходящу роботу тим, хто звертається на біржу праці; організовують перепідготовку і підвищення кваліфікації безробітних; скеровують безробітних на оплачувані громадські роботи; виплачують допомоги при безробітті;

3) розробку і реалізацію програм зайнятості, які повинні передбачати заходи щодо зниження безробіття, зокрема для створення нових робочих місць у державному секторі економіки, організовувати підготовку і перепідготовку робочої сили, враховуючи зміни в структурі народного господарства та інше.

У зв'язку з переходом до ринкової економіки в Україні з 1991 р. почало формуватися законодавство про зайнятість населення та захист безробітних. Прийнято закони України "Про зайнятість населення", "Про соціальний захист населення" та інші. Ці закони мають захищати людей праці від свавілля з боку роботодавців, від незаконного звільнення з роботи. Закон "Про зайнятість населення" гарантує:

а) добровільний вибір діяльності;

б) захист від необґрунтованої відмови в прийомі на роботу і незаконного звільнення;

в) безплатне сприяння в пошуку роботи;

г) компенсацію матеріальних затрат у зв'язку з призначенням на роботу в іншу місцевість;

д) виплату допомоги протягом певного періоду працівникові, який втратив роботу;

е) безплатне навчання і перепідготовку безробітних з виплатою стипендії;

ж) виплату допомоги з безробіття і допомоги утриманцям;

з) зарахування до трудового стажу періоду навчання, перепідготовки, виконання оплачуваних громадських робіт і одержування допомоги при безробітті та інше.

Важливу роль у реалізації вказаних гарантій повинна відіграти державна служба зайнятості, очолювана міністерством праці та виконавчими комітетами місцевої влади, а також комітети сприяння зайнятості, які формуються на паритетних засадах із представників профспілок, державних органів та роботодавців.

Значними резервами в підвищенні рівня зайнятості можуть бути скорочення тривалості робочого тижня, збільшення тривалості відпусток і розширення зайнятості в нематеріальній сфері — охороні здоров'я, освіті, туризмі, культурі, мистецтві тощо. Але, здійснюючи такі заходи, потрібно дотримуватись міри і гнучкості, аби не допустити інфляції попиту.

Соціальний захист населення як в Україні, так і в інших країнах перетворився останнім часом в одну з найсерйозніших проблем. Потреба в державних видатках на соціальні заходи має тенденцію до зростання. Це зумовлено високим рівнем безробіття, кількістю пенсіонерів, яка зростає, збільшенням видатків на охорону здоров'я та на інші потреби. У подібній ситуації виникає питання про межу фінансування соціальних програм. Ця проблема особливо актуальна для України, де популізм політиків у соціальній сфері вступив у суперечність із можливостями виробництва, яке за період економічної кризи катастрофічно скоротилось.