Основи економічної теорії - Ажнюк М.О. - 3.5.3. Планування і програмування в ринковій економіці

Протягом багатьох десятиліть вважалося, що макроекономічне планування властиве тільки командно-адміністративній системі. Але після Другої світової війни концепція планомірності різною мірою використовувалась у багатьох розвинутих (Швеція, Фінляндія, Франція) і слаборозвинутих країнах. Це було зумовлено низкою об'єктивних чинників: по-перше, посиленням періодичних економічних спадів виробництва; по-друге, зростанням доходів і збільшенням частки колективного споживання їх у сукупному споживанні; по-третє, зростанням загального обсягу виробництва та урбанізації і посиленням забруднення навколишнього середовища; по-четверте, розвитком інтеграційних процесів і необхідністю регулювання відносин між інтеграційними суб'єктами.

Можливість планування базувалася на зростанні виробництва суспільних благ за рахунок держави і збільшення доходів, які все більше перерозподілялися через державний бюджет.

Індикативне планування полягає в тому, що складаються плани розвитку державного сектору економіки переважно на п'ять років. Такі плани є обов'язковими для державного сектору. Таке планування не обмежує діяльності комерційних структур, але створює умови для їх виходу на визначені державою показники розвитку, надаючи підприємствам широку інформацію щодо очікуваної загальногосподарської чи комерційної кон'юнктури. Цей тип планування не руйнує ринково-конкурентної форми зв'язків, а є її доповненням у забезпеченні макроекономічної ефективності. Це планування не може забезпечити безкризового розвитку економіки. Однак, ґрунтуючись на розроблених державними органами програмах, воно створює реальні умови для здійснення структурної перебудови економіки, стимулювання виробництва у відсталих регіонах, для розвитку фундаментальної науки, забезпечує підготовку кваліфікованих кадрів.

Директивне планування було властиве командно-адміністративній системі. Воно ґрунтувалося на державній власності та державному управлінні. Владні структури складали плани економічного розвитку, які були обов'язковими для всіх підприємств і мали директивний характер.

Одним із основних засобів державного регулювання економіки є державне економічне програмування. Сьогодні це найбільш розвинута і поширена форма державного втручання в економіку та впливу на соціальні процеси. Цільові програми в сучасних умовах складаються майже в усіх країнах ринкової економіки. Вони переважно визначають порядок вирішення економічних і соціальних проблем в окремих галузях економіки (наприклад, у сільському господарстві, в енергетиці, в окремих регіонах, у соціальній сфері тощо).

Програми бувають звичайні і надзвичайні. Звичайні середньострокові програми складаються, як правило, на п'ять років і щорічно коригуються. Надзвичайні програми розробляються в критичних ситуаціях, наприклад, в умовах кризи, інфляції, масового безробіття, стихійного лиха тощо. Вони переважно короткострокові.

Рівень розвитку державного програмування в різних країнах різний. Але практично в усіх країнах ринкової економіки складаються цільові енергетичні програми та програми соціального розвитку. Конкретна мета і масштаби економічного програмування визначаються в кожній країні її економічним та науково-технічним потенціалом і потребами.

Розрізняють також кон'юнктурне і структурне програмування. Кон'юнктурне спрямоване на регулювання процесу відтворення. Його метою є досягнення стабільності цін, стабільних темпів економічного розвитку, повної зайнятості, збалансованості платіжного балансу. Структурне програмування спрямоване на зміну співвідношення між різними галузями виробництва, на регулювання співвідношення між попитом і пропозицією в окремих сферах і галузях економіки. Конкретними формами його реалізації є галузеві та регіональні програми економічного і соціального розвитку (аграрні, енергетичні, соціальні).

3.5.4. Антимонопольна політика держави

Монополії можуть безпідставно підвищувати ціни, а це негативно впливає на конкуренцію, деформує структуру ринкових відносин, сприяє захопленню ринків збуту, джерел сировини. Це породжує необхідність із боку суспільства обмежувати діяльність монополій, поставивши їх діяльність у рамки відповідних законів.

Уперше антимонопольний закон було прийнято у США в 1890 р. — закон Шермана, відомий як "хартія економічних свобод". Перші законодавчі акти в Європі прийнято в 30-х роках XX ст. Усі вони передбачають забезпечення свободи конкуренції шляхом обмеження монополізму.

В Україні закон "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції" було прийнято в 1992 р. У законі дано визначення конкуренції, монопольного становища, монопольної ціни, монопольної діяльності та монопольного утворення. Визначаються неправомірні угоди щодо встановлення цін, розподіл ринків та інші неправомірні дії монополій.

З метою розвитку конкуренції та захисту прав споживачів від діяльності монополій законом обмежується свобода їхньої комерційної діяльності. Зокрема забороняється: обмежувати або припиняти виробництво товарів, постачання сировини, комплектуючих виробів без попереднього узгодження із споживачами; скорочувати або затримувати реалізацію товарів з метою створення дефіциту; нав'язувати контрагентові невигідні умови договору; підвищувати в односторонньому порядку ціни на товари і послуги, якщо це не обумовлено відповідними угодами; висувати нові умови постачання, розриву угод, які завдають шкоди контрагентові.

Контроль за розвитком конкуренції та обмеженням діяльності монополій здійснюють спеціально створені антимонопольні органи. На них покладається виконання таких функцій:

— розробка заходів щодо розвитку конкуренції, демонополізації виробництва та обігу, розукрупнення високо-монополізованих структур;

— комплексний аналіз стану ринків і конкуренції на них;

— експертиза нормативних актів, що стосуються функціонування ринку;

— підготовка пропозицій з питань удосконалення антимонопольного законодавства.