Політична економія - Ніколенко Ю.В. - § 4. МЕХАНІЗМ РЕАЛІЗАЦІЇ АГРАРНИХ ВІДНОСИН В УМОВАХ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

Розвинений механізм функціонування агробізнесу включає в себе складну систему взаємовідносин між фермерами, з одного боку, і державою, кооперативами і приватними компаніями 1-ї та ІІІ-ї сфер АПК, з другого. Важлива роль в цьому механізмі належить державі. Справа полягає в тому, що суб'єкти ІІ-ї сфери, з одного боку, і суб'єкти 1-ї та ІІІ-ї сфер, з другого боку, не є рівносильними. Суб'єкти ІІ сфери (індивідуальні і сімейні господарства) за своїми розмірами є невеликі. До того ж вони виробляють продукцію, яка не може довго зберігатися. Цим користуються підприємства 1-ї та ІІІ -ї сфер, виявляючи своє монопольне становище на ринку сільськогосподарської продукції і на ринку засобів виробництва. Вони мають можливість диктувати ціни як на продукцію рослинництва і тваринництва, так і на засоби виробництва і тим самим привласнювати частину земельної ренти. Це особливо яскраво проявляється нині в Україні. Більше того, переробні підприємства з метою формування дефіциту на продовольчі товари і підвищення цін на них нерідко відмовляються купувати продукцію сільськогосподарських підприємств і тим ставлять їх у скрутне економічне становище.

В західних країнах, щоб не допустити таких явищ, зменшити вірогідність такої поведінки підприємств 1-ї та ІІІ-ї сфер АПК, держава регулює відносини між підприємствами АПК. Вона здійснює загальнодержавне регулювання агробізнесу. В центрі уваги знаходиться регулювання ринку зерна. Це зумовлене тим, що зерно складає основу всієї продовольчої політики. Ступінь забезпечення зерном є важливим показником економічної незалежності країни. Стратегічний характер продукту, фізичні і вартісні масштаби зернової галузі, кількість залучених до неї матеріальних і фінансових ресурсів, широкі міжгалузеві зв'язки мають великий вплив на стан всієї економіки країни. Все це зумовлює заінтересованість в державному втручанні в розвиток ринку зерна не тільки фермерів і фірм АПК, але й фінансових кіл і суспільства в цілому.

Система державного регулювання ринку зерна являє собою складний комплекс взаємопов'язаних методів впливу, який включає три рівні:

1. Загальнодержавне регулювання;

2. Аграрна політика;

3. Методи безпосереднього регулювання ринку.

Найбільш загальне значення серед методів впливу на сільське господарство, зокрема на зернову галузь, має загальнодержавне регулювання. Воно стосується, в першу чергу, рівнів інфляції та обмінного курсу національної валюти. Інфляційні процеси здійснюють подвійний вплив на відтворювальний процес в сільському господарстві.

З одного боку, вони підвищують номінальну вартість майна фермерів, під заставу якого вони можуть взяти кредит.

З другого боку, інфляційне зростання цін на засоби виробництва збільшує виробничі витрати фермерів. При випереджуваному зростанні цін на засоби виробництва порівняно із цінами на сільськогосподарську продукцію доходи фермерів зменшуються.

У країнах Заходу велика увага приділяється регулюванню експортно-імпортних відносин у сфері агробізнесу. Оскільки вони є великими експортерами продовольства, то від експортно-імпортної політики держави в цій сфері великою мірою залежить ефективність агробізнесу.

Держава розробляє і проводить такі методи регулювання, які сприяють розвитку і процвітанню власного фермерського господарства. Основним напрямом впливу і забезпечення конкурентної спроможності сільськогосподарської продукції є валютна політика країни експортера. Зниження валютного курсу долара США на 1% веде до збільшення експорту пшениці на 2,5%, кормового зерна - на 1,4%.

До заходів загальноекономічного впливу на розвиток агробізнесу можна віднести державні програми регулювання базових галузей економіки, які не входять до складу АПК, але здійснюють суттєвий вплив на його розвиток. Наприклад, будівництво і підтримання високого експлуатаційного рівня транспортної мережі. її бюджетне субсидування веде до збільшення можливостей швидкої доставки великих партій сільськогосподарської продукції до споживачів і зниження вартості перевезень. Заходи, спрямовані на розвиток інших галузей, сприяють зниженню собівартості сільськогосподарської продукції, зростанню її конкурентної спроможності на світовому ринку.

Агропромислова політика. Вона є другим рівнем державного регулювання агробізнесу. Провідна роль у її формуванні належить парламентам країн. Парламенти країн Заходу визначають напрями і методи державного регулювання продовольчого ринку шляхом прийняття законодавчих актів, які відзначаються великою деталізацією. Виконавчий орган (міністерство сільського господарства) може вносити до них відповідні корективи, зумовлені змінами ринкової кон'юнктури, але в рамках, передбачених законодавством.

Для реалізації заходів державного регулювання агробізнесу в країнах Заходу створено ряд спеціальних організацій. Вироблені законодавчі акти забезпечують цивілізоване використання економічних інструментів в інтересах розвитку агробізнесу. Вихідне положення серед них займають питання оренди, купівлі-продажу та ціни землі. В усіх країнах ринкової економіки купівля-продаж землі суворо регулюється державою, проводиться під її контролем з метою цільового використання земельних ділянок згідно з кадастром. В усіх європейських країнах є банк (реєстр) земельних ділянок, які хоча б один раз були в продажу.

У багатьох країнах Європи діють відповідні норми стосовно тих, хто може купити ділянку землі. Це своєрідний табель про земельних власників (сертифікат власника землі). У ряді країн держава регулює можливість усунення меж між купленими ділянками землі.

Так, у Великобританії всі земельні ділянки, які продаються-купуються, мають бути зареєстровані і сертифіковані, їх змежування (ліквідація меж) можливе тільки за згодою земельних органів. Куплені земельні ділянки можуть використовуватися тільки за їх сертифікатом. В ньому вказано цільове використання, яке не дає підстав сподіватися, що куплена земельна ділянка за будь-яких обставин буде довічно належати її власнику. За певних обставин (для державних цілей) земельні ділянки можуть бути примусово (у спірних випадках - через суд) викуплені за певною середньою ціною. Проблема купівлі-продажу землі є надзвичайно актуальною для України. Тому вивчення набутого західними країнами великого досвіду регулювання земельних відносин має неоціниме значення.

Орендні відносини мають своєю основою угоду на оренду землі. Вона, як правило, укладається на строк до 5 років і автоматично продовжується, якщо жодна із сторін не заявить за 6 місяців про припинення дії контракту. У законодавстві західних країн встановлюються і мінімальні строки оренди. Вони суттєво відрізняються, якщо орендується фермерське господарство чи тільки земля.

Так, в Італії для оренди землі в деяких гірських районах встановлено мінімальний строк угоди - 6 років, а при оренді господарства в цілому - 15 років. У Нідерландах мінімальні строки оренди землі і ферми становлять відповідно 6 і 12 років, у Люксембурзі - 6 і 9 років. У Португалії для орендарів, які використовують найману працю, мінімальний строк оренди становить 10 років, а для тих, хто її не використовує, - 7 років. Величина орендної плати залежить від урожаю поточного року, прогнозу його на майбутній рік, прогнозу цін на сільськогосподарську продукцію, урядових програм у галузі сільського господарства, витрат виробництва, оцінки землі, банківської відсоткової ставки процента.

При оренді землі її власник також нерідко бере участь у фінансуванні сільськогосподарського виробництва. Він сплачує близько половини вартості насіння, хімічних засобів захисту рослин, пального та витрат на сушіння зерна. Орендар же витрачає живу працю на виробництво продукції та всі інші витрати. Поліпшення матеріально-технічного забезпечення фермерських господарств веде до зростання урожайності сільськогосподарських культур, що зумовлює необхідність перегляду угод між власником землі і орендарем.

Ціна землі залежить від очікуваного доходу від її використання. На її рівень впливають ті ж фактори, що й на розміри орендної плати. У США один раз на 50 років представниками міністерства сільського господарства на місцях здійснюється оцінка кожної ділянки землі. Вона щорічно уточнюється на основі статистичних даних про урожайність в середньому за останні п'ять років і кадастру, раніше проведеного департаментом податків при уряді. Кожному фермеру надсилається повідомлення, в якому вказана оцінка його власності (землі, нерухомого майна). Оцінка земельної ділянки і її ціна - поняття не тотожні. Оцінка земельної ділянки державою порівняно з визначенням її ринкової ціни має свої особливості.

По-перше, держава при оцінці землі не враховує інфляції. Тому вона нижча від ринкової ціни.

По-друге, в різних штатах і навіть графствах (вони відповідають приблизно нашим районам) однакова за розмірами і якістю земля може мати різну оцінку. Це зумовлено тим, що оцінка землі здійснюється не федеральним урядом, а штатами чи навіть графствами.

По-третє, оцінка землі - це не визначення ціни землі. Вона має іншу мету. Метою оцінки землі є визначення податку. Податки на землю, які складають 10% від вартості її оцінки, поступають у місцевий бюджет і використовуються місцевими органами влади на фінансування будівництва доріг, шкіл та інших соціальних програм. Тому оцінка землі залежить не тільки від урожайності даної ділянки землі, але й від потреб того чи іншого штату (графства) в коштах на соціальні програми.