Політична економія - Федоренко В.Г. - 4.2. Типи, види та форми власності

Складною проблемою для економічної науки є класифікація форм власності.

Форма власності - це стійка система економічних відносин і господарських зв'язків, що зумовлює відповідний спосіб та механізм поєднання працівника і засобів виробництва. В сучасних умовах економічною наукою використовується два підходи щодо їх класифікації: вертикально-історичний та горизонтально-структурний. Такий підхід дозволяє систематизувати все різноманіття відносин власності, подолати різнобій щодо трактування її типів, видів, форм.

Відповідно до першого визначаються історичні форми власності, котрі виникали та розвивались у процесі тривалої еволюції суспільства та його складової - економічних відносин. Кожна суспільно-економічна формація базувалась на відповідній формі власності, яка потім змінювалась іншою, але на більш високому рівні розвитку продуктивних сил суспільства. Форми власності, котрі виникали на тій або іншій стадії розвитку людського суспільства, відображали особливості привласнення засобів і результатів виробництва, основного суб'єкта, який зосереджує в своїх руках права власності.

Цікаво, що на перших етапах розвитку людської цивілізації панували колективні форми власності. їх існування було зумовлене низьким рівнем тогочасного розвитку продуктивних сил. Первісна людина не могла існувати поза колективом як окремий виробник, тому що була погано озброєна знаряддями праці у постійній і напруженій боротьбі за існування. Колективна форма власності у первіснообщинному суспільстві існувала у вигляді спочатку племінної, а потім общинної.

Подальший розвиток продуктивних сил, вдосконалення людини, зміна умов її існування породили нові типи власності - приватну та суспільну. Тип власності визначає найбільш узагальнені принципи її функціонування, її сутність, характер поєднання працівника із засобами виробництва. Зазначені типи власності (суспільна, колективна, приватна) на різних етапах розвитку людського суспільства набували різноманітних конкретно-історичних форм. їх існування характеризувало суспільно-економічну природу панівного суспільного ладу.

Первіснообщинна форма власності передбачала однакові права общини на головний засіб виробництва — певну ділянку землі з усіма об'єктами, які на ній знаходились (тварини, рослини, сировина для виготовлення знарядь праці тощо), а також на результати виробництва.

Рабовласницька форма власності базувалась на концентрації прав власності рабовласника на засоби виробництва, результати виробництва та на самого працівника - раба.

В епоху Середньовіччя сформувалась феодальна власність, відносини якої базувались на абсолютизації прав власності феодала на землю та інші засоби виробництва і обмеженні прав працівника в особі селянина - кріпака.

Капіталістична власність характеризується зосередженням прав власності на засоби виробництва та результати праці в однієї особи (підприємця), особистою свободою працівника, відсутністю у нього засобів виробництва. Такий характер відносин капіталістичної власності не породжує рівноправності в розподілі та концентрації прав власності, хоча формально існує право на рівність усіх членів суспільства. За таких умов виникають зосередження економічної влади у власників засобів виробництва і економічна залежність від них решти суспільства (не власників).

Відповідно до горизонтально-структурного підходу для класифікації економічних форм власності, її видів і типів як критерії використовуються рівень розвитку продуктивних сил, характер поєднання працівника із засобами виробництва, правочинність суб'єктів відносин власності на ресурси, результати та управління виробництвом, механізм розподілу доходу і т. д.

Відповідно до цього підходу з усього різноманіття відносин власності відокремлюється два основних типи власності: приватна і суспільна.

Приватна власність характеризується тим, що засоби виробництва, а отже, і вироблений продукт належать приватним особам, на основі їх виняткового права на володіння, користування і розпорядження об'єктом власності, коли його власником є юридична або фізична особа.

Приватний тип власності реалізується як сукупність відносин індивідуально-трудової, сімейної, індивідуальної з використанням і без нього найманої праці, партнерської та корпоративної форм власності.

Для індивідуально-трудової власності характерне використання певною фізичною особою власних засобів виробництва та робочої сили з метою ведення підприємницької діяльності. Одним із проявів цієї форми власності є сімейна трудова власність, яка найбільш яскраво втілена в умовах ведення сімейного фермерського господарства. Можливе використання і праці найманого робітника в умовах ведення підприємницької діяльності на засадах індивідуально-трудової власності. У зв'язку з цим розрізняють приватну власність нетрудову, що має вирішальне значення для характеристики різних типів приватної власності.

Широкого розповсюдження в ринковій економіці набуває партнерська власність, котра передбачає об'єднання капіталів або майна декількох фізичних або юридичних осіб для ведення підприємницької діяльності. При цьому кожний з учасників такого об'єднання зберігає свою частку внесеного капіталу або майна у партнерській власності.

Корпоративна (акціонерна) власність виникає у вигляді капіталу, утвореного шляхом випуску і реалізації цінних паперів. Об'єктом відносин корпоративної власності крім статутного капіталу, є також інше надбане майно у процесі підприємницької діяльності.

Особливістю корпоративної власності є те, що в ній поєднуються риси приватної власності і колективні форми її використання шляхом оптимального поєднання особистих і колективних інтересів акціонерів. Отже, приватна власність є історичною категорією, тобто має свій початок та перебуває у постійному розвитку, про що свідчить різноманітність форм її існування в сучасних умовах.

Суспільній власності притаманне спільне привласнення засобів виробництва і виробленого продукту, коли суб'єкти цих відносин стосуються один одного як рівноправні співвласники. За таких умов основною формою індивідуального привласнення є розподіл доходу, а мірою його розподілу - праця.

Суспільна власність існує у вигляді державної і колективної.

Державна форма власності являє собою систему відносин, коли абсолютні права на управління і розпорядження об 'актами власності здійснюють структури державної влади. Базою функціонування й розвитку державної форми власності є ті сфери економіки, в яких виникає нагальна потреба у прямому централізованому управлінні, державних інвестиціях тощо. Орієнтація на прибуток не є критерієм, достатнім для її функціонування в інтересах всього суспільства. Досить часто державна форма власності використовується для оздоровлення недержавних збанкрутілих підприємств.

Загальнодержавна власність - це спільна власність усіх громадян країни. Вона неподільна і не персоніфікується між учасниками господарської діяльності. її об'єктами є природні ресурси, енергетика, транспорт, зв'язок, дороги, навчальні заклади, установи національної культури, фундаментальна наука, оборонні та космічні об'єкти. Світовий досвід свідчить, що є декілька причин, які викликають необхідність існування загальнодержавної власності:

– по-перше, вона необхідна для виконання державою її функцій (економічних, соціальних, оборонних);

– по-друге, для ліквідації слабких ланок у структурі національної економіки. Наприклад, після Другої світової війни найслабшими ланками англійської економіки були транспорт і енергетика. Вони вимагали великих капіталовкладень з тривалим строком обігу коштів, що робило їх малопривабливими для приватного капіталу. Націоналізувавши ці галузі, держава взяла на себе всі обов'язки щодо їх технічного переозброєння і розвитку;

– по-третє, необхідність прискорення науково-технічного прогресу. Розробка і створення дослідних зразків машин і технологічних ліній стали справою дорогою і ризикованою, тому фірми не завжди наважуються вкладати кошти у такі напрями наукових досліджень, успіх і вигідність яких не гарантовані. Держава, виступаючи ініціатором технічного прогресу, бере на себе величезні затрати, пов'язані з ризиком втрати вкладених капіталів. Так, наприклад, була створена атомна промисловість у США, Великобританії, Франції. Розвиток державної власності часто має суперечливий характер, проте не спростовує того факту, що сучасна держава є великим власником.

Державна власність, крім виробничих підприємств та інфраструктури, охоплює такі об'єкти, як рухоме й нерухоме майно, необхідне для функціонування адміністрації, армії, поліції, соціальної інфраструктури -освіти, соціального забезпечення, охорони, здоров'я тощо; кошти та майно державно-кредитної системи.

Слід зазначити, що в сучасних умовах зростає питома вага державної власності. У Німеччині на державний сектор припадає 98% видобутку кам'яного вугілля, 70% виробництва електроенергії, 93% залізничних і 100% авіаційних перевезень, близько 70% виплавки алюмінію, понад 40% суднобудування, 11 % виплавки сталі.

До муніципальної (комунальної) власності належать об'єкти, котрі перебувають у розпорядженні регіональних державних органів влади. Це кошти місцевого бюджету, житловий фонд, комунальне господарство; заклади побутового обслуговування, місцевий транспорт, промислові, будівельні та інші підприємства й комплекси, заклади народної освіти, культури, охорони здоров'я та інше майно.

Кооперативна власність виникає внаслідок об'єднання об'єктів власності фізичних або юридичних осіб на добровільних засадах для здійснення спільної діяльності в обраних галузях або сферах економіки. Члени кооперативу мають однакові права на управління та дохід порівняно з іншими. Доходи кооперативу розподіляються відповідно до внесеного паю і трудового вкладу членів кооперативу.

Власність трудового колективу - це спільна власність, передана державою або іншими суб'єктами господарювання у розпорядження колективу підприємства на певних умовах та з метою використання у виробничих або інших цілях відповідно до чинного законодавства. Вона може існувати в різних видах, залежно від джерел формування. Вид власності характеризується конкретними способами привласнення благ та методами господарювання. У зв'язку з цим, якщо підприємство викуплене за рахунок нагромадженого прибутку персоналу фірми, то виникає неподільна власність трудового колективу. При викупленні підприємства за рахунок особистих доходів його працівників формується пайова власність.

Власність громадських та релігійних організацій виникає за рахунок їх власних коштів, благодійних внесків окремих громадян або підприємницьких структур, передачі у їхнє розпорядження державного майна. Суб'єктами такої власності є партії, профспілкові, релігійні організації, спортивні товариства та інші громадські організації. Значного поширення набула змішана форма власності, у котрій можуть поєднуватись приватна, державна, колективна, кооперативна та інші.

Комбіновані форми власності набувають все більшого розповсюдження для забезпечення ефективного функціонування суспільного виробництва. Вони виникають шляхом об'єднання підприємств різних форм власності, але за умови збереження кожною з них своїх якісних характеристик. На основі комбінованих форм власності утворюються і функціонують концерни, трести, фінансово-промислові групи, холдинги тощо. Кожний з учасників таких утворень делегує органу управління такий обсяг своїх повноважень, який не спричиняє втрати основних характеристик, притаманних формам власності, які комбінуються.

Отже, суспільна власність в сучасних умовах представлена значною кількістю форм, видів та їх поєднанням.

Донедавна в економічній літературі приватна і суспільна власність оцінювались як антиподи, тобто такі, що заперечують одна одну і не можуть разом співіснувати. Подібні міркування інколи трапляються і нині. Однак досвід країн з розвиненою економікою переконливо доводить, що в цивілізованому суспільстві поруч існують різні типи і форми власності, доповнюючи одна одну і урізноманітнюючи та збагачуючи економічне життя. У кожному суспільстві є галузі, які можуть успішно розвиватися переважно на основі приватної власності. Сучасна індивідуалізація виробництва також значною мірою зорієнтована на приватну власність.

Водночас технологічний процес в окремих галузях вимагає їх усуспільнення державою або окремим колективом (транспорт, зв'язок та ін.).

Отже, приватну і суспільну власність не варто протиставляти і вважати, що одна з них більш прогресивна, а інша - реакційна. Соціально-економічний розвиток завжди передбачає взаємодію цих двох типів власності, водночас не заперечуючи того, що один може переважати в окремі періоди і на певних етапах розвитку людського суспільства.