Вступ до права Європейського Союзу - Кернз В. - Пряме відношення

В одному з перших рішень, які торкалися цього питання у справі Plaumann, Суд отримав можливість визначити загальний критерій даної вимоги. У цій справі позивачем був один із ЗО німецьких імпортерів, який оскаржив відмову Комісії дозволити Німеччині тимчасово призупинити стягнення митних зборів на імпорт цитрусових із третіх країн. Суд не погодився, що ця відмова має "особисте відношення" до позивача, на тих підставах, що:

Інші особи, до яких рішення не адресовано, можуть подавати позов щодо особистого відношення тільки у випадках, якщо це рішення впливає на них, виходячи з властивих для них ознак або через обставини, за якими вони відокремлюються від усіх інших осіб і завдяки цим факторам відрізняє їх особисто, як і у випадку з особами, яким це рішення адресовано. Це формулювання встановило рамки підходу СЄС, який доповнюється й уточнюється наступними рішеннями. У справі Toepfer позивачі оскаржили норму, що дозволила Німеччині, базуючись на регламенті Співтовариства щодо сільськогосподарської політики, вжити певних захисних заходів. Суд виніс вердикт про те, що критерій "індивідуального відношення" був дотриманий, оскільки вже існувала можливість встановити особи та кількість імпортерів, на яких вплинуло оскаржене рішення з моменту його прийняття. У рішенні у справі International Fruit Company СЄС постановив, що таке звернення до суду може мати місце, оскільки норма створила закриту групу позивачів, до якої не мали доступу будь-які інші імпортери.

Об'єднані критерії, визначені Судом у рішеннях у справах Тоерfer і International Fruit Company (а саме належність до визначеної і закритої групи), мали домінувати в ставленні Суду до поняття "особисте відношення". На жаль, СЄС не завжди послідовний у своїй діяльності щодо цього питання. Так, у справі про експортування Грецією бавовняної пряжі у Францію позивачі оскаржили рішення уряду Франції, що встановлювало систему квот на імпорт бавовняної пряжі з Греції. СЄС виніс рішення, яке полягало в тому, що факт укладання ними договорів, які мали бути виконані протягом періоду застосовування системи квот, зробив позивачів такими, що можуть бути визначені як окрема група. Тому рішення французького уряду стосувалося їх особисто. Таке судове рішення відповідає критеріям, визначеним у справі Plaumann, але зовсім не узгоджується з рішенням, винесеним у справі International Fruit Company, оскільки навряд чи можна було б сказати, що ці експортери належать до "закритої" групи осіб, на яких вплинуло вищезгадане рішення.

Пряме відношення

Тут також право прецедентів Суду Європейських Співтовариств не може характеризуватися послідовністю. Першим серйозним випробуванням цієї вимоги стала справа Alcan, у якій декілька компаній, що займаються виробництвом алюмінію, звернулися за скасуванням відмови Комісії на запит Бельгії та Люксембургу встановити додаткові національні тарифні квоти на виробництво алюмінію. СЄС виніс рішення, в якому постановив, що рішення Комісії не має іншого наслідку, окрім того, що воно наділяє відповідні держави-члени повноваженнями, і не надає будь-яких прав потенційним бенефіціаріям норм, які зацікавлені держави могли б прийняти згідно з цим рішенням. Тому рішення на користь встановлення відповідних тарифних квот не могло мати будь-якого впливу, що мав би пряме відношення до позивачів. Виявилося, що свобода дій з боку третіх сторін є вирішальним фактором у рішенні Суду. Однак Суд ослабив таку дещо жорстку позицію в наступних рішеннях.

Коли регламент не розглядається як такий?

Той факт, що ст. 173 ДЗЄС надає приватним особам можливість оскаржувати рішення у формі регламенту є чіткою ознакою того, що юристи, які розробляли проект Договору, хотіли, щоб СЄС обрав неформальний підхід до тлумачення цієї концепції. Це означає, що Суд завжди намагається розглядати дійсність не за зовнішніми прикметами. Відповідно, якщо приватна особа оскаржує регламент, СЄС має встановити, чи є оскаржений акт регламентом. Це було підтверджено першою ж справою, яка стосувалася цього питання, коли Суд виніс рішення, що він не може задовольнитися офіційною назвою документа, а повинен насамперед враховувати його цілі й зміст. У вищезгаданому рішенні у справі International Fruit Company Суд постановив, що оскаржуваний регламент не є положенням, що має загальне застосування в розумінні ст. 189 ДЗЄС, але є укладеним Комісією зібранням окремих рішень, кожне з яких, хоч і має форму регламенту, впливає на правове становище позивача, в ролі якого виступає фізична або юридична особа. Безумовно, справжні регламенти не можуть бути оскаржені індивідуальними позивачами.

Зокрема слід зазначити, що антидемпінгові регламенти були предметом оскарження приватними особами24.

Акти, що можуть бути переглянуті

Хоча ст. 173 ДЗЄС і вказує, що Суд може скасовувати акти, за винятком рекомендацій і позицій, які видаються Радою або Комісією, це не означає, що тільки регламенти, директиви і рішення можуть бути оскаржені. Тут Суд Європейських Співтовариств знов приділяє увагу змісту, а не формі актів; оскільки документ Співтовариства має обов'язковий характер, його можна оскаржити. Очевидно, Суд усвідомлював, що автори проекту Договору, вилучивши рекомендації і позиції з переліку актів, які можуть бути переглянуті відповідно до ст. 173 ДЗЄС, насправді намагалися заборонити всі акти необов'язкового характеру.

Процесуальні строки

Останній абзац ст. 173 ДЗЄС вимагає, щоб будь-який позов про визнання правових актів недійсними був поданий протягом двох місяців з дати публікації акта чи повідомлення позивача про нього або, в разі відсутності такого, від дня, коли про таке рішення стало відомо. Безсумнівно, встановлення таких, відносно коротких, строків було викликано міркуваннями дотримання правової визначеності. Заявники намагаються обійти ці процесуальні строки, вдаючись до позовів з інших питань, таких як скарга на незаконність (ст. 184 ДЗЄС) або позов про бездіяльність (ст. 175 ДЗЄС), які не обмежені певними процесуальними строками. Однак СЄС не допускає використання таких прийомів.

Виявляється, що Суд також відкидає можливість звернення до ст. 177 ДЗЄС як способу свідомого уникнення суворих вимог дотримання процесуальних строків, визначених у ст. 173 ДЗЄС. У рішенні в справі 7WD Комісія постановила, що певна дотація, сплачена урядом Німеччини, була неправомірною згідно зі ст. 92 ДЗЄС. Уряд повідомив про це можливого бенефіціарія, додавши, що відповідне рішення Комісії може бути оскаржене відповідно до ст. 173 ДЗЄС. Однак зацікавлене підприємство вирішило непрямо оскаржити легітимність цього рішення, передавши це питання на розгляд національного суду, який потім міг би передати справу до СЄС за допомогою попереднього рішення відповідно до ст. 177. Суд виніс рішення, в якому визначив, що оскільки підприємство було поінформовано про можливість оскарження за ст. 173, непряме оскарження, яке було використано, є неприпустимим. Однак схоже, Суд буде менш суворим до такого непрямого оскарження, якщо з'являться певні сумніви oодо того, чи має можливий позивач право подавати позов відповідно до ст. 173 або якщо було встановлено, що зацікавлена особа, дізнавшись про відповідну норму, не мала достатньо часу для подання позову до закінчення процесуальних строків згідно зі ст. І73.