Вступ до права Європейського Союзу - Кернз В. - Необов'язкове звернення

Загальні питання

Ст. 177 ДЗЄС (абз. 3) визначає, що національні суди зобов'язані звертатися до СЄС у випадках, коли будь-яке питання ставиться у справі, що вже розглядається судом чи трибуналом держави-члена, рішення якого не підлягає оскарженню згідно з національним законодавством. В усіх інших випадках звернення не с обов'язковим.

Необов'язкове звернення

Національні суди, які не згадуються в абз. З ст. 177 ДЗЄС мають повну свободу oодо способу, який вони оберуть для реалізації свого права звертатися або не звертатися до СЄС. Це означає, що: а) навіть у разі, коли будь-яка зі сторін, що беруть участь у справі, висловлює побажання звернутися за преюдиційним тлумаченням, національний суд не зобов'язаний цього робити; б) якщо національний суд вважає необхідним і відчуває можливим надати тлумачення права Співтовариства, не потребуючи допомоги Суду, він може зробити це. Зокрема, саме така можливість, відома під назвою доктрини acte clair (фр. "зрозумілий акт"), є предметом багатьох суперечностей.

Термін acte clair є таким, що дуже часто хибно розуміється та тлумачиться. Дехто вважає, що ця доктрина виникла в контексті обов'язкового звернення відповідно до абз. З ст. 177 ДЗЄС. До певної міри цю помилку можна виправдати, тому що: а) вперше цю доктрину розробили Верховний адміністративний суд Франції (і, певною мірою, Касаційний суд Франції (Courde Cassation)) та дві судові інстанції, які охоплюються абз. З ст. 177 ДЗЄС; б) саме в контексті абз. З ст. 177 ця теорія здобула загальне визнання (див. обговорення змісту рішення у справі CILFIT). Однак доктрина acte clair застосовується значно ширше. її можна описати як теорію (яка вже застосовувалася до міжнародних договорів до укладання договорів Співтовариства), відповідно до якої не виникає необхідності звертатися за преюдиційним тлумаченням до Суду Європейських Співтовариств, якщо питання стосовно права Співтовариства є настільки зрозумілим, що не потребує пояснень. За цих обставин національні суди мають чудову нагоду самостійно застосовувати право Співтовариства.

Обов'язкове звернення

Як правило, норма щодо обов'язкового звернення є зрозумілою: якщо виникає питання щодо права Співтовариства в національному суді, рішення якого не підлягає оскарженню, суд зобов'язаний звернутися за преюдиційним тлумаченням. Однак дві проблеми дещо затьмарюють, безсумнівно, чітко визначену природу цього зобов'язання.

Перша проблема полягає в тому, oоб визначити, що саме розуміється під судом чи трибуналом, "рішення якого не підлягають оскарженню згідно з національним законодавством". У своєму тлумаченні цього поняття Суд більше керується дійсною юрисдикцією національного суду, ніж його місцем у судовій ієрархії. Так, у справі Costa v ENEL причиною звернення став лише італійський Арбітражний суд (giudice conciliatore). Однак СЄС зазначив, що цей суд має юрисдикцію розглядати спори, в яких ідеться про помірні суми, в першій і останній інстанціях. Відповідно, його необхідно вважати судом останньої інстанції в значенні абз. З ст. 177 ДЗЄС.

У зв'язку з цим, розглядаючи статус англійського апеляційного суду, можна сказати, що він є дещо невизначеним. У принципі, він не є судом останньої інстанції, оскільки його рішення можуть бути переглянуті Палатою лордів. Однак неможливо звернутися до Палати лордів без дозволу на подання апеляції, oо надається апеляційним судом. Чи робить таке становище апеляційний суд судом останньої інстанції? Сам апеляційний суд вважає, що це не так. У рішенні в справі Generics (UK) Ltd v Smith, Kline and French Laboratories Ltd він чітко постановив, що той факт, що для подання апеляції до Палати лордів вимагається отримати дозвіл від апеляційного суду, не робить його апеляційним судом останньої інстанції в розумінні абз. З ст. 177 ДЗЄС. Однак він не забув додати до цього фразу: "Але це ми маємо вирішувати на власний розсуд". Чи можемо ми виявити в цьому суб'єктивний погляд суду, який більше прагне довести свою незалежність, ніж досягти найліпшого відправлення правосуддя? У будь-якому разі слушною слід вважати думку деяких авторів, що апеляційний суд має розглядатись як суд останньої інстанції. Звичайно, рішення СЄС з цього питання поклало б край усім розбіжностям у тлумаченні.

Інша проблема, яка вносить певну невизначеність щодо норми, котра міститься в абз. З ст. 177, полягає в зрозумілому небажанні національних судів останньої інстанції постійно звертатися за рішенням у питаннях, з яких СЄС перед цим уже чітко визначив свою позицію. Очевидно, саме тут теорія ac/e clair знову стане в нагоді. Раніше СЄС уже визначив, що він не схильний до визнання теорії acte clair. У справі Da Costa en Schaakte фактичні обставини справи і правові проблеми, що мали місце, були дуже схожими на ті, що розглядалися в справі Van Gend & Loos, але Вищий суд Нідерландів з митних питань (Tariefcommissie (Upper Customs Court)) з огляду на те, що його рішення не підлягають оскарженню, вирішив, звернутися за преюдиційним тлумаченням. З цього приводу СЄС постановив, що незважаючи на те, що абз. З ст. 177 чітко визначає зобов'язання суду останньої інстанції звертатися за преюдиційним тлумаченням у випадках, коли виникають питання, пов'язані з тлумаченням права Співтовариства, необхідність звертатися зникає, якщо СЄС уже надав тлумачення цим питанням.

Будь-які сумніви щодо намірів Суду в цьому аспекті були відкинуті рішенням у справі CILFIT. У цій справі Верховний суд Італії (Corte di Cassazione) спеціально звернувся до СЄС з проханням винести рішення з питання, чи в усіх випадках суди останньої інстанції повинні звертатися за попереднім рішенням. Суд відповів, що такі суди повинні дотримуватися свого зобов'язання звертатися:

якщо не буде встановлено, що відповідне питання не має відношення до справи, або якщо Суд уже надав тлумачення певного положення права Співтовариства, або якщо правильність відповідного застосування права Співтовариства є настільки очевидною, що не залишає ніяких сумнівів. Однак Суд водночас підкреслив, що можливість обминути СЄС необхідно оцінити у світлі характерних рис права Співтовариства, особливих складнощів, oо постають при його тлумаченні, та ризику виникнення відмінностей у прецедентному праві держав-членів.

Рішення у справі CILFIT призвело до появи великої кількості коментарів і виникнення спорів як усередині судів, так і за їхніми межами.

У більшості випадків рішення сприймалося схвально, хоча дехто мав сумніви oодо того, чи дійсно теорія acte clair була інкорпорована Судом до його прецедентного права. Однак ми вважаємо, що виникнення таких нюансів викликано більше вибагливістю вчених, ніж практикою.