РОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯ, МЕТОД І СИСТЕМА ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА

Тема 1. Господарська діяльність

1. Історія становлення та розвитку правового регулювання господарської сфери суспільного життя.

2. Поняття, ознаки та принципи здійснення господарської діяльності.

3. Види господарської діяльності.

1. Історія становлення та розвитку правового регулювання господарської сфери суспільного життя

Перш ніж розглядати традиційні для першої теми питання (предмет, метод, поняття господарського права), слід приділити увагу історії становлення правового регулювання господарської сфери суспільного життя. Це та сфера, яка забезпечує суспільство необхідними для задоволення потреб його членів, різноманітних організацій і держави в цілому матеріальними благами, яких серед дарів природи не знайти: вони виникають у результаті або переробки дарів природи (вже існуючих матеріальних цінностей - природних багатств, зокрема), або виробництва (створення нових матеріальних цінностей, в тому числі з елементами переробки).

Спільне проживання людей неможливо уявити без виробництва різноманітних матеріальних благ для задоволення не лише індивідуальних, а й групових та інших категорій спільних інтересів. Господарювання у розумінні задоволення господарських потреб (в одязі, житлі, предметах побуту тощо) певних соціальних груп було притаманно людській спільноті на ранніх етапах суспільного розвитку. А функціонування будь-якої людської спільноти неможливе без регулювання відносин між її членами, зокрема з питань ведення господарських справ.

За родоплемінного ладу всі питання діяльності людей, у тому числі пов'язаних з виробництвом матеріальних благ, вирішувалися в межах таких організацій (роду чи племені), кожна з яких підпорядковувалась певним правилам поведінки у формі звичаїв, прийнятих рішень громадою, радою старійшин чи обраним главою спільноти. Тобто мало місце так зване внутрішнє регулювання, яке ґрунтувалося на авторитеті громади. Товарний обмін не був розвинений, а якщо він і мав місце, то це відбувалося у відносинах з різними племенами/родами і зазвичай на засадах натурального обміну (тобто одні матеріальні блага обмінювалися на інші). Відтак, за подібної організації людство не потребувало якихось додаткових форм об'єднань, оскільки кожний член суспільства належав до певного роду-племені, в межах якого і здійснювалося виробництво певних матеріальних благ, що задовольняло насамперед інтереси відповідної громади (роду/племені), а також індивідуальні (приватні) інтереси членів такої спільноти з основних питань забезпечення їхньої життєдіяльності. [При цьому інтереси громади зазвичай переважали індивідуальні або групові інтереси.

Розподіл праці (відокремлення землеробства від скотарства, а згодом виділення ремесел і торгівлі) послаблювали родоплемінні зв'язки у стародавньому світі та згодом (разом з іншими чинниками) призвели до занепаду цієї форми організації людей.

Нові соціальні системи, що прийшли на зміну родоплемінному ладові, були різноманітними за рівнем (держава, територіальні громади сіл, селищ, міст, районів міста, навіть вулиць, а також більш автономна, ніж за родоплемінного ладу, сім'я) та за характером спільних інтересів, для реалізації яких відбувалося об'єднання кількох чи багатьох осіб. Своєю чергою серед згаданих соціальних систем можна умовно виділити такі категорії: а) універсальні, що створюються для забезпечення реалізації та захисту комплексу інтересів учасників (саме до цієї категорії з певним застереженням можна віднести державу та територіальні громади, хоча для них притаманне значно менше, ніж за родоплемінного ладу, втручання у сферу приватних інтересів); б) спеціалізовані, що створювалися для досягнення певних спільних цілей, господарських зокрема (цехи, гільдії купців, товариства для спільного здійснення певного виду господарської та/або пов'язаної з нею діяльності, а в певні історичні періоди - і діяльності, яка забезпечувала безпеку учасників господарського життя та їхнього майна).

Зазначені обставини зумовили виникнення нових об'єднань на принципово нових засадах: не на підставі кровного споріднення, а шляхом вільного волевиявлення для досягнення певної мети, в тому числі господарської. Так, ще в стародавні часи функціонували своєрідні товариства (згадки про них зустрічаються у древніх асирійців, фінікіян, греків):

а) за участю купців, що вели морську торгівлю, та їх позичальників, які часто-

густо ставали компаньйонами власника судна;

б) з ремісників для спільного збуту товарів;

в) земельні товариства, які також викопували функції охорони від зовнішніх ворогів.

Саме вони я стали підґрунтям виникнення в майбутньому господарських організацій сучасного типу - торгових (або господарських) товариств.

Стародавня держава також брала на себе функції організації господарського життя в країні, аби приватна ініціатива не завдавала істотної шкоди загальному благу та не мала руйнівного впливу на державу. З давніх часів відоме регулювання діяльності природних монополій шляхом встановлення граничних цін на їх продукцію (роботи, послуги). Держава визначала й правила для осіб, що здійснювали господарську діяльність з метою отримання прибутку, встановлюючи для них певні вимоги та обтяження та користь держави (різноманітні податки, збори), інших учасників господарського життя, передбачаючи, зокрема, відповідальність боржників перед кредиторами, включаючи й визнання боржника неплатоспроможним (банкрутом) з метою застосування спеціальної процедури ліквідації його заборгованості перед кредиторами.

Стародавній Рим, увібрав у себе надбання підкорених ним народів, а також греків-колоністів, що асимілювалися серед місцевого населення і, відповідно, принесли досвід організації господарського життя. Римському праву були вже відомі: договірне товариське об'єднання - societas, організація корпоративного типу, що стала прообразом інституту юридичної особи - univеrsitatas corpus, а також товариство публікантів - societas publicanorum (vecigalium) як змішана форма societas і univеrsitatas.

Регулювання господарської сфери в стародавні часи не відокремлювалося від регулювання інших суспільних відносин. Відтак, у таких відомих зведеннях стародавніх законів, як Дігести Юстиніана, Руська Правда, Литовський статут, знаходимо окремі положення, що стосувалися спільного ведення торгових справ, відповідальності боржників перед кредиторами, неплатоспроможності (банкрутства) та деякі інші.

Бурхливий розвиток ремесел і торгівлі в епоху середньовіччя (зазвичай у приморських містах, пов'язаних з торгівлею з іншими територіями та державами) сприяв розвитку спеціального регулювання цієї сфери, спочатку у формі торгових звичаїв, рішень судів зі справ між торговцями, збірок таких звичаїв і суддівських рішень (як, наприклад, "Збірник морського права Ганзи"), а згодом - прийняття кодифікованих нормативно-правових актів.

З Францією другої половини XVII століття, часів правління Людовіка XIV, пов'язується перша спроба кодифікації норм торгового права. Ініціатором кодифікації був міністр фінансів короля Кольбер, ім'я якого отримали два ордонанси - Ордонанс про торгівлю 1673 р. і Ордонанс мореплавства 1681 р. Завдяки ордонансам Кольбера, що згодом стали основою Торгового кодексу Наполеона 1807 р., на території Франції було уніфіковане правове регулювання торговельних операцій.

Навіть в Англії, з її своєрідною правовою системою (загальне право, судові прецеденти) держава вже у першій чверті XVIII століття застосовувала закон для регулювання відносин, що мали велике публічне значення (так, у 1720 р. в Англії був прийнятий закон "Про бульбашкові компанії" (Buble Act), спрямований проти зловживань засновників акціонерних товариств).

Більшість країн континентальної Європи свого часу приймали Торгові (Комерційні) кодекси або статути (зокрема Російська імперія, до складу якої входила більша частина території сучасної України). В сучасний період частина країн (Голландія, Італія, Швейцарія, Російська Федерація) відмовилася відтак званого дуалізму приватного права (тобто регулювання майнових відносин за допомогою двох кодексів - Цивільного і Торгового/Комерційного), проте зберігає специфіку регулювання відносин у сфері господарювання шляхом прийняття спеціальних законів - про господарські товариства чи окремі їх види (акціонерне, з обмеженою відповідальністю), антитрестівські закони (закони про захист економічної конкуренції) та ін.

У Радянському Союзі були спроби кодифікації правового регулювання господарської сфери в 20-і роки. Так, у жовтні 1923 р. Комісією з внутрішньої торгівлі при Раді праці та оборони РРФСР був внесений у законодавчій орган проект Торговельного Зведення, доцільність прийняття якого обґрунтовувалася необхідністю зовнішнього (з боку держави) регулювання "торговопромислової стихії", ідо була притаманна для того періоду - введені у зв'язку з проведенням політики непу приватноправові елементи господарювання необхідно було пов'язати з державним сектором економіки та державним регулюванням. Проте ідея кодифікації правового регулювання в господарській сфері розглядалася у зв'язку з дискусією про співвідношення цивільного і торгового права. Відмова від політики непу і монополізація державою господарської сфери суспільного життя країни стали своєрідним приводом для відмови від дуалізму (або "двосекторності") правового регулювання господарської сфери, в якій противники господарського права вбачали загрозу розколу єдиної радянської правової системи.

В 30-і роки Л.Я. Гінзбург та Є.Б. Пашуканіс - засновники наукової школи єдиного господарського права - обґрунтовували необхідність спеціального (у формі Торгового/Господарського кодексу) регулювання відносин у сфері соціалістичної економіки, включаючи до кола її суб'єктів і громадян, які вступають у майнові відносини. На жаль, політизація наукової сфери в 30-і роки і наявність серед опонентів ідеї єдиного господарського права головного тодішнього теоретика в правознавстві Л.Я. Вишенського, впливового та послідовного сталініста, призвели до трагічних наслідків для засновників цієї школи.

В останній третині XX століття в Радянському Союзі знову набула поширення ідея кодифікації правового регулювання в господарській сфері, проте вона не була реалізована.

Після здобуття Україною незалежності відповідно до Концепції Судово-правової реформи почав розроблятися Господарський (Комерційний) кодекс, перший варіант якого у Верховній Раді спіткала невдача, а другий (під дещо зміненою назвою - як Господарський кодекс) після тривалих складнощів (трьох читань, подолання президентського вето) був ухвалений 16 січня 2003 p., а набув чинності з 01.01.2004 р. (питання про місце Господарського кодексу в системі господарського законодавства розглядатиметься).