Вагомий внесок у вітчизняну політико-правову думку зробили члени декабристських організацій в Україні. Брати Муравйови-Апос толи, Борисови, а також С. Волконський, Ю. Люблінський, І. Горбачевський, О. Юшневський були найактивнішими провідниками, ідеологами й учасниками руху, що мав на меті державний переворот, спрямований проти самодержавства і кріпаччини. Саме в Тульчині та Києві розроблено, обговорено й затверджено у 1823 р. "Руську правду" П. Пестеля - перший проект новітньої конституційної думки на українських землях. І хоча більшість українських декабристів, за словами М. Драгоманова, "не мали почуття національної самосвідомості", це не зменшує внеску палких прихильників французьких просвітників і революціонерів у загальнолюдську й українську конституційну думку та політико-правове вчення про права й свободи людини.
Перші десятиліття другої половини XIX ст. домінуючими в політико-правовому житті в Україні буди такі проблеми: 1. Ліквідація кріпацтва в економіці, соціальній і правовій сферах. 2. Боротьба за поширення ідей європейського лібералізму і просвітництва. 3. Відстоювання у всіх можливих формах інтересів та прагнень селянської маси. Перед освіченим прошарком громадянства постало завдання поширення серед селянства освіти, виховання політичної культури. Тому велику увагу було звернено на організацію шкіл, видання національної літератури, що мало служити пробудженню політичної та правової самосвідомості в українського населення.
Вагомий внесок до вітчизняного конституціоналізму, теорії прав людини і громадянина, політико-правової думки загалом зробило Кирило-Мефодіївське товариство, котре як таємна політична організація утворилось у Львові наприкінці 1845 - початку 1846 р. Товариство об'єднувало молодих учених, політиків, письменників. Це був цвіт української інтелігенції. До нього належали М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський, П. Куліш, О. Маркович, Т. Шевченко. Революційно-радикальне крило товариства, до якого входили Г. Андрузький, М. Гулак, О. Навроцький, І. Посяда та ін., керувалося "теорією насилля". З Товариством підтримували зв'язок діячі визвольного руху Білорусії, Росії, Польщі, Болгарії, Чехії, Сербії, Хорватії.
Кирило-Мефодіївське товариство ставило за мету об'єднати всі слов'янські народи у федерацію. Лідерами більш поміркованого політичного крила товариства були О. Маркович, Д. Пильчиков, М. Савич, О. Тулуб, М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш. Вони сповідували реформізм, християнську смиренність, мирну пропаганду політико-правових ідей товариства.
Політико-правова програма Кирило-Мефодіївського товариства викладена у "Книзі буття українського народу" або її ще називали "Закон Божий" і в "Статуті Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія". Основними завданнями члени товариства вважали: 1. Ліквідацію самодержавства. 2. Скасування станів і кріпосного права. 3. Визволення й об'єднання слов'янських народів у федеративну республіку з парламентським ладом. 4. Надання кожному народові автономії. 5. Запровадження загальної освіти народів. Програмні положення розвивали республіканські традиції декабристів. Члени товариства прагнули розкрити політичний ідеал, здійснення якого принесло б, передусім, свободу Україні. Для цього, вони вважали, необхідно добре усвідомити й осмислити минуле та сучасне.
Найбільш рішучу й безкомпромісну позицію у Кирило-Мефодіївському товаристві займав Тарас Григорович Шевченко (9 березня 1814 - 10 березня 1861) - великий український поет, художник, мислитель революційно-демократичного напряму. Він відстоював ідеї народного повстання, кінцевою метою якого мало бути встановлення демократичної республіки. Саме під впливом Т. Шевченка та одного із засновників братства М. Гулака було зроблено кілька варіантів проектів конституції
Слов'янських Сполучених Штатів (без Росії), автором якої став 20-річний студент юридичного факультету Київського університету Г. Андрузький.
За доносом Кирило-Мефодіївське товариство в березні 1847 р. було розгромлене. Цар Микола І, наказав заарештувати всіх його членів. Товариство проіснувало лише 15 місяців, проте відіграло значну роль у розвитку суспільно-політичної та правової думки і визвольної боротьби в Україні. Поява Кирило-Мефодіївського товариства викликала у Миколи І страх українського сепаратизму, він розумів його як політичний, духовний і правовий підрив царського режиму.
Миколу Костомарова (1817-1885) відомого українського історика, одного із організаторів і головних ідеологів Кирило-Мефодіївського братства, по праву вважають і фундатором української політології. Він залишив велику наукову спадщину з політичної історії України: "Богдан Хмельницький", "Руїна", "Мазепа", "Мазепинці", "Гетьманство Виговського", "Гетьманство Юрія Хмельницького", "Павло Полуботок", "Думки про федеративні начала у давній Русі", "Дві руські народності" та ін.
У цих роботах поряд із політичними ідеями були закладені і правові теорії. Так, наприклад, ідеал М. Костомарова - федеративна демократична слов'янська республіка. Особливо це просліджується у його роботі "Закон Божий" (Книга буття Українського народу): "І встане Україна зі своєї могили, і знову озветься до всіх братів своїх Слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа - ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні в Сербії, ні у Болгар".
М. Костомаров мріяв про втілення ранньохристиянської ідеї повної соціальної справедливості, свободи, рівності, братерства, скасування кріпацтва і станових відмінностей. На засадах християнської моралі будуть неухильно дбати про освіту і добробут народу, його культуру. Як провідник "теорії народного елементу" в політико-правовому процесі М. Костомаров ідеалізував "український дух", "українську раціональну демократію", "братерське співжиття рівних слов'янських народів".
Особливий акцент М. Костомаров робив на федеративному устрою слов'янської держави. Федеративною державою, за його політико-правовою теорією, повинні управляти обрані на чотири роки президент і конгрес. У такій державі мало бути невеличке спільне військо, однакова грошова система, загальне керівництво зовнішніми відносинами. Отже, у такій федерації простежувалося чимало конфедеративних рис.
Микола Костомаров практично був головним ідеологом Кирило-Мефодіївського товариства (братства) та вів полеміку з іншими членами. Слід відзначити, що, поділяючі загальні засади своєї політико-правової програми, члени товариства розходились у питанні про першочергові завдання. М. Костомаров вважав першочерговим домагатись єдності слов'ян. П. Куліш наголошував на розвитку, насамперед, української культури. Тарас Шевченко пристрасно відстоював ідеї соціального і національного звільнення українців. За радикалізм своїх ідей Т. Шевченко був покараний найжорстокіше.
Характерною ознакою політико-правових поглядів поета-бунтаря Т. Г. Шевченка є глибоке несприйняття, засудження самодержавства. Для нього немає "добрих" царів. У поемі "Сон", яку Т. Шевченко сам називав комедією, він із нищівним сарказмом розвінчує образ царя як помазаника божого на землі. У творі "Юродивий" називає царя "фельдфебелем на троні", верховодою зграї насильників і кровожерних поміщиків-нелюдів. У творі "Царі" поет розкриває і рішуче засуджує злочинну сваволю самовладців-деспотів. Івана Грозного у своїх творах Т. Шевченко називає "мучителем", особливо перепало Петру І за те, що він зробив з Україною, "поклав сотні тисяч у каналах козаків і на їх кістках збудував собі столицю". Не менш критично характеризувалася Катерина II. "А німкеня Катерина, розпусниця всесвітня, безбожниця, мужевбивця знищила козацтво і свободу".
Майбутнє України Т. Шевченко, якого сучасники називали "пророком", пов'язував не з буржуазно-правовим ладом, а з самоуправлінням народу, з громадською, колегіальною формою реалізації влади як гарантією від свавілля властителів. В основу самоуправління народу він поклав суспільну власність і, передусім, власність на землю.
Т. Г. Шевченко, як ніхто інший, дав глибоку й нищівну критику російського законодавства, організації суду та судочинства. Першим в історії революційної думки та політико-правових вчень в Україні Т. Г. Шевченко показав злочинну суть тодішніх законодавчих актів, висловив рішучий протест проти царських законів та юридичного їх трактування як способу пригнічення трудової людини. Він писав, що ці закони "катами писані", що "правди в суді немає". Його ідеалом була трудова демократична республіка.
У творах Т. Г. Шевченка поряд з антикріпосницькими, антицарськими ідеями червоною ниткою проходить думка про самостійність України. Його творчість та політико-правова діяльність справила великий вплив на розвиток визвольних ідей, національної самосвідомості українського народу, на формування української інтелігенції, здатної до боротьби за ідеали соціальної, політико-правової та національної свободи.
Наступний етап у розвитку політико-правових ідей в Україні пов'язаний з революційним народництвом, діяльність якого проходила в нерозривній єдності з народницьким рухом у Росії, зокрема, з такими організаціями, як "Народна воля" та "Чорний переділ". їх діяльність уже мала відчутний вплив марксизму та анархізму, зокрема, стосовно критики капіталізму. Тому програмні документи, прокламації, відозви використовували вже фрази "робітничий клас", "експлуатація", "буржуазний лад" та ін. Головний принцип оцінки держави - кому вона служить, чиї інтереси захищає. У програмних принципах народоправління важливе місце відводиться демократичним традиціям сільської общини. В основу прав людини народники ставили природне право, що виходило з цінностей та інтересів людського буття. Для встановлення правопорядку в країні потрібні закони й інститути, які б відображали волю народу. Правам та свободам особи відводилося особливе місце в цих програмах. Багато хто при цьому широко використовував законодавчі акти Франції, США та інших буржуазних держав. Визнання народниками терору як методу політичної, правової боротьби не могло дати бажаних результатів.
Великий внесок у розвиток суспільно-політичної правової ідеї в Україні зробили представники демократичної інтелігенції в другій половині XIX - на початку XX ст. Це були О. Потебня, С. Подолинський, О. Терлецький, М. Драгоманов, Іван Франко, Леся Українка та багато інших. Знайомі між собою, вони не завжди досягали згоди, пропонували різні підходи для вирішення тієї чи іншої справи. Але всі рішуче відстоювали демократичні погляди, боролися за соціальну й національну незалежність українського народу, діяли й творили для нього.
19 лютого 1861 р. Олександр II видав маніфест, що скасовував кріпосне право. Цей епохальний документ являв собою незграбну й заплутану за своєю суттю заяву, яка створювала у селян враження, що жадане звільнення прийде ще нескоро й не задовольнить усіх їхніх сподівань. Але водночас зі скасуванням кріпосного права в Україні розпочинаються репресивні дії царського уряду. Вони спрямовані на приниження національної свідомості. Почали закривати українські школи, видавництва. У 1863 р., 18 липня, в Петербурзі виходить циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва про обмеження видання книг і заборону викладання в школах українською мовою (Валуєвський указ). П. Валуєв заявив, "что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может". Його підтримав Синод, що наклав вето на видання Священного писання українською мовою.
Розпочалася нова хвиля політичної еміграції політико-правових діячів з України за кордон. Посилюючи свою репресивну політику, цар Олександр II у 1876 р., 18 травня, підписав указ про абсолютну заборону українського письменства, заборонялося навіть співати українські пісні. Цей акт царя отримав назву "Емський акт", який привів до заборони і театральних вистав українською мовою. Провідні українські політико-правові діячі покидали свою рідну землю, хто встиг емігрував, але більшість була затримана і суворо покарана.
У політичній еміграції були О. Кониський, В. Лобода, П. Єфименко, С. Подолинський, М. Зібер, М. Драгоманов, П. Чубинський (написав слова українського гімну "Ще не вмерла Україна" на музику М. Вербицького) та багато інших. Визначне місце в історії суспільно-політичної думки в Україні в другій половині XIX ст. посідав Михайло Драгоманов (1841-1895) - український публіцист, історик, літературознавець, етнограф, фольклорист, основоположник політичної науки в Україні, спеціаліст у вирішенні проблем держави, права, політичної влади, вітчизняний конституціоналіст. Головні його політико-правові праці - "Шевченко, українофіли і соціалізм", "Пропащий час - українці під Московським царством", "Історична Польща і великоруська демократія", "Автобіографічна замітка", "Вільний союз - Вільна спілка", "Лібералізм і земство в Росії", "Австро-Руські спомини, 1867-1877", "Чудацькі думки про українську національну справу", "Листи на Наддніпрянську Україну" та ін.
Основу політико-правових поглядів М. Драгоманова становила автономно-федералістична концепція. Унітарна, жорстко централізована держава - це втілення деспотизму, диктатури небагатьох. Федеративна держава базується на громадському та місцевому самоврядуванні, гарантіях природних прав і свобод людини, суворому обмеженні центральної влади. Драгоманов вважав, що тільки автономно-федеративний лад може вирішити соціально-економічні, державно-політичні, національні та правові питання. Людина для нього - це основа соціального устрою, найвища цінність, гарантіями права якої може бути лише вільна самоврядна організація (громада), конфедерація типу швейцарської або федерація за зразком США чи Англії.
Головна ідея конституційного проекту, розробленого Драгомановим, - перетворення Російської імперії на децентралізовану федерацію, де українці створюють громаду "Вільна спілка". Основні її завдання: 1. Забезпечення політичних свобод: права людини і громадянина. 2. Недоторканність тіла для ганебних покарань і смертної кари. 3. Недоторканність помешкання для поліції без судової ухвали. 4. Негайна передача заарештованого до рук судової влади. 5. Недоторканність приватних листів і телеграм. 6. Свобода вибору місця мешкання й занять. 7. Свобода совісті та відокремлення церкви від держави, держави від церкви. 8. Свобода слова, друку, навчання. 9. Свобода зібрань, мітингів і процесів. 10. Свобода звернень до владних структур.
У державно-правовій концепції М. Драгоманова передбачалися три гілки влади: законодавча, виконавча, судова. Законодавча належала двом думам - державній і союзній. Зміни до основних законів мали вноситися в разі згоди третини членів двох дум і затверджуватися Державним собором, що обирався зі складу двох дум, а також делегатами від обласних зборів. Головою держави міг бути імператор з успадкованою владою чи обраний голова Всеросійського державного союзу. Він призначав міністрів, відповідальних перед обома думами.
Разом із державною владою на місцевому рівні передбачалося самоврядування: громадське (в містах і селах), волосне, повітове та обласне, репрезентоване сходами і зборами, яким були підзвітні всі посадові особи, крім суддів. На рівні міст, волостей, повітів та областей обиралися думи, а з їх складу - управи.
До третьої гілки влади - судової, окрім Верховного суду, входили судові палати обласних, повітових і міських дум. Статус суддів визначався законом. Члени Верховного суду призначалися довічно главою держави. їм належало мати вищу юридичну освіту і практику роботи в судових палатах.
Найкраща форма політичного життя - асоціація гармонійно розвинених особистостей в Україні - "громадський соціалізм", "громадівська праця", які "мусять мати українську одежу". Самоврядування є основою основ руху до повної справедливості, до соціалізму, до найголовнішої мети - "повернення української нації до сім'ї націй культурних".
У 1876 р. в Женеві М. Драгоманов, разом з іншими українськими діячами, заснував українсько-російський збірник, а потім журнал "Громада", який мав помітний вплив на українську молодь. Він мріяв, що нове покоління скористається його конституційним проектом "Вольного Союза - Вільної Спілки" 1885 р. Не відкидаючи революційних методів боротьби із самодержавством і переходу до нового суспільного устрою, М. Драгоманов віддавав перевагу еволюційному розвиткові суспільства. Здійснення соціалістичного ідеалу "можливе тільки у певній поступовості та за високого розвитку мас, а тому і досягнуте буде більше з допомогою розумової пропаганди, чим кривавих повстань".
Значний внесок у розвиток політико-правової думки в Україні зробив Сергій Подолинський (1850-1891). Він був одним із перших популяризаторів економічного вчення Карла Маркса в Україні. Ідеал С. Подолинського - суспільство, в якому народ сам управлятиме всіма економічними та культурними справами. Народ організує виборчу адміністрацію повітів, волостей, керівні федеральні органи, створить народні суди, "громадське козацтво" (поліцію), до якого буде причетний кожний громадянин, придатний до військової служби.
Одним із видатних представників політичної та правової думки України був І. Я. Франка (1856-1916) - поет, публіцист, філософ, учений-дослідник, громадсько-політичний діяч. З-під його пера вийшло близько 3 000 творів (літературних, наукових, публіцистичних), які охопили 50 років суспільно-політичного та правового життя України та українського народу. Іван Франко негативно ставився до ідеї диктатури пролетаріату, "державного соціалізму", жорсткої централізації усього суспільного життя. Майбутнє суспільство, на його думку, - справжнє народовладдя, а не формальна демократія. Державу і політику замінить діяльність самих громад.
Відносини між громадянами, об'єднаннями і народами визначатиме громадівсько-федеративний принцип, який своїм змістом передбачає федерацію при збереженні автономії особи, громади, народу. Для І. Франка майбутня Україна - це розвинута, висококультурна нація Європи. Він відстоював ідею об'єднання слов'янських націй у єдину федерацію і навіть оформлення всесвітньої федерації.
Видатна представниця української культури Леся Українка (1871-1913) протягом усього свого життя була під пильним наглядом поліції. Вона цікавилася діяльністю багатьох політичних партій, але не визнавала жодної з них. Усі свої роботи Леся Українка присвятила боротьбі українського народу проти національного гноблення. На перше місце вона ставила боротьбу проти російського царизму та російської державної машини.
У поглядах на походження держави Леся Українка виходила з теорії насильства. Держава виникла внаслідок завоювання одного народу іншим, або з добровільним підкоренням слабшого народу сильнішим. Російська абсолютна монархія побудована на насильстві й не обмежена ніякими законами. У своїх творах Леся Українка закликала народ до активної революційної боротьби з поневолювачами. Відстоюючи право народу на революційну боротьбу проти своїх гнобителів, Леся Українка заперечувала вчення Л. Толстого про "непротивлення злу насильством".
Стоячи на позиціях активної революційної боротьби проти своїх гнобителів Леся Українка у статті "Політика і етика" відкидала терор як засіб боротьби. Терор - безперспективний, безцільний шлях, бо на місце одного правителя приходить інший. Міра свободи особи, за переконанням Лесі Українки, залежить від ступеня ЇЇ духовного розвитку. Справжня свобода - національна свобода, свобода вільного розвитку всіх націй.
Центральною постаттю в українській політико-правовій думці кінця XIX - першої третини XX ст. був Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934), видатний український історик, політико-правовий діяч, автор кількох конституційних проектів та майже 2 000 наукових праць. Його основна робота - десятитомна "Історія України-Руси", найбільша історіографічна праця про український народ, яка увійшла до скарбниці світової історіографії. Роботу "Історія України-Руси" називають ще історичним посвідченням чи паспортом українського народу. В ній М. Грушевський завершив концептуальне обґрунтування політичної та правової історії українства. М. Грушевський відкинув традиційну схему і московську династичну генеалогію С. Соловйова, В. Ключевського, довівши, що українці, росіяни і білоруси походять не з однієї "колиски", а кожний із них має власне коріння.
Історію України М. Грушевський веде від Київської Русі через Галицько-Волинське князівство, далі - литовсько-руську добу, період визвольних змагань козацько-гетьманських часів і Переяславського договору з Московським царством.
Історія великоруська, за М. Грушевським, починається зі свого кореня - Володимиро-Московського князівства, яке еволюціонізувало під найсильнішим впливом Київської Русі. Загальноросійської історії, як і загальноросійської народності, не існує: це штучна конструкція.
Період Київської держави є давнім періодом української політико-правової історії, київські князі - українськими князями, культура XI-XII ст. - українською культурою. Договори Київської Русі з Візантією, "Руська правда" - українське право. Саме українські племена започаткували Київську державу.
Завдяки старанням М. Гру шевського значно просувалась уперед теорія українського конституціоналізму. 17 березня 1917 р. українці заснували власну організацію - Центральну Раду, президентом (головою) було обрано Михайла Грушевського. Центральна рада прийняла чотири Універсали.
Перший універсал (червень 1917 p.). "Не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям".
Другий Універсал (липень 1917 p.). Проголошено прагнення України до автономії в складі Росії. Право на справедливе представництво у Центральній раді інших народів, які живуть в Україні. Право формування перших окремих військових частин України.
Третій Універсал (листопад 1917 p.). Проголошено Україну Українською Народною республікою (УНР) у складі Російської республіки. Поставлено питання про негайні мирні переговори з Радою народних комісарів Росії. Проголошувалися всі демократичні свободи: "слова, друку, віри і т. д.".
У грудні 1917 p., в Харкові, за наказом Леніна, більшовики скликали І Всеукраїнський з'їзд Рад і проголосили, що з'їзд Рад робітників і солдат оголошує рішучу боротьбу Центральній Раді і що Україна не є УНР, а частина Російської Республіки. 25 грудня 1917 р. проголосили, що в Україні встановлюється Радянська влада і діють тільки закони Російської Федерації, а місто Харків проголошувалося столицею радянської України.
У відповідь на ці дії 22 січня 1918 р. було проголошено Центральною Радою в місті Києві Четвертий Універсал, в якому заявлялось, що УНР стає "самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу".
29 квітня 1918 р.- останнє засідання Центральної ради, на якому ухвалено проект Конституції УНР. Нова Конституція УНР передбачала посаду президента. Відповідну посаду, як голова Центральної Ради, на цей час обіймав M. С. Грушевський. Тому його вважають Першим президентом України.
1 листопада 1918 p. у Львові землі, які були під Австро-Угорщиною, Польщею проголошуються Західноукраїнською Народною Республікою, першим президентом став Кость Левицький (ЗУНР), а потім Євген Петрушевич. 22 січня 1919 р. в Києві проголошується акт возз'єднання УНР і ЗУНР в єдину соборну Україну.
У 20-ті роки розвиток політико-правової думки в Україні пов'язувався, в першу чергу, з іменами М. Міхновського, В. Липинського, Д. Донцова, В. Винниченка та ін.
Микола Махновський (1873-1924) відомий як автор промови "Самостійна Україна", що ненадовго стала програмною платформою РУП з 1900 р., тобто з часу її створення, і один з ймовірних розробників проекту "Основного закону Спілки народу українського". М. Міхновський вважав, що кожна нація прагне самовиявлення у формі незалежної самостійної держави. Державна самостійність - це головна умова існування нації. Державна незалежність - це національний ідеал у системі міжнародних відносин. М. Міхновський розкрив негативну роль Російської імперії стосовно до України: примусове нищення української мови, підтримка російської культури за рахунок України, жорстокі репресії щодо українства, зневажання свободи совісті, недоторканності особи, інших природних прав людини.
На цій підставі Микола Міхновський висунув такі гасла: 1. "Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець залишається на нашій території, ми не маємо права покласти зброю". 2. "Візьмемо силою те, що належить нам по праву, але відняте від нас теж силою". 3. "Вперед! Бо нам ні на кого надіятись і озиратись назад". 4. "Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат до Кавказу!" Завдання "розплющенім очей у рабів, - небезпечне для панів", на думку М. Міхновського, повинна вирішувати національна інтелігенція, застосовуючи як мирні, так і збройні засоби боротьби.
Творення національної української державності було змістом життя видатного українського мислителя В'ячеслава Липинського (1882-1931). В його класичній політико-правовій роботі "Листи до братів-хліборобів" запропонована логічна схема й правова теорія державності. В. Липинський виступив як самостійник та монархіст. За своє життя він двічі змінював свої політико-правові погляди: один раз - у бік демократії, другий раз - до конституційної монархії.
Сильна влада має зосереджуватися в руках однієї особи, яка очолювала б державну оборону і через Кабінет Міністрів - державну адміністрацію. її влада обмежується двома законодавчими палатами: нижча - з'їзд Рад окремих земель, яка представляє інтереси територій, вища - трудова Рада, що представляє інтереси державні - інтереси праці.
В. Липинський виступив за встановлення правової монархії у традиційній формі гетьманату. Такий державний устрій докорінно відрізняється від московської централізації, яка спирається на необмежену владу монарха і терор, і від польської монархії, де король завжди був маріонеткою шляхти.
Особливістю і позитивним елементом національного консерватизму В. Липинського була ідея політичної інтеграції як засобу творення незалежної національної держави. Нація для нього - це всі громадяни держави. За схемою В. Липинського існують такі форми державного устрою:
1. "Демократія" - державна влада за цих умов потрапляє до рук "багатіїв-плутократів" або до рук найнятих ними політиків-професіоналів з-поміж інтелігенції. Державна влада стає знаряддям реалізації не народних, а приватних інтересів окремих осіб чи угруповань. Це підриває основи дисципліни і правопорядку.
2. "Охлократія" - форма державного устрою або тип, який В. Липинський відносить до революційної диктатури, фашизму, більшовизму. Для цієї системи характерне зосередження політичної і духовної влади в одних руках. У минулому "охлократія" складалася з кочовиків, а в новітні часи з декласованих елементів. За такого державного устрою панівною стає монолітна військово-бюрократична ланка, яка легко маніпулює юрбою.
3. "Класократія" - форма державного устрою, яка відзначається рівновагою між владою і свободою, між силами консерватизму і прогресу. В основу такого устрою повинна бути покладена правова, "законом обмежена і законом обмежуюча" конституційна монархія. На чолі держави має бути монарх (гетьман), влада якого передається в спадок і є легітимною. Для В. Липинського ця форма найприйнятніша.
Одне з основних положень політико-правової концепції В. Липинського полягає в тому, що державу можна будувати тільки за ініціативою "еліти". Саме вона здатна повести за собою пасивну більшість. Його теорія еліт за оригінальністю стоїть в одному ряду з класиками політико-правової концепції теорії еліт Г. Моска, В. Парето і Р. Міхельса.
В. Липинський у своїй політико-правовій концепції стверджував, що тільки власна держава, збудована українською нацією на своїй етнографічній території, врятує її від економічного розпаду та кривавої анархії. І будувати її треба самим українцям: "Ніхто нам не збудує держави, коли собі самі не збудуємо, і ніхто за нас не зробить нації, коли ми самі нацією не хочемо бути".
Д. Донцов, В. Липинський, І. Рудницький, В. Винниченко перебували в політичній еміграції. Тому вони змогли створити свої політико-правові вчення. Багато мислителів загинуло в сталінських таборах. Ідеї самостійної України, проголошені М. Міхновським, зумовили розвиток української державотворчої правової ідеології, відомої під назвою "чинного націоналізму". Створив її доктор права, публіцист, журналіст Дмитро Донцов (1883-1973). Найвідоміші його праці: "Історія розвитку української державної ідеї" (1917 p.), "Мазепа і мазепинство" (1919 p.), "Підстави нашої політики" (1921 p.), "Націоналізм" (1926 p.), "Дух нашої давнини" (1944 p.), "Хрест проти диявола" (1948 p.), "Правда прадідів Великих" (1953 p.), "Московська отрута" (1955 p.), "За яку революцію" (1957 p.), "Дві літератури нашої доби" (1958 p.), "Незримі скрижалі Кобзаря" (1961 p.), "Хрестом і мечем" (1967 p.), "Клич доби" ( 1968 p.).
Особливого розвитку політико-правові ідеї Д. Донцова набувають у праці "Націоналізм", у якій він обґрунтовує власний підхід до утвердження нації. Він зал ожив основи в українській політико-правовій думці теорії так званого "інтегрального націоналізму". На початку XX ст. "інтегральний націоналізм" поширюється не тільки в Західній, айв східній Європі. Найбільший вплив ця теорія мала в запізнілих націях (Німеччина, Італія, Японія). Характерні риси "інтегрального націоналізму" - крайній радикалізм, войовничість, експансіонізм.
Дмитро Донцов у політико-правовій теорії "інтегрального націоналізму" головну увагу приділяв створенню української нації як самосвідомої, суспільної, культурної, правової і політичної одиниці, що є передумовою створення власної держави. В роботі "Націоналізм" він визначив основні вимоги націоналізму: І. Воля до життя. 2. Воля до влади. 3. Воля до експансії. 4. Романтизм. 5. Догматизм.
Д. Донцов намагався обгрунтувати українську самостійницьку політику: І. Внутрішню (виховання на засадах західної культури). 2. Зовнішню (повна сепарація від Росії). На початку своєї діяльності Д. Донцов стояв на позиціях соціал-демократії, активно вів пропаганду марксистських теорій, але згодом зневірився і розчарувався в них. Пізніше знайшов собі іншого кумира - Ф. Ніцше. Він був у захопленні від більшовиків, фашистів, вказуючи на те, що вважає прийнятним для української боротьби за державність: треба брати приклад з того, як вони захопили владу.
Головним у житті окремої людини Д. Донцов вважав не інтелект, а волю з її виявами самолюбства, ненависті, любові. Для створення і виховання "нової людини", яка б горіла любов'ю до своєї нації, важливим і позитивним є ірраціоналізм, експансія, насильство, фанатизм. Така "нова людина" повинна визнавати моральним лиш те, що зміцнює її силу та забезпечує зростання.
Концепція "інтегрального націоналізму" Д. Донцова включає, як він сам вказував, три вихідних елемента: 1) Росія - найголовніший ворог України. 2) Селянство - хребет нації і держави. 3) Необхідність сильного відчуття мети і волі. Ідеал Д. Донцова - державний лад у вигляді "селянської дрібнобуржуазної республіки". Націоналістична політико-правова ідеологія Д. Донцова дала поштовх розвитку тієї суспільно-політичної та правової думки, що сповідувала принцип: мета виправдовує засоби. Цієї думки дотримувались Є. Коновалець, А. Мельник, С. Бандера та інші проповідники радикального українського націоналізму. Однак радикальний націоналізм ніколи не був ані першим, ані основним носієм української національної ідеї.
Політико-правова концепція Володимира Винниченка (1880-1951) закладена у праці "Відродження нації". Перебуваючи у вимушеній еміграції в 1920 р., він приїздить до Москви, де намагався порозумітися з більшовицьким урядом на чолі з Леніним щодо подальшої долі суверенітету України. Його не зрозуміли ні в Москві, ні в еміграції. Він намагався знайти вихід з тієї непростої політичної ситуації. Пише унікальний твір у 1949 р. "Заповіт борцям за визволення", в якому відображена еволюція його політико-правових поглядів на засоби й методи боротьби за незалежність України. Перший заповіт полягає в тому, що незалежну Україну слід творити в Україні, а не поза її межами. Друга заповідь - необхідність орієнтації на розв'язання національно-державного питання України не через війну, а через мир.
В. Винниченко робить висновок, що причина жорстокості суспільно-політичного розвитку - в самій людині. А щоб зробити життя справедливим і рівноправним, слід оновити все, що становить єство людини, - психіку, душу, мораль, побут, родину і навіть систему харчування. Тільки оновлена людина стане спроможною змінити світ.
Поразка національної революції змінила умови формування поглядів на державу і право. Як розвивалася політико-правова думка безпосередньо в радянський Україні? Відповідь на це питання дав командувач Червоної армії Лев Троцький, який відкрито заявив, що "радянська влада протрималася на Україні до сих пір (і протрималася нелегко) в основному силою Москви, великоруських комуністів і Червоної армії".
Це було заявлено наприкінці 1920 р. і водночас намітилась тенденція до повної політизації громадського наукового життя.
Наявність даної тенденції дала змогу виділити в розвитку політично-правової думки два етапи: перший - з початку 20-х років до початку 30-х, другий - 30-ті роки. У рамках першого політико-правова думка розвивалась в економічному і суспільно-політичному контексті практичної реалізації НЕПу, (Нова економічна політика). Для нього характерний розвиток науково-комуністичної та правової думки, проведення лінії "войовничого матеріалізму" і ідеології революційного марксизму.
У рамках другого періоду розвиток політико-правової думки звівся до: 1. Публікації та вивчення "Короткого курсу ГЗКП(б)", для закладення фундаменту тоталітарному сталінському режиму. 2. Створення КПУ (основа закладена в 1918 р.) 3. Створення системи політико-правової освіти. 4. Створення радянських партійних шкіл. 5. Створення в Харкові та відкриття Комуністичного Університету ім. Артема. 6. Відкриття українського інституту марксизму-ленінізму. 7. Відкриття в Харкові інституту політичної освіти. 8. У вузах почали вивчати вчення Маркса, Енгельса, Леніна. 9. Усі політико-правові теорії, думки, погляди, ідеології підпорядковувались марксистсько-ленінській політиці.
На початку 1931 р. за наказом Сталіна в Україну з Москви приїхало ЗО вірних сталінських учених на чолі з М. Мітіним та І. П. Юдіним, які провели "більшовизацію науки". Було зроблено висновок, що "наука, яка не є в наш час соціалістичною, не є власне наукою" (Под знаменем марксизма-ленинизма. - 1930. - № 10-12. - С. 17).
У 1933 р. в Україну знову приїхав М. Мітін для "углубления большевизации украинской науки". В результаті цієї роботи українські науковці, письменники, публіцисти, теоретики масово поїхали не за своєю волею освоювати північні простори Росії. Українських теоретиків політико-правової думки поділили на такі табори: 1. Націоналісти-фашисти. 2. Меншовики-троцькісти-зинов'євці. 3. Болото. На той час вже непотрібні були творчі розробки. Головним стало цитувати Маркса, Енгельса, Леніна і, особливо, Сталіна. За два неповних роки лише в Україні розійшлося біля 5 млн примірників "Короткого курсу ВКП(б)".
Після трагічної смерті М. Хвильового (1893-1933), українського письменника, публіциста, політичного діяча і було поставлено крапку в розвитку незалежної суспільно-політичної думки України. Все населення примусово вивчало "Короткий курс ВКП(б), бо вважалося, що це не прос