Історія вчень про державу і право - Мироненко О.М. - Формування ідеології суспільного примирення

Значний внесок у розвиток політичної і правової думки Київської Русі зробили засновники чернецтва - Антоній Печерський (983-1073) і Феодосій Печерський (прибл. 1036- 1074). Антоній рішуче виступав проти підпорядкування візантійської церкви Папі Римському. Він розглядав людину як вінець творіння Бога - рівну, вільну, але гріховну, а князя - як богоугодного володаря. Сенс життя він вбачав у молитві, пості та праці.

Ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій Печерський жив і творив поруч з Антонієм. У своїх повчаннях про терпіння, любов, піст, милостиню, покору, ходіння до церкви тощо, написаних у вигляді практичних порад, Феодосій рішуче засуджував користолюбство, зажерливість, різко критикував князя Ізяслава за відхід від державних інтересів Київської Русі, проклинав братовбивчу війну між ним і Святославом. Він також обстоював непохитність божественних законів, відданість православ'ю і водночас проповідував повагу до прав "кривовірів", "чужо вірів", рівноправність інших народів, закликав можновладців "творити добрі діла і бути милосердними" як до руських людей, так і до чужинців. Феодосія вважають одним із творців церковно-правової доктрини встановленого Богом династичного князювання на Русі, повне обґрунтування якої через півстоліття здійснив у "Повісті минулих літ" диякон Нестор.

Феодосій Печерський і перший київський митрополит з руських Іларіон були засновниками вітчизняної проповідницької школи, яка охоплювала майже все світоглядне вчення, у т. ч. тогочасну правову і політичну думку. Серед представників цієї школи - туровський єпископ Кирило (між 1130 і 1134 - прибл. 1182); київський митрополит Клим (Климент) Смолятич (1147-1154), який боровся за незалежність руської православної церкви від Візантії; перший новгородський єпископ з руських Лука Жидята (1036-1059); чернець Зарубського монастиря Георгій (прибл. XII-ХШ ст.) та ін.

У 1073-1076 рр. для київського князя Святослава Ярославича "з багатьох книг великих" було складено два Ізборники Святослава. Вони значно прискорили процес проникнення у давньоруську політико-правову думку інтерпретованих ідей давньогрецьких мислителів. Вміщені в них вислови та афоризми морально-етичного характеру справили значний вплив на зміст вітчизняних правових настанов. Те саме стосується й антології афоризмів різних народів і різних епох під назвою "Бджола" (XI ст.). Вимоги поваги до закону, як до Бога, твердження про його виняткову важливість в організації державного життя, необхідність неухильного виконання закону, невідворотну відповідальність його порушників перед Божим судом містяться у посланні Якова Чорноризця (XI ст.).

Прагненням до поліпшення правового становища бідних, пом'якшення наслідків соціально-економічної нерівності людей пройняте "Повчання" Володимира Мономаха (1117). "Убогих не забувайте, - наказував великий князь своїм спадкоємцям, - а скільки можете годуйте і подайте сироті, і вдовицю оправдуйте самі, а не дайте сильним згубити людину". Князь також повчав синів бути мудрими і діяльними правителями Русі, оберігати гідність держави, любити освіту.

Отже, у політико-правовій думці Київської Русі утверджувалася ідеологія суспільного примирення, нейтралізації руйнівних процесів у державі шляхом законослухняності, сподівання на Бога, терпіння, покори, задоволення своєю долею. Зразком у цьому, як учив Володимир Мономах, мають бути праведники. У "Повчанні" простежується прагнення ствердити феодальні правовідносини на основі досягнення "ідеального" правління, домогтись єдності Київської Русі, поставити державні інтереси над особистими образами, поєднати християнську мораль з політикою держави, запобігти чварам, підкорити силу праву і чеснотам.

Проблеми мистецтва державного управління і політико-правової моралі порушено в посланнях митрополита Никифора Володимиру Мономаху (1121), митрополита Клима Смолятича пресвітеру Фомі (1149), "Словах" Кирила Туровського (друга половина XII ст.) та ін. Ці проблеми розглядали крізь призму неоплатоністичного розуміння релігії, права, держави і людини, християнсько-державницьких ідей. Невідомий автор "Слова про Ігорів похід" (1187) підніс на найвищий щабель ідеологію патріотизму, відданості рідній землі, рішуче засудив князівські чвари, першим на Русі висловив думку про виникнення держави на ґрунті суспільного договору між князем і народом.

Високими ідеалами гуманізму сповнений Києво-Печерський патерик. Оцінювати людей не за багатством, а за розумом, наближаючи до себе мудрих і справедливих, спираючись на "думців", закликало князя "Моління" Данила Заточника (кінець XII - початок XIII ст.). Вихваляючи сильну князівську владу, воно водночас викривало зловживання князів, тіунів, висміювало боярство і навіть монастирське духівництво. Проблеми впровадження високоморальної політики порушено у повчаннях архімандрита Києво-Печерського монастиря Серапіона Вол оди мирського (1275). Патріотичним прагненням до політичного єднання руських земель навколо Києва, до сильної, централізованої політичної влади князів пройнятий Галицько-Волинський літопис.

Знайшовши практичну реалізацію у державотворчих процесах, діяльності центральних і місцевих органів влади, договорах Русі з Візантією, довготривалому творенні "Руської правди" (XI-XII ст.) та інших нормативних актів, політична і правова думка Київської Русі справила значний вплив на формування політико-правової думки у Московському великому князівстві, Великому князівстві Литовському, Російській централізованій державі, Речі Посполитій, яскраво позначилася на право- і державотворчій практиці українського народу доби Гетьманщини.