Історія держави і права зарубіжних країн - Маймескулов Л.М. - 2. Династична історія Китаю

Історію Китайської держави прийнято поділяти на періоди, пов'язані із правлінням тієї чи іншої царюючої династії. Такий поділ прийнятний не тільки в самому Китаї, а й у всій історичній науці. Династична історія Китаю, розпочавшись з XX століття до н. е., триватиме аж до XX століття нашої ери, коли у 1911 році революційним урядом Китаю буде скинутий з престолу та відправлений на "перевиховання" Пуі - останній імператор останньої (Маньчжурської) династії - Цін. Серед багатьох династій, що управляли Китаєм, прийнято виділяти найбільш значущі з точки зору розвитку Китайської держави. Деякі з них правили цілі століття (Ся, Чжоу, Тан та ін.), деякі - не більше десятка років, проте залишили глибокий слід в історії країни (Цінь).

Початок політичної історії Китаю пов'язаний із династією Ся (приблизно 2000 р. до н. е. - 1500 р. до н. е.). За нею йдуть династії Шан (1700-1045 р. до н. е.), Чжоу з двома періодами: Західна Чжоу (1045- 771 роки до н. е.) та Східна Чжоу (770-476 роки до н. е. Китайські історики називають це правління "період весни та осені"). Періодом Воюючих Царств називають 475 -221 роки до н. е. Цей час міжусобиць завершується встановленням влади династії Цінь, що перемогла, яка правила дуже недовго (221-207 роки до н. е.), але вперше в історії Китаю зібрала воєдино всю країну, утворивши централізовану державу. Важливіша династія - Харь, яка правила майже 400 років (206 рік до н. е. - 220 рік н. е.). Далі йдуть, після міжусобиць, внутрішніх війн, селянських повстань та династій, що змінюють одна одну, династія Тан (618-907), яка відкриває собою китайське Середньовіччя; після завоювання Китаю монголами - монгольська династія Юань (1271-1368), яка прийшла їй на зміну після вигнання монголів; династія Мін (1368-1644) і, нарешті, після захоплення Китаю маньчжурами, остання династія Китаю - маньчжурська династія Цінь (1644-1911), скинута разом із монархічним режимом китайською революцією 1911 р. Отже, "мінімум" династій, необхідний для розуміння історії Китаю, -це Ся, Шань-інь, Чжоу, Цінь, Харь, Тан, Юань, Мін та Цін. Як на персональні маяки у неозорній історії Китаю можна було б указати на першого імператора Китаю Цінь Шихуана, державних діячів та реформаторів Шан-яна, Ліси, Ванмана. Зовсім неможливо зрозуміти історію Китаю без Конфуція та його вчення - конфуціанства, таких мислителів, як Лао-цзи, Мо-цзи, а також китайських законників - легістів.

П'ять досконаломудрих. Династія Ся

Традиційна уява китайців про свою найранішу династичну історію формувалась за часів Чжоу (1045-221 роки до н. е.), коли почала складатися китайська література.

Історія династій Китаю починається з правління п'яти легендарних "досконаломудрих" правителів: Хуан-ді ("Жовтий імператор"), його нащадків - Чжуан-сюй, імператора Ку (Гао-сінь), Яо та Шунь. Сучасна наука відносить "досконаломудрих" до міфологічних персонажів, перетворених конфуціанською традицією на історичних діячів. Хуан-ді скоріше виступав у давнину як уособлення життєдайних сил землі, звідси його зв'язок із жовтим кольором лесових фунтів Китаю ("Жовтий імператор") - це культурний герой, свого роду китайський Прометей. Він дає людям вогонь, навчає їх писемності, ремісництвам. землеробству, скотарству. У творах стародавніх китайських істориків Хуан-ді перетворюється на реального "мудрого правителя, який нібито царював з 2698 до 2598 р.", тобто 100 років.

До такого ж роду правителів належить легендарний Яо, який також царював 100 років - з 2356 до 2256 р. до н. е. За його вказівками астрономи Сі та Хе склали календар сільськогосподарських робіт. Яо, бачачи нездатність свого сина Дань-чжу керувати країною, передає владу "простолюдину" Шуню та віддає йому за дружин двох своїх дочок. З Хуань-ді та Яо як з реальних історичних персонажів починає свої історичні записки" "Ши-пзі" Сима Цянь - перший найзначніший історик Китаю. На зміну династії Хуан-ді приходить династія Ся, засновником якої вважається легендарний Юй. Він - приборкувач повеней, улаштовувач каналів, землевпорядник, проводить за допомогою богів, могутніх драконів, черепах та змій іригаційні роботи. Характер діяльності перших міфологічних династій дає змогу співвіднести їх із пізньонсолітичними культурами Китаю, які склалися в середній течії Хуанхе у ХХУ-ХУ століттях до н. е., - культурами Яншао, Луншань, Ерлітоу.

Яншао - устояна у минулому назва групи неолітичних археологічних культур, які існували на території Китаю (долина середньої частини ріки Хуанхе) у У-И тисячоліттях до н. е. Виділена у 1921 році на матеріалі провінції Хенань шведським геологом Н. Андерсеном. Однією з її визначальних характеристик є писана кераміка.

Очевидно, у V тисячолітті до н. е. група протосінотибетців, які мали європеоїдне походження, розсілясгься із заходу (Тибет) за верхньою та середньою течіями Хуанхе і дає початок культурі Яншао; ця група і відокремилася як протокитайці. У УІ-У тисячоліттях до н. е. басейн Хуанхе і Янцзи, як і більш південні райони, був заселений племенами австронезійської групи (спорідненими сучасним в'єтнамцям та малайцям). На південному заході мешкали австроазіати (релікти яких і зараз мешкають у цьому регіоні).

Поняття "Яншао" використовується для позначення періоду (середній неоліт) у центральній та східній частинах басейну Хуанхе або групи окремих середньонеолітичних культур, які раніше вважалися підвидами Яншао. Ці культури склалися на базі місцевого раннього неоліту та існували із культурами середнього неоліту західної частини басейну Хуанхе - Мацзяо та басейну Янцзи, наприклад, Дасі (4400-2700 роки до н. е.) та ін.

Ареал поширення яншаоських культур - середня течія Хуанхе та її головного притоку Вейхе. Деякі вчені вважають, що яншаосці прийшли до Хуанхе з півдня. Припускається, що вони говорили однією з сіно-тибетських мов. Яншаосці жили невилинялими громадами. Поселення звичайно складалося з центральної чотирикутної будівлі площиною понад 100 кв. м, навколо якої розташовувалися дещо заглиблені у землю круглі або квадратні хатини каркасно-стовпової конструкції зі стінами з тичин, обмазані із зовнішнього боку сумішшю глини і соломи та ямою для вогнища всередині приміщення. Вони слугували житлом одній-двом шлюбним парам. Велика центральна будівля, на думку археологів, могла бути або будівлею для громадських потреб усієї громади, або чоловічим будинком, у якому мешкали юнаки громади. Все поселення було оточене ровом, за яким розташовувалося кладовище, де ховали тільки дорослих членів громади. Дітей ховали у великих глиняних посудинах біля житла, у кришках посудин був отвір для того, щоб душа дитини могла покидати свій посмертний дім та повертатися до нього. Дорослих ховали у ґрунтових ямах, в які клали глиняний посуд та інше начиння. У розмірах ям та кількості розташованих для поховання предметів особливих відмінностей не спостерігається, що свідчить про відсутність яскраво вираженої майнової та соціальної диференціації.

Культура Яншао характеризується заплавним землеробством. Головною сільськогосподарською культурою була чумиза (сорт проса), яка вирощувалася на родючих грунтах без штучного зрошення через те, що у період Яншао клімат був більш теплим та вологим. Для скопування землі використовувалися керамічні та дерев'яні знаряддя, для збирання врожаю - плоскі кам'яні чи керамічні прямокутні ножі з отворами для ремінної або мотузкової петлі.

В Яншао займалися мисливством та рибальством. Полювали на оленів, кабаргу, тапірів, бамбукових пацюків. Для рибальства застосовувалися тенета із кам'яними грузилами, кістяні гачки та остроги. Як домашніх тварин яншаосці розводили свиней та собак.

Найбільш розвиненими ремеслами були виробництво знаряддя з каменю і кості та гончарне ремесло. Кам'яні та кістяні вироби ретельно полірувалися, часто мали акуратно просвердлені отвори. Гончарний посуд, який виготовлявся у розташованих за межами поселення майстернях, обладнаних печами для випалу, характеризувався добірністю форм, майстерністю виготовлення, забарвленням від яскраво-червоних до помарончево-лимонних тонів, складним геометричним та зооморфним орнаментом. Кожному з поселень були притаманні власні зооморфні орнаменти. На відміну від культури Мяцзяяо (провінція Ганьсу) яншаосці розписували посуд до випалу, що робило забарвлення більш стійким. Також було поширене ткацьке ремесло.

У середині III тисячоліття до н. е. на зміну культур Яншао прийшла група пізньонеолітичних культур чорної кераміки, яку прийнято називати Луншань, яка являє собою групу неолітичних культур, що розташовувалися за течією Хуанхе протягом другої половини II тисячоліття до н. е. Цей культурний шар виник на базі Яншао, але під зовнішнім впливом (мігранти викликали культурну дифузію). І Ієн вплив виявився у появі гончарного кола, нових сортів зерна (пшениця з Ближнього Сходу) та порід худоби (коза, вівця, корова). Інші відмітні особливості: скапулімантія (ворожіння на костях), посудини типу "лі" з трьома ніжками у вигляді вимені (можливо, вказує на розвинений скотарський комплекс), а також особливий тип кераміки (тонкостінна сіра та чорна без будь-якого розпису). Всі ці вироби виготовлялися як селянами, так і ремісниками, що виділялися з їх числа. Люди мешкали у невеликих селищах із житлами яншаоського типу, займалися в основному мотичним землеробством, через що раз у декілька тисячоліть змінювали місце проживання. Різні культури представляють різноманітні луншаноїдні типи: Ціцзя та Цінляньган, Давенькоу та Цюйцзялін. У XVI столітті до н. е. Луншань змінилася на культуру брозни Ерлітоу.

Культура Ерлітоу - урбаністична археологічна культура ранньої бронзової доби, яка існувала на території Китаю у період 2100-1800 (1500?) років до н. е. Ця культура отримала назву за відкритої при розюпках іньських стоянок у 1968 році археологічної пам'ятки в Ерлітоу, в Яньши (провінція Хенань). Була з початку широко поширеною на території сучасних провінцій Хенань та Шаньсі, пізніше поширилася також у провінціях Шеньсі та Хубей. Китайські археологи нерідко ототожнюють культуру Ерлітоу із династією Ся, хоча з огляду на відсутність письмових джерел зазначений зв'язок небезперечний. Ця культура відіграла вирішальну роль у процесі формування пізньоіньської цивілізації.

Ерлітоу було найбільшим поселенням у Китаї та всій Східній Азії аж приблизно до 1500 років до н. е. Воно відіграло важливу роль у переході Китаю від неоліту до бронзової доби. Культури Яншао, Луншань та особливо Ерлітоу хронологічно відповідають найдавнішій династії Китаю - Ся.

Династія Шан-Інь

Держава Шан-Інь, яка виникла наприкінці XIV століття до н. е. у середній течії ріки Хуанхе, була першим державним утворенням бронзової доби на території Китаю, існування якого підкріплено археологічними та письмовими джерелами. Згідно із сучасними уявленнями, у нього були попередники у різних районах басейнів Янцзи, Учен та Хуанхе. В результаті війн із сусідніми народами до XI століття до н. е. вплив шанських правителів поширювався на території сучасних провінцій Хенань та Шеньсі, а також на частині територій провінцій Шеньсі та Хебей.

Тоді існував місячний календар та використовувалася писемність - прообраз сучасної ієрогліфічної китайської писемності. Іньці значно перевершували народи, що їх оточували, з військової точки зору - у них було професійне військо, яке застосовувало зброю, луки, списи та бойові колісниці. Відмінність у похоронному інвентарі свідчить про соціальну та майнову нерівність у цих суспільствах. Масові умертвлення та жертвоприношення військовополонених становлять характерну особливість цих суспільств. У масштабі однієї чи декількох територіальних громад ("міст") складалися початкові осередки цивілізації, що зароджувалася (очевидно, і щодо стародавнього Китаю можна говорити про "номову державу").

Об'єднання громад диктувалося господарськими (наприклад, необхідністю колективних зусиль для боротьби із повенями) та військовими (війнами із сусідніми племенами, які ускладнювалися міжусобною боротьбою міст-держав) потребами. Ці територіальні громади ставали полем утворення державного устрою, що принципово відрізняло їх від оточуючої безлічі родоплемінних об'єднань. У Північному Китаї Шанське "міське суспільство", яке, очевидно, виділялося із Іньського союзу племен як найбільш стійка його частина, в останні століття II тисячоліття до н. е. стало на чолі великого етнічно неоднорідного або нестабільного об'єднання. Його правитель називався "ваном"; він мав найвищу військову владу та виконував функції верховного жерця. У великих могилах - похованнях покійних ванів, як можна припускати, знайдено сотні скелетів напівпохованих людей, а поряд - цілі поля поховань обезоголовлених військовополонених із зв'язаними за спиною руками та ями з їх відрубаними головами, що налічують тисячі. Окремо були поховані військові колісниці із конями та візниками. Надписів на ворожильних костях про жертвоприношення людей (до 1500 чоловік одночасно) на сьогодні знайдено близько двох тисяч, у них загальна кількість таких жертв сягає 14 197. Полонених приносили в жертву богам та предкам; з обрядом масових людських жертвоприношень був пов'язаний широко поширений у шанців культ гір та рік (у ворожильних надписах згадуються десятки імен їх богів), а також, очевидно, і ритуал "священного шлюбу", що входив до культу родючості. Сотні похованих людей, у тому числі заживо похованих, знайдено археологами у фундаментах та інших частинах будівель палацового та храмового типу. В шанському суспільстві, де регулярно здійснювалися обряди, які потребували масових жертвоприношень, війна була звичайною нормою. (Зауважимо, що масове жертвоприношення військовополонених (як і в далеких від Китаю ацтеків) зайвий раз свідчить про те, що вони не були "основою виробництва". Для цього вони просто були непотрібні.)

Головною метою військових походів було захоплення здобичі: крім полонених, також зерна та худоби, які вимагалися для принесення у жертву богам і предкам. Шанське суспільство жило в умовах бронзової доби, що розвивалася (міцна осілість, міста, відокремлення ремесла від землеробства). Природні умови Середиьокитайської рівнини були виключно сприятливими для землеробства, чому сприяли лесово-мулисті фунти річкових заплав, регулярні дощі та субтропічний клімат. Із зернових культур шанці оброблювали сорго, ячмінь, різні види пшениці, два сорти проса (чорне та жовте), рід коноплі із їстівними зернами. Крім злаків, шанці знали садово-огородні культури, вирощували тутові дерева для розведення шовкопряду. Немає повної ясності, чи була засвоєна шанцями культура рису, але якщо і була, то тільки суходільного, оскільки іригація їм була невідома. Урожай повністю залежав від дощів, про що є прямі свідчення ворожильних надписів. Крім невеликих канав, відомих ще за розкопками городища під Чженчжоу (Хенань), ніяких слідів штучного зрошення ані археологічні розкопки, ані надписи не виявляють ні у шанців, ні в інших поселенців "міст-громад" та племен, що знаходилися в другій половині II тисячоліття до н. е. у поясі родючих долин басейну Хуанхе. Основний принцип гідротехнічних заходів, що практикувалися, полягав у регулюванні стоку рік за допомогою водовідвідних протоків. Іньці селилися у містах, оточених міцними захисними стінами, про що свідчать розкопки ряду городищ та знаки на ворожільних костях, які виражають поняття "місто", "міські укріплення", "зовнішні стіни поселення", "будувати місто" тощо.

Техніка бронзового лиття шанців досягла досить високого рівня. З бронзи виготовлялися ритуальне начиння (вага окремих великих виробів, зокрема котла Симуудін, сягала 875 кг), зброя, деталі колісниць, але знаряддя праці у переважній більшості були кам'яними та костяними, проте і зброя ще значною мірою залишалася неолітичною (кам'яні сокири, наконечники списів, стріл).

У таких міських поселеннях окремо розташовувалися ремісницькі квартали, де було зосереджено досить великі майстерні мідників, косторізів, каменотесів, керамічні, деревообробні майстерні тощо. їх археологи знайшли як під Аньяном, так і в інших протоміських поселеннях шанської доби, зокрема під Лояном, Чженчжоу (Хенань) і Цінцзя-ном (Цзянсі). Отримали розвиток монументальне зодчество, а також містобудування; керівництво останнім було однією з важливих функцій вана, який повинен був для цього мати достатньо великі матеріальні та людські ресурси. З надписів відомо про існування спеціальної категорії вангунів ("ремісників вана"), а також гунченей, діченей, догунів (храмових та громадських ремісників).

Основу шанського суспільства складали вільні територіальні великородинні громади.

У ритуальних трапезах із закланням 300-400 биків та більше, аж до тисячі голів, брало участь усе доросле населення, яке налічувало тисячі чоловік. Ван як верховний жрець виступав подавачем м'ясної їжі народу, яка компенсувала у певні періоди білкове голодування землеробського колективу. У масових жертвоприношеннях, на перший погляд, безрозсудно марнувалися найважливіші матеріальні блага суспільства (домашня худоба, бронзове начиння та зброя, колісниці з кіньми, раковини каурі, золото та нефрит, продукти землеробства, мисливська здобич та військовополонені), однак вони були не тільки ритуально значущими, а також вважалися життєво важливими, проте, імовірно, повинні були якось стримувати майнове розшарування і збагачення окремих шанських родів та знатних сімей.

Ван виступав організатором виробництва. Він, зокрема, очолював великі землеробські роботи в урядовому господарстві; участь у них "братського колективу" (чжунжень) общинників вважалася не повинністю, а суспільно корисною працею, частиною ритуально-магічного обряду, який забезпечував родючість фунту на всіх полях країни. Запаси продовольства, які ван мав, все ще, очевидно, уявлялися важливим страховим, обмінним, насіннєвим та жертвенним фондом шанської общини. З нього ж, очевидно, забезпечувався й управлінський персонал. Крім общинників, у ванському господарстві використовувалися й підневільні робітники із військовополонених. Надписи свідчать про використання цього контингенту в землеробстві та скотарстві. Роботи на полях вана виконувалися за велениям оракула і у строк, який призначав оракул, під наглядом вана або особисто підвладних йому довірених осіб та наглядачів. Сяочени, на думку деяких істориків, були "рабами нащадків полонених", "отроками, народженими у рабстві" або "нащадками рабів категорії чень". Роботи на полях вана виконувалися, очевидно, казенним знаряддям, про що можуть свідчити знахідки під Аньном складів із декількох тисяч кам'яних серпів та інших землеробських знарядь поряд із храмом предків вана, де, імовірніше за все. і знаходилися ванські храмові поля.

Надписи фіксують випадки, коли пахота здійснювалася одночасно сотнями і тисячами людей. "Чи залучити три тисячі людей до польових робіт?" - ставиться питання оракулу. Земля оброблювалася нескладним знаряддям: примітивною землерийною палкою, саджальним колом, двозубою мотикою. Увійшов у застосування так званий спосіб оуген (або спосіб "спареної оранки"), що отримав розвиток у подальшій землеробській культурі стародавнього Китаю. При цьому гаковидна борознова палка (її зображення зустрічаються у ворожильних надписах) використовувалася як орне тяглове знаряддя, що приводилося до руху фізичною силою двох чоловік, один з яких штовхав його перед собою, а інший волоком тягнув за мотузку. Ван передував на війні і піл час мисливства. Важливий вид війська, скоріше за все, дружину ван, представляли воїни на бойових колісницях. Але основну силу шанського війська все ще складало населення громади. Звертає на себе увагу тот уражаючий факт, що в усіх розкопаних під Аньяном могилах власне шанців (із специфічним трупоположенням обличчям донизу), як середніх за розміром, так і зовсім невеликих (звичайно, без людських співпоховань), зброя була обов'язковим елементом супровідного інвентарю. Війни посилювали владу вана та інших воєначальників, у руках яких зосереджувалися великі богатства. Виділялися багаті та знатні роди, в яких усередині покоління, а потім за генеалогічним родством стали успадковуватися вищі посади, перш за все вана, визначатися роди, які успадковували жрецькі обов'язки. Показово, що крім величезних мавзолеїв у ранньоміських поселеннях [папського часу, знайдено порівняно невеликі гробниці, де разом із господарем поховано декілька людей, - це може слугувати свідченням виникнення приватного рабства. Владу вана було обмежено радою. Епічна традиція, зафіксована у найдавнішій чжо-уській пам'ятці "Шуцзіні" ("Книзі історичних приказів") і пізньочжо-уському творі "Люйши чуньцю", зберегла спогади про шанську раду старійшин та народні збори; великі громадські будівлі, відкриті археологами на території "міста Шан", побічно можуть говорити за це. Підтвердження вибірних військових поводирів та голів ради старійшин (хоу та бо) нешанських громад і племен (фонів), що знаходилися у сфері гегемонії Шан, очевидно, здійснювалося за санкцією вана.

Масові жертвоприношення та поховання полонених, звичайно, вказують на те, що їх праця ще не знаходила великого застосування у господарстві. Проте є дані про використання полонених із племені цян у мисливстві, скотарстві та землеробстві (на розчищенні полів). Військовополонені спорадично все ж використовувалися на спорудженні великих гробниць, ліквідації наслідків повеней, будівництві міст та на інших роботах, які через крайню примітивність транспортних та технічних засобів потребували колосальних зусиль. З надписів відомо, що полонених не завжди відразу ж приносили у жертву. В таких випадках їх могли використовувати на одноразових екстрених трудомістких роботах. Якщо погодитися із тлумаченням знака "чень" як "рабів із військовополонених", то термін "гунчень", що позначає ремісників, може свідчити про застосування праці рабів у якихось галузях ремесла. Цянів як митецьких конярів шанці використовували для догляду за кіньми. Є дані, що натякають на використання полонених на весняних землеробських роботах. Можна вважати, що вони брали участь у колективних обрядах родючості, а потім омертвлялися відповідно до ритуалу "священного шлюбу". Серед надписів є, наприклад, така: "Ван наказав багатьом цянам здійснити обряд родючості на полях".

Про характер шан-інського суспільства вчені висловлюють різні думки: вважають його і протодержавним (на різних стадіях розвитку), і початком державоутворення типу міста-держави, і зрілим державним організмом із рабовласництвом як системоутворюючим чинником суспільної структури. Судячи з останніх даних, є підстави вважати, що на території Китаю у так звану добу Шан-Інь склалися розрізнені осередки міської ранньокласової цивілізації, що належали різним етносам, з яких шанський, котрий мав власну писемність, виявився найбільш розвиненим. її, очевидно, могли запозичити інші суспільства. Уява про шан-інську цивілізацію допомагає відновити загальну картину виникнення і перших кроків розвитку в Стародавньому Китаї класового суспільства і держави.

Династія Чжоу

Держава Чжоу, яка охоплювала майже весь басейн Хуанхе, із часом розпалася на багато самостійних державних утворень, що суперничали між собою (спочатку ~ спадкові наділи на територіях, заселених різними племенами та розташовані на відстані від столиць - Цзунчжоу (західної - поблизу міста Сіань) та Ченчжоу (східної -Лоі, Лоян)). Ці наділи надавались у власність родичам та наближеним верховного правителя, зазвичай чжоусцям. У міжусобній боротьбі кількість початкових наділів поступово скорочувалась, а самі наділи зміцнювалися та ставали більш самостійними. Населення Чжоу було різнорідним, причому найбільшу та найрозвиненішу його частину складали іньці. У державі Чжоу значну частину іньців було розселено на нових землях на сході, де було збудовано нову столицю - Ченчжоу (сучасна провінція Хенань).

Для періоду Чжоу в цілому є характерними активне засвоєння нових земель, розселення та етнічне змішування вихідців з різних районів, наділів (згодом царств), що сприяло створенню фундаменту майбутньої китайської спільноти.

Період Чжоу (ХІ-ІІ1 століття до н. е.) поділявся на Західне та Східне Чжоу, що пов'язано із переїздом правителя Чжоу у 770 р. до н. е. під загрозою навали варварських племен з Цзунчжоу - першої столиці держави - у Ченчжоу. Землі в районі старої столиці були віддані одному із союзників правителя держави, який створив тут новий наділ Цінь. Згодом саме цей наділ стане центром єдиної китайської імперії. Період Східного Чжоу у свою чергу поділявся на два періоди: Чуньцю ("Період Весни та Осені", VI11-У століття до н. е.) та Чжаньго ("Період Царств, що борються", V-III століття до н. е.).

У період Східного Чжоу влада центрального правителя - вана, сина Неба (тянь-цзи), який правив Піднебесною за Мандатом Неба (тінь-мін), - поступово ослаб, а провідну політичну роль стали відігравати сильні наділи, які перетворилися на великі царства. Більшість із них (за винятком окраїнних) називали себе "серединними державами" (чжун-го), що вели своє походження від ранньочжоуських наділів.

У період Східного Чжоу формуються основні філософські школи Стародавнього Китаю - конфуціанство (УІ-У століття до н. е.), моїзм (V століття до н. е.), даосизм (IV століття до н. е.), легізм.

У V-III століттях до н. е. (період Чжаньго) Китай вступає до залізної доби. Розширюються сільськогосподарські площі, збільшуються іригаційні системи, розвиваються ремесла, революційні зміни настають у військовій справі. Період Чжаньго певною мірою є переломом в історії Китаю. Уведення культури заліза сприяло інтенсифікації виробництва, торгівлі, ринкових відносин. У Китаї зростав новий клас - клас власників. Панування старої еліти - спадкової аристократії поступово спадало, і разом з тим складалася загроза самій державній владі, заснованій на принципах аристократизму. Запекла боротьба між собою "ворогуючих царств" потребувала величезних витрат на армію та жорсткої державної дисципліни в умовах ринкового господарства, що розвивалося. Подібна ситуація матиме місце у різних державах у різний історичний час та різних культурах - у Римі періоду імперії, Росії періоду реформ 60-х років XIX ст., СРСР періоду непу, сучасному Китаї. Своєрідною реакцію на ситуацію, що склалася в Китаї у період Чжаньго, стали реформи, проведені найбільшим реформатором Китаю - Шан Яном.

Звеличення Цінь

Реформи Шан Я на. У період Чжаньго на території Китаю існували сім великих царств - Вей, Чжао та Хань (раніше вони входили до царства Цзінь), Цінь, Ці, Янь та Чу. В результаті запеклого суперництва гору стало отримувати найзахідніше - Цінь. Серед семи "царств, що боролися", Цінь займало місце на крайньому заході Китаю та вважалося відсталим "варварським" князівством. Однак вигідне географічне положення Цінь - захищеність гірськими масивами та рікою Хуанхе - дозволяло йому до пори не брати участі в міжусобній війні, яка послабила східні царства, та накопичувати сили.

Зміцнення цього князівства, яке згодом стало основою імперії Цінь, багато в чому пов'язане з діяльністю найвизначнішого реформатора Китаю - Шан Яна, одного із засновників школи законників - легізму (фацзя), автора відомого трактату "Книга правителя області Шан". Виходець із збіднілої аристократичної сім'ї царства Вей, Шан Ян (родове імя Гунсунь Ян) перебрався у царство Цінь, де незабаром став головним радником правителя Сяо-гуна (361-338 роки). Шан Ян був послідовним державником, прибічником сильної монархічної влади, найсуворішої законності, прагматиком. Реформа Шан Яна складалася з двох, здавалося б, непоєднуваних напрямів. Пріоритетними були всебічне зміцнення державної влади, жорстка централізація, дисципліна, законність. Головною перешкодою на цьому шляху ставала влада старої родової аристократії, яка спиралася на існуючу систему. З метою підриву економічного та політичного впливу аристократії Шан Ян провів адміністративну реформу. Замість родових наділів, де панувала аристократія, він заснував повіти на чолі з призначуваними центральним урядом чиновниками. Основними пріоритетами у політиці Шан Яна були створення армії та заготівля зерна. Армію було реорганізовано. Колісниці - основа військової міці аристократії - були замінені на кінноту, бронзова зброя - на залізну, традиційний довгий одяг воїнів - на більш зручний короткий, запозичений у воїнів-кочовиків. Армію було розділено на десятки та п'ятірки, пов'язані круговою порукою; вводилася сувора дисципліна, підрозділи, які не виявили "доблесті", каралися, за загибель командира страчувався весь підрозділ. Шан Ян увів 18 ступенів знатності за військові заслуги. За кожного вбитого або полоненого ворога передбачався один ступінь, просування по службі не залежало від знатності.

Зміцнюючи владу держави, Шан Ян одночасно проводив економічні реформи, засновані на заохоченні ринкових засад. Він уперше в історії Китаю встановив приватну власність на землю та змінив податкове законодавство. Замість попереднього податку, який складав 1/10 врожаю, Шан Ян увів податок на розмір землеволодіння, незалежно від урожаю. При високих врожаях це було вигідно землевласникам, однак при неврожаях, які траплялися доволі часто і залежали від примх Хуанхе та Янцзи, хлібороби опинялися в невигідному становищі. Шан Ян усіляко заохочував розвиток ремесла, торгівлі. Стародавні традиції, культ предків, конфуціанські моральні цінності, вченість, ритуал, музика, література не мали для реформатора-прагматика цінності, оскільки відволікали від заготівлі зерна та ведення війни. Музика й танці заборонялися, заборонявся святковий гарний одяг: "Якщо музика та гарний одяг не доходять до всіх повітів, то народ, працюючи, не звертає уваги на одяг, і відпочиваючи, люди не слухатимуть музику і не стануть розпущеними". У вимозі найсуворішого аскетизму Шан Ян був непохитним. Коли спадкоємець царства, син правителя Сяо Гуна - Хуейвень посмів одягти святковий одяг, у перший раз були побиті палками до півсмерті його вихователі; коли юний спадкоємець престолу в другий раз одягнув святковий одяг та ще посмів танцювати, йому за наказом Шан Яна відрізали ніс.

Уведення подушного податку сприяло тому, що "ледарі" у родинах змушені були працювати. Заохочувалося освоєння земель, що пустували, на які запрошувалися переселенці із сусідніх царств - вони отримували пільги на податки та повинності. Система легізму - фацзя встановлювала жорстокі покарання навіть за незначні злочини. Вважалося, що жорстокі покарання викорінять злочини, і, отже, не потрібно застосовувати й покарання. Це була доктрина "викорінення покарань за допомогою покарань".

Бойові заслуги та збирання зерна заохочувалися присвоєнням рангу знатності, чиновницькою посадою та звільненням від повинностей. Належність до аристократичного роду не мала ніякого значення, всі люди цінувалися тільки за їх заслуги, а не за знатністью. Реформи Шан Яна сприяли звеличенню Цінь серед "царств, що боролися" і підготували грунт для становлення на місці розрізнених ворогуючих царств єдиної імперії. Ідеї та політика Шан Яна справили великий вплив на майбутнє китайської держави.

"Книга правителя області Шан"

Ця пам'ятка державної думки Китаю заслуговує на те, щоб познайомитися з нею ближче. Дух цієї книги якоюсь мірою досі витає над Китаєм. Наведемо найбільш характерні витяги з цієї книги1. Шан Ян починає викладення у формі бесіди правителя (гуна) царства Цінь Сяо Гуна (він же Цюй Лян (361-338 роки) зі своїми найближчими радниками Гунсунь Яном (це сам Шан Ян), Гань Лунем і Ду Чжи. Співрозмовники розмірковують про виправлення законів та способи кращого управління народом.

Государ, як видно, є "лібералом", він схиляється до виконання стародавніх традицій та вважає за необхідне рахуватися із суспільною думкою: "Зійшовши на престол, не забувати про вівтарі духів землі та проса, - такий Путь (Дао) правителя. Приводити до життя закони та турбуватися про те, аби всім були ясні достоїнства правителя, - такий обов'язок сановника. Тепер я хочу змінити закони, щоб домогтися зразкового правління; змінити лі (тобто вдачу), аби по-іншому наставляти народ, але боюся, що Піднебесна осудить мене". Шан Ян (Гунсунь Ян) закликає правителя відкинути сумнів, не оглядатися на традиції, рішуче проводити реформи, не зважаючи на моральні настанови (лі): "... негоже обговорювати із народом свої починання... той, хто досягає великого успіху, не повинен радитися з юрбою... якщо досконаломудрий може за допомогою законів зробити сильною свою державу, то він не бере за зразок порядки давнини, і якщо він може завдяки законам принести користь народові, то він не дотримується лі". Тут Шан Ян - предтеча Макіавеллі: для досягнення мети всі засоби згодяться і стародавні чесноти не повинні зупиняти правителя. На заперечення іншого співрозмовника - Гань Луна Шан Ян відповідає: "...мудрий створює закони, а дурний обмежений ними; обдарований змінює лі, а нікчемний зв'язаний лі. З людиною, яка зв'язана лі, не варто говорити про зміни". Приблизно у такий самий спосіб Шан Ян спростовує точку зору іншого "ліберала" - Ду Чжи: "... той, хто іде всупереч давнині, не обов'язково заслуговує на засудження, той, хто дотримується лі, не обов'язково гідний похвали. Государ! Не потрібно коливатися". Як видно, государ схилився до позицій Шан Яна. Подальший текст - це справжній гімн тоталітарній державі: "Красномовний та гострий розум сприяють безладдям; доброта та людинолюбство - мати провин; призначення та висування на посади доброчесних людей - джерело пороку... Там, де потурають безладдям, вони розростаються; якщо потурають розпущеності вдач, вони поширюються, якщо у провин є мати, вони плодитимуться, якщо існує джерело, яке породжує порок, порок ніколи не зникне. Там, де одночасно існують усі ці вісім паразитів, народ сильніший за владу; у країні ж, де відсутні ці вісім паразитів, влада сильніша за свій народ... Покарання повинні бути суворі, а ранги знатності - почесні, нагороди - незначні, а покарання -такими, що вселяють трепет".

У цілому "Книга правителя області Шан" - це біблія легізму, школи фа-цзя. Політика Шан Яна сприяла звеличенню царства Цінь серед інших "царств, що борються", та певною мірою заклала основи майбутньої імперії Цінь.

Однак династія, про зміцнення влади якої так піклувався реформатор, виявилася невдячною до нього. Після смерті Сяо Гуна, який захищав його, за вимогою аристократії, що ненавиділа Шан Яна. реформатора було страчено. Хуейвснь, який став правителем царства, нагадав Шан Яну свій відрізаний ніс: Шан Яна, який намагався втекти, прив'язали до двох візків та розірвали на частини. Проте його реформи залишилися в силі і справили великий вплив на розвиток китайської державності та китайську систему права.

Імперія Цінь

Становлення Імперії Цінь пов'язано із іменем її засновника - першого справжнього імператора Китаю, відомого та до цього часу шанованого в Китаї Цінь Ши - хуанді (це його тронове ім'я, при народженні він отримав імя Ін Чжен). Ін Чжен народився у 259 р. до н. е. в Ханьдані (в князівстві Чжао), де його батько Чжуан Сянван був заручником. При народженні йому було дано імя Чжен ("перший"). Матір'ю його була наложниця, яка до того перебувала у зв'язку із впливовим придворним Люй Бувеєм. Саме завдяки інтригам останнього Ін Чжен успадкував престол, що породило чутки, нібито Люй Бувей - справжній батько Чжена.

Коли у 13 років Чжен став пінським правителем, його держава вже була наймогутнішою в Піднебесній (багато у чому завдяки реформам Шан Яна). Все йшло до об'єднання Китаю на чолі із династією Цінь. Державний устрій царства Цінь відзначали могутня військова машина та численна бюрократія.

До 238 року Чжен вважався неповнолітнім, а всіма справами завідував Люй Бувей як регент та перший міністр. У ці роки майбутній імператор увібрав у себе популярну при дворі тоталітарну ідеологію легізму, найбільш яскравим представником якого в той час був Хань Фей. Коли Чжену було 22 роки, він наказав відправити у заслання Люй Бувея, який поставив його до влади, але