Історія держави і права зарубіжних країн - Маймескулов Л.М. - 5. Листопадова революція 1918 року. Веймарська конституція 1919 року

Військово-монархічна диктатура, що сформувалася в Німеччині у роки Першої світової війни, порушувала принципи Конституції 1871 року. До тих пір, доки воєнні дії розгорталися успішно для Німецької імперії, суспільство терпляче ставилося до встановлення військовою режиму. Але через усвідомлення неминучості поразки німецького мілітаризму та його союзників у країні зміцнювалась опозиція правлячому режиму. Цьому значно сприяла економічна криза, що поглиблювалася. Це позначалося в гіперінфляції, товарному дефіциті, розгулі спекуляції та численних соціальних протестах. Весна 1917 року ознаменувалася активізацією пацифістського руху, який поширювався по всій Європі. Наростанню опозиційних настроїв сприяли революційні події в Росії. Неминучість ліберальних перетворень була настільки явною, що навіть уряд Пруссії, який вважався осередком консерватизму, був змушений піти на реформу виборчого права. Але поразка Німеччини у війні призвела до політичної та соціальної ізоляції влади, коли часткові перетворення у сфері державності вже не могли призвести до відновлення соціальної стабільності і громадянського миру.

Важливим чинником, який визначав політичний розвиток країни в цей період, стало посилення впливу лівих партій, серед яких особливим радикалізмом відзначалася незалежна соціал - демократична партія Німеччини, яка відкололася від соціал-демократичної партії. Крайні ліві соціал-демократи утворили групу "Спартак", члени якої виступали за реалізацію в Німеччині більшовицької моделі державно-політичного розвитку. Вони підтримували тісні зв'язки з радянською Росією, зазнаючи значного ідеологічного впливу більшовиків, які прийшли там до влади. У Німеччині починають створюватися перші ради. Вони разом з іншими силами виступали з вимогами встановлення у країні республіканської форми правління. Республіка в цей період розглядалася як єдиний ефективний механізм, здатний протидіяти мілітаризму. Революційні події в Німеччині було спровоковано спробою імперського уряду вивести з міста Кіля німецький флот і дати флоту Англії генеральну морську битву. Таке рішення виявилося провокацією, мета якої - потопити в Північній Атлантиці 100 тис. революційно налаштованих моряків. З листопада 1917 р. моряки загасили топки кораблів і вивісили червоні прапори. їхній виступ підтримали робітники всієї Німеччини.

Ці події стали приводом до початку революції. 9-10 листопада 1918 року спалахнуло повстання в Берліні, внаслідок чого влада перейшла до Ради народних уповноважених. Будучи за характером буржуазно-демократичною, революція призвела до руйнування загально-німецької монархії і 22 місцевих монархій, які існували в окремих німецьких землях. На місцях утворилися нові соціально-демократичні уряди. Незабаром було підписано перемир'я з країнами Антанти, яке фактично поклало кінець світовій війні й ознаменувало початок політичного переустрою Німеччини.

З 16 по 21 грудня 1918 року пройшов Загально-німецький з'їзд рад. Керований соціал-демократичною партією Німеччини (Еберт, Носкі, Шейдеман), з'їзд відмовився брати владу у свої руки і передав її Раді народних уповноважених. Розрахунок німецьких (і російських) комуністів на встановлення "диктатури пролетаріату" не виправдався. Лідерів комуністів Карла Лібкнехта і Розу Люксембург було вбито, виступи робітників придушено за допомогою відізваних з фронту військ. Веймарські національні збори, які засідали з лютого 1918 по травень 1920 року у Веймарі, встановили державну владу перехідного часу і утвердили нову Конституцію. До перших виборів повноваження рейхстагу передавалися Національним зборам.

Веймарська конституція 1919 року визначила Німеччину як федеративну республіку з президентсько-парламентським правлінням. Але в тексті Конституції зберігся термін "імперія". У контексті цього документа він був синонімом слова "держава" ("Німецька імперія - республіка"). Політичні реалії Німеччини 20-30-х років XX століття не сприяли реалізації закладених Конституцією принципів парламентаризму. Значну роль у подальшій трансформації демократичної державності відіграли суперечності, які мали місце в тексті документа. Вже на початку 20-х років позначилася тенденція до посилення виконавчої влади, перш за все президентської. У травні 1920 року було ухвалено закон щодо виборів президента, які не були проведені, оскільки соціал-демократи наполягли на легалізації статусу тимчасового президента Німеччини Еберта. Конституція закріпляла перевагу загальної імперського права над правом окремих земель. На відміну від Конституції 1871 року, яка встановлювала гегемонію Пруссії, всі землі тепер мали рівні права й рівні уряди в загально-німецьких органах влади. Влада на місцях мала будуватися на республіканських принципах. Передбачалося обов'язкове існування представницького органу влади, який мусив формуватися на основі всезагального, рівного, таємного та прямого голосування.

Основним принципом організації влади став її поділ. Законодавчими повноваженнями володів парламент, який складався з двох палат: Рейхстагу, депутати якого обиралися на підставах пропорційного представництва і на основі всезагального виборчого права (Веймарська конституція вперше в Європі надала виборчі права жінкам), і Рейхсрату, який формувався з представників обласних урядів. Кожна земля в рейхсраті мусила була мати у крайньому разі один голос, більш великі області одержували по одному голосу на 700 тис. мешканців. На відміну від Конституції Бісмарка 1871 року Веймарська конституція обмежувала представництво земель 2/5 усіх голосів.

Головою виконавчої влади проголошувався президент, якого обирали на сім років з правом переобрання. Він мав широкі повноваження: міг укладати зовнішні союзи і договори, здійснював верховне командування армією і флотом, призначав і звільняв чиновників, а також членів уряду, включаючи канцлера. У виняткових випадках він міг видавати власні укази. Конституція передбачала цікаву систему обмежень і противаг. Так, відповідно до статті 43 президент міг бути достроково зміщений зі своєї посади народним голосуванням. Рішення щодо референдуму ухвалювалося 2/3 голосів Рейхстагу. Але якщо народним голосуванням відхилялася пропозиція стосовно зміщення президента, він вважався переобраним, а Рейхстаг розпускався.

У Конституції взагалі багато уваги надавалося референдуму. Показовою є стаття 48 (нею в майбутньому скористалися фашисти), яка була аналогічною статті 19 Конституції 1871 року і надавала президентові можливість примушувати окремі землі до виконання Конституції та імперських законів за допомогою збройної сили і тимчасово призупиняти там дію конституційних прав і свобод, але такі заходи могло бути скасовано Рейхстагом.

Імперський уряд складався з рейхсканцлера та імперських міністрів. Рейхсканцлер головував в імперському уряді і керував його справами за наказом, прийнятим урядом і схваленим президентом імперії. Усі розпорядження були дійсними лише після утвердження їх рейхсканцлером і відповідним імперським міністром. Це означало прийняття відповідальності. Рейхсканцлер визначав керівні лінії політики і за це відповідав перед Рейхстагом. Міністри відповідали перед Рейхстагом за свою сферу діяльності. Рейхсканцлер та міністри потребували для "виконання" своїх повноважень довіри з боку Рейхстагу. Якщо вони позбавлялися такої довіри, то зобов'язувалися піти у відставку.

Конституція проголошувала незалежність судової влади, яка реалізовувалася в межах системи незалежних і самостійних обласних та імперських судів. Вищою судовою інстанцією був Верховний державний суд Німецької імперії. Для захисту окремих осіб від розпоряджень і вимог адміністративних установ установлювалися адміністративні суди.

Другу частину Конституції було присвячено основним правилам і обов'язкам німців. Тут підкреслювалося, що чоловіки і жінки мають "у принципі" однакові громадянські права і несуть однакові громадянські обов'язки. Кожен німець у кожній області імперії мав ті самі права і обов'язки, що і громадяни цієї області. Конституція передбачала свободу пересування, недоторканність житла, таємницю листування, свободу віросповідання, особи, друку, слова, мітингів, зборів, спілок та громадського самоврядувань. Вона вводила всезагальне обов'язкове і безкоштовне шкільне навчання.

У цілому Веймарська конституція 1919 року для свого часу була найдемократичнішою конституцією Європи, але вона не відіграла вирішальної ролі в долі Німеччини. За умов економічної кризи і Версальської повоєнної системи конституція не утримала Німеччину в межах права. Протиборство різноманітних політичних сил країни підірвало Конституцію. На зміну Веймарській республіці прийшла фашистська диктатура.