Історія держави і права зарубіжних країн - Маймескулов Л.М. - Глава 28. Держава і право Китаю в Новий і Найновіший часи

1. Династія Цин

Династія Цин розпочинає свою історію з Середньовіччя, а закінчує в Новий час. З позицій "європейської" хронології історію Цин слід поділити на дві частини. Але тоді було б порушено цілісність цього династичного періоду китайської історії.

До кінця XVI століття північні сусіди імперії Мін-нащадки чжурчженських племен, розбитих свого часу Чингізханом, - об'єднуються навколо володіння Маньчжоу під верховенством вождя Нурхаці (1559-1626 роки). У 1609 році Нурхаці припиняє сплачувати данину Китаю, а потім проголошує власну династію Цзинь. 3 1618 року маньчжури посилюють збройний тиск на Китай. За вісім років вони виходять практично до Великої китайської стіни (на крайньому сході). Наступник Нурхаці Абахай проголошує себе імператором і змінює назву династії на Цин. На початку XVII століття маньчжури завоювали Південну (Внутрішню) Монголію. На всій території Південної Маньчжурії і захоплених ханств Південної Монголії встановлюється централізована адміністрація.

Маньчжурська кіннота, підтримана внутрішніми монголами, розпочинає здійснювати регулярні набіги на Китай, грабуючи й обертаючи на рабство сотні тисяч китайців. Імператору Мін доводиться відправити на північні рубежі свою кращу армію під командуванням У Саньгуя. Тим часом у Китаї розгортається чергове селянське повстання. У 1644 році селянські загони під проводом Лі Цзичена захоплюють Пекін, а сам Лі Цзичен проголошує себе імператором. У Саньгуй пропускає маньчжурську кінноту на Пекін. 6 червня 1644 року маньчжури захоплюють столицю. Лі Цзичен незабаром гине, а маньчжури оголошують свого малолітнього імператора Айсиньгьоро Фуліня правителем усього Китаю. У Саньгуй разом зі своєю армією переходить на службу до завойовників.

Боротьба проти маньчжурських загарбників тривала ще довго, але послаблений Китай був не в змозі протистояти добре озброєному і організованому маньчжурському війську. Останній осередок опору Тайвань маньчжури захопили в 1683 році.

Маньчжурська династія Цин - остання династія Китаю - правила з 1645 по 1911 рік. У руках маньчжурської знаті знаходилися вищі органи влади і керівництво армією. Змішані шлюби було заборонено, і все ж таки маньчжури швидко китаїзувалися, тим більше, що на відміну від монголів вони не протиставляли себе китайській культурі. Маньчжурські імператори були ревносними конфуціанцями. Китай під владою династії Цин у XVII - XVIII століттях розвивався достатньо інтенсивно. На початок XIX століття в Китаї налічувалося близько 300 млн чоловік.

Демографічний тиск призвів до необхідності інтенсифікації сільського господарства за активної участі держави. За своїм політико-правовим ладом, особливо це стосується серцевини імперії Палацу, Цин мало чим відрізнялася від Давнього і Середньовічного Китаю; політика ізоляції від Заходу сприяла консервації феодалізму в усіх сферах суспільного життя.

Зовнішня експансія Цин

Правителі держави Цин проводили політику ізоляції Китаю від зовнішнього світу. Європейська колонізація майже не торкнулася країни. Католицькі місіонери відігравали помітну роль при імператорському дворі до кінця XVII століття, після чого християнські церкви були поступово закрито, а місіонерів вислано з країни. У середині XVIII століття припинено торгівлю з європейцями, за винятком одного порту в Кантоні (Гуанчжоу). Опорним пунктом іноземної торгівлі залишався острів Макао, який перебував під контролем португальців.

У перші два століття цинської династії Китай, закритий для контактів із зовнішнім світом, виявляв себе як сильна незалежна держава, яка здійснює експансію у всіх напрямах.

Васалом Китаю була Корея. В середині XVIII століття до імперії увійшла Північна (Зовнішня) Монголія. У 1757 році було знищено Джунгарське ханство, і його територію разом з підкореним до 1760 року Східним Туркестаном було включено до складу Цинської імперії під назвою Синьцзян ("Новий кордон"). Після низки походів манчьжуро-китайської армії проти Тибету цей район наприкінці XVIII століття було приєднано до Цинської імперії. Війни Цинської імперії проти Бірми (1765-1769 роки) і В'єтнаму (1788-1789 роки) виявилися невдалими і закінчилися поразкою цинських військ. Одночасно здійснювалася експансія на північ і північний схід, що неминуче призвело до конфлікту з Росією в Приамур'ї. Протягом двох століть територія Китаю збільшилася практично вдвічі. Цинська імперія обзавелася свого роду буферними зонами - Маньчжурією, Монголією, Тибетом, Синь-цзяном, які охороняли китайські землі.

У цинському Китаї будь-які офіційні представники іноземних держав розглядалися виключно як предюставники васальних держав - реальних чи потенційних.

Цинський Китай і Росія

Перші кроки щодо встановлення російсько-китайських відносин було здійснено Росією наприкінці періоду Мін (місія Івана Петліна у 1618-1619 роках), але основні місії (Федора Байкова, Миколи Спафарія у 1675-1678 роках та ін.) відбулися вже у цинський період. Паралельно з місіями на схід просувалися російські козаки - походи першопроходців Василя Пояркова (1643-1646 роки) та Єрофея Хабарова (1649 -1653 роки) поклали початок освоєнню росіянами Приамур'я і призвели до його приєднання до Росії, у той час як маньчжури вважали ці райони своєю вотчиною.

У середині XVII століття на обох берегах Амуру вже існували російські фортеці-остроги (Албазінський, Кумарський та ін.), селянські слободи і пашні. У 1656 році було утворено Даурське (пізніше - Албазінське) воєводство, до якого входила долина Верхнього та Середнього Амуру з обох берегів.

Хоча кордони імперії Цин тоді проходили північніше Ляодунського півострова ("Вербовий палісад"), у 1650-ті роки і пізніше Цинська імперія спробувала військовою силою захопити російські володіння в басейні Амуру і не допустити прийняття місцевими племенами російського підданства. Манчьжурське військо на певний час витіснило козаків з фортеці Албазін. Услід за місіями Федора Байкова і Миколи Спафарія Росія у 1686 році направила до прикордонної влади на Амурі повноважне посольство Федора Голові на для мирного ладнання конфлікту.

Переговори велися в оточенні багатисячної маньчжурської армії. З китайського боку в них брали участь місіонери-ієзуїти, які чинили опір угодам Китаю з Росією, що ще більше ускладнювало загальну атмосферу. Китай відмовився визначити російсько-китайський кордон по Амуру і вимагав собі все Албазінське воєводство, все Забайкалля, а надалі - взагалі всі землі на схід від Лени.

Погрожуючи захопити Нерчинськ штурмом, цинський уряд примусив Ф. Головіна погодитися на виведення російських військ з Верхнього і Середнього Амуру. Відповідно до Нерчинського договору Росія була змушена поступитися Цинській імперії своїми володіннями по правому березі ріки Аргунь і частині лівого та правого берегів Амуру. Козаки зобов'язувалися зруйнувати і полишити фортецю Албазін. Унаслідок різночитань у текстах договору, укладених кожною зі сторін, значна частина території виявилася нерозмежованою і фактично перетворилася на буферну зону між двома державами. Розмежування між Росією і Китаєм у цій зоні завершилося в XIX столітті. Остаточно кордон Росії з Китаєм на Далекому Сході було визначено Айгунським (1858 рік) і Пекінським (1860 рік) договорами; він пройшов по ріках Амур та Уссурі через озеро Ханка і гірські хребти до ріки Туманьцзян. Російсько-китайське територіальне розмежування в Центральній Азії було завершено до середини 1890-х років.

Опіумні війни

До кінця XVIII ст. торгівля Китаю із зовнішнім світом знову почала розширюватися. Китайський шовк, фарфор, чай та інші товари користувалися значним попитом в Європі, але китайці відмовлялися що-небудь купувати в європейців, тому тим доводилося платити сріблом за китайські товари. Тоді англійці стали ввозити до Китаю опіум, головним чином контрабандою з Індії, і незабаром заохотили до вживання опіуму місцеве населення, особливо у приморських районах. Ввезення опіуму постійно зростало і стало справжнім лихом для країни, що призвело до серії опіумних війн у середині XIX століття. Поразка в цих війнах поступово перетворила Китай на фактичну напівколонію європейських держав.

Революція тайпінів

У середині XIX століття цинська імперія перебувала у кризовому стані. Національне пригнічення, яке викликало суцільну ненависть китайців до маньчжурської династії, масове розорення ремісників унаслідок напливу європейських товарів, виплата за рахунок населення контрибуцій західним державам після поразки в опіумній війні 1840-1842 роки, посилення у зв'язку з цим податного тягаря - все це підготувало фунт для виникнення серед широких мас населення таємних анти маньчжурських організацій, різного роду сект, які готували заколоти і повстання. Найбільшим із них було "Товариство поклоніння Небесному Володареві" (Бай шан-дихуй), засноване на Півдні Китаю сільським учителем Хун Сюцюанем. Вихідець із селян, наділений розумом і честолюбством, екзальтований і схильний до пророцтва, він тричі намагався скласти екзамен на чиновника, але невдало. В його ученні, яке він став проповідувати з 1837 року, перепліталися елементи християнства, ідеали рівності і соціальної справедливості. Себе Хун Сю-цюань оголосив молодшим братом Христа, у стані екзальтації створював гімни, в яких визначав шлях побудови небесного царства на землі. За умови кризи подібного роду вчення набувають популярності серед широких мас населення. До кінця 40-х років учення Хуан Сю-цюаня поширилося по всьому Південному Китаю. У 1850 році послідовники Хун Сю-цюаня спалили свої будинки, організували табір у гірських районах Китаю і розпочали збройну боротьбу проти династії.

Армія тайпінів

Організацію повстанців відрізняли згуртованість, залізна дисципліна, безвідмовне підкорення молодших старшим. В армії культивувалися додержання десяти християнських заповідей, гуманне ставлення до населення, заборонялися пограбування, жорстокість і свавілля щодо простого народу, азартні ігри, вино, вживання опіуму. На відміну від зазвичай неорганізованих селянських військ армія тайпінів мала чітку організацію. Низовим підрозділом була "п'ятірка" - чотири бійці і командир, п'ять "п'ятірок" становили взвод, чотири взводи - роту, п'ять рот - полк, полки зводилися в корпуси і армії, в армії були розроблено і введено в дію військові статути. З середовища простого народу висунулося чимало талановитих командирів. Під час наступу тайпіни висилали вперед агітаторів, які роз'ясняли мешканцям сіл і міст мету руху, закликали до повалення маньчжурської династії, знищення багатіїв і чиновників. На захоплених територіях ліквідовувалася стара маньчжурська влада, знищувалися урядові установи, податкові реєстри, боргові записи. Майно багатіїв конфісковувалося, продовольство, захоплене в державних складах, ішло на потреби армії. Предмети розкоші, коштовності знищувалися.

У цілому армія тайпінів несла з собою ідеологію егалітаризму, селянського зрівняльного комунізму. Протягом 1851-1865 років Китай являв собою арену запеклої громадянської війни. Армія тайпінів, яку очолювали талановиті полководці - вихідці з простого народу, громила відбірні урядові війська. Чисельність армії тайпінів досягла мільйона чоловік. Цинська імперія опинилася на грані знищення, і лише допомога, надана маньчжурській династії Англією і Францією, врятувала її від падіння. Слід відзначити, що поразці тайпінів сприяли також розкол у їхніх рядах, суперництво, яке розпочалося серед полководців, а також сектантська нетерпимість тайпінів до традиційних релігійних і культових традицій Китаю. Незважаючи на поразку і гігантські жертви війни (загинуло близько 30 млн чол.), рух тайпінів упередив падіння останньої династії і ліквідацію в Китаї віджилого феодального ладу.

Держава тайпінів

11 січня 1851 року, у день народження Хун Сю-цюаня, було проголошено створення "Небесної держави великого благодіяння" (Тайпін тянь-го). Хун Сю-цюань одержав титул "Небесного князя" - Тянь-вана, титули князів одержали також його соратники. Воєнізована держава тайпінів утілювала в життя ідеї селянського утопічного комунізму. Власність на землю було скасовано, уся земля ділилася відповідно до їдців, основою держави проголошувалася община, яка складалася з 25 родин, розділених на п'ятірки. Община залишала після збирання врожаю частину, необхідну для прогодування і сівби, інше здавала до державних складів. Кожна родина повинна була виділити до армії одного бійця. Командирам частин належала військова і цивільна влада на місцях. У містах ремісники об'єднувалися за професіями в майстерні, здавали свою продукцію державі, одержуючи від неї необхідне продовольство.

Справжні революційні перетворення були здійснені в галузі шлюбно-сімейних відносин, жінки одержали рівні права з чоловіками, створювалися жіночі школи, був заборонений варварський звичай бинтування ніг дівчаткам.

На жаль, держава тайпінів не уникла долі всіх егалітарних суспільств, які знає історія: полководці одержували титули князів, знищуючи маньчжурську знать, а самі оселялися в її розкішних палацах, обзаводилися гаремами й одалісками. Це стало однією з причин розкладання "Небесної держави великого благодіяння" та її падіння.

Японсько-китайська війна 1894-1895 років

У 1874 році Японія захопила Формозу, але змушена була її покинути через вимогу Англії. Тоді Японія зосередила свої зусилля на Кореї, яка перебувала у васальній залежності від Китаю, і Маньчжурію. У червні 1894 року на прохання корейського уряду Китай направив війська до Кореї, аби придушити селянське повстання. Скориставшись цим приводом, Японія також направила сюди свої війська, після чого стала вимагати від корейського короля проведення "реформ", які означали фактичне встановлення в Кореї японського контролю.

У ніч на 23 липня 1894 року за підтримки японських військ у Сеулі було здійснено урядовий переворот. Новий уряд 27 липня звернувся до Японії з "проханням" про вигнання китайських військ з Кореї. Але ще 25 липня японський флот уже без оголошення війни розпочав бойові дії проти Китаю; офіційне оголошення війни сталося тільки 1 серпня 1894 року Розпочалася японсько-китайська війна. У перебігу війни перевага японської армії і флоту призвели до значних поразок

Китаю на суходолі і морі (під Асаном, липень 1894 року; під Пхеньяном, вересень 1894 року; при Цзюляні, жовтень 1894 року). З 24 жовтня 1894 року воєнні дії перемістилися на територію Північно-Східного Китаю. До березня 1895 року японські війська захопили Ляодунський півострів, Вейхайвей, Іншу, під загрозою перебував Мукден.

17 квітня 1895 року у Симоносекі представники Японії та Китаю підписали принизливий для Китаю Симоносекський договір.

Потрійна інтервенція

Умови, нав'язані Японією Китаю, призвели до так званої потрійної інтервенції Росії, Німеччини та Франції -держав, які на цей час уже підтримували контакти з Китаєм, а тому сприйняли підписаний договір як збиток, завданий їхнім інтересам. 23 квітня 1895 року Росія, Німеччина та Франція одночасно, але поодинці, звернулися до японського уряду з вимогою відмовитися від анексії Ляодунського півострова, яка могла б призвести до встановлення японського контролю над Порт-Артуром саме тоді, коли Микола II, підтриманий західними союзниками, мав власні замахи на Порт-Артур як незамерзаючий порт для Росії. Німецька нота була найжорстокішою, навіть принизливою для Японії.

Японії довелося поступитися. 10 травня 1895 року японський уряд заявив про повернення Китаю Ляодунського півострова, щоправда, наполігши на збільшенні суми китайської контрибуції на 30 млн таелей.

У 1895 році Росія надала Китаєві позику в 150 млн рублів під 4 % річних. Договір містив зобов'язання Китаю не погоджуватися на іноземний контроль над своїми фінансами, якщо в ньому не братиме участі Росія. Наприкінці 1895 року з ініціативи Вітте було засновано Російсько-Китайський банк. З червня 1896 року в Москві підписано російсько-китайський договір щодо оборонного союзу проти Японії. К вересня 1896 року між китайським урядом і Російсько-Китайським банком було підписано концесійний договір щодо будівництва Китайської Східної залізниці. Товариство Китайської Східної залізниці одержало смужку землі уздовж дороги, яка переходила під його юрисдикцію. У березні 1898 року було підписано російсько-китайський договір щодо оренди Росією Порт-Артура та Ляодунського півострова.

У серпні 1897 року Вільгельм II відвідав Миколу II у Петергофі і домігся згоди на облаштування німецької військово-морської бази у Цзяочжоу (в тодішньому варіанті транскрипції - Кіао-Чао) на південному узбережжі Шаньдуна. На початку листопада в Шаньдуні китайці вбили німецьких місіонерів. 14 листопада 1897 року німці висадили десант на узбережжі Цзяочжоу і захопили його. 6 березня 1898 року було підписано німецько-китайську угоду, за якою Китай передав в оренду Німеччині Цзяочжоу строком на 99 років. Одночасно китайський уряд надав Німеччині концесію на побудову двох залізниць у Шаньдуні та низку гірничих концесій у цій провінції.

Недовготривалий період реформ розпочався 11 червня 1898 року з видання маньчжурським імператором Цзайтянем указу "Про встановлення основної державної політики". Цзайтянь привернув групу молодих реформаторів - учнів та однодумців Кан Ювея для розроблення серії указів про реформи. Загалом було видано понад 60 указів, які стосувалися системи освіти, будівництва залізниць, заводів і фабрик, модернізації сільського господарства, розвитку внутрішньої і зовнішньої торгівлі, реорганізації збройних сил, чищення державного апарату тощо. Період радикальних реформ завершився 21 вересня того самого року, коли вдова-імператриця Цисі здійснила двірцевий переворот і скасувала реформи.

Цисі

Доречно сказати декілька слів щодо особи Цисі. Не тому, щоб ця вкрай аморальна, жорстока і ница особа заслуговувала на це сама по собі. Через цю особистість виразно проглядається особлива властивість держав з надмірно централізованою (тоталітарною) системою влади. Подібні системи управління, які спираються самі на себе, за певних умов можуть сприяти прогресу щодо розвитку країни, але за однієї умови: якщо на чолі їх волею випадку опиниться сильна прогресивна особистість. Централізована, потужна система влади стократно збільшує енергію правління (у Китаї засновник імперії Тан Гао Цзу - колишній селянин Лю Бан; в Афінах "тиран" Пісистрат; російські самодержці Іван Третій, Петро І, Катерина II; у Німеччині - Бісмарк, у Франції - генерал де Голль тощо). У той же час до системи влади, знову ж таки волею випадку, може прорватися маленький "вірус", такий собі крихітка Цахес, зла нікчемність якого миттю збільшується стократно, завдаючи збитки великій державі і мільйонам людей. Історія правління Цисі є таким прикладом.

Цисі народилася 1835 року у родині маньчжурського аристократа. У 1853 році, пройшовши конкурс наложниць при дворі імператора. Цисі увійшла до палацу правителів Китаю, "закритого міста" в Пекіні, опинившись у п'ятому, найнижчому ранзі наложниць - "дорогоцінні люди". Дівчата, які належали до цього рангу, могли за все життя жодного разу не відвідати спальні імператора.

При дворі за Цисі закріпилося прізвисько Похапала (Орхідея). Будучи від природи кмітливою, вона потоваришувала з імператрицею Ціань, яка була безплідною. За деякими джерелами, вона врятувала життя імператриці, розпізнавши в бокалі останньої отруту. Коли імператор вирішив, що йому потрібен спадкоємець, він запропонував імператриці обрати для цього наложницю. Ціань рекомендувала Цисі. Таким чином, остання перейшла до рангу "дорогоцінних наложниць".

У 1856 році Цисі народила хлопчика. Багато істориків вважають, що насправді дитина була народжена молодою служницею Чуін, убитої відразу після пологів. Статус матері спадкоємця престолу посилив вплив Цисі при дворі. Поступово імператор передавав їй усе більше і більше повноважень, завдяки чому вона фактично стала правителькою Китаю.

Імператор І чжу, який правив під девізом "Сяньфен", помер 1861 року. Регентшами цілком слушно стали вдова-імператриця Ціань і мати спадкоємця Цисі. Політична влада рівною мірою належала обом, але імператриця, яка не цікавилася політикою, передала важелі правління наложниці. Через деякий час Ціань померла від харчового отруєння. Цисі стала одноособовою правителькою-регентшею.

Регентство Цисі мало було тривати включно до 17-річчя спадкоємця, якого при народженні назвали Цзайчунь. Спадкоємець вів розпусне життя, був схильний до сексуальних оргій. Після досягнення ним повноліття Цисі видає декрет, у якому повідомляє, що її регентство закінчилося і вона передає владу спадкоємцю. Але у грудні 1878 року Цзайчунь, який правив під девізом "Тунчжи", оприлюднив звернення: "Мені поталанило в цьому місяці захворіти на віспу". Відповідно до поширеного тоді повір'я людина, яка перехворіла на віспу, виявлялася відзначеною богами. Послаблений венеричними захворюваннями організм спадкоємця не був здатний довго чинити опір хворобі і менше ніж через два тижні спадкоємець помер. Влада повністю перейшла до рук Цисі.

Цисі відзначалася надзвичайною підозрілістю і жорстокістю. Нею було створено власну шпигунську мережу, яка обплутала двір. Жоден заколот просто не міг здійснитися, оскільки Цисі так боялися, що іноді самі учасники заколоту повідомляли їй про нього. У неї була безліч коханців, а щодо жахливих звичаїв у палаці Цисі ходили легенди.

Боксерське повстання

У травні 1900 року в Китаї почалося велике повстання, яке одержало назву боксерського, або Іхетуанського, повстання. 20 червня в Пекіні було вбито німецького посланця Кеттелера. Одразу за цим повсталі оточили дипломатичні місії, які знаходилися в особливому кварталі Пекіна. В осаді опинилася також будівля католицького кафедрального собору Петанг (Бейтанг). Почалися масові вбивства "іхетуанями" християн, у тому числі були вбити 222 православні китайці. 21 червня 1900 року Цисі оголосила війну Великій Британії, Німеччині, Австро-Угорщині, Франції, Італії, Японії, США та Росії. Великі держави погодилися на спільні дії проти повсталих. Головнокомандувачем експедиційними силами було призначено німецького генерала Вальдерзеє. Але коли він прибув до Китаю, Пекін було вже звільнено невеличким передовим загоном під командуванням російського генерала Ліневича. Російська армія зайняла Маньчжурію.

8 лютого 1904 року розпочалася російсько-японська війна за контроль над Манчжурією і Кореєю. Війна, яка проходила на території Китаю, була для Росії невдалою, за її результатами Росія була змушена поступитися Японії Порт-Артуром і Ляодунським півостровом з частиною збудованої на цей час Китайською Східною залізницею. У 1910 році Японія анексувала Корею.

14 грудня 1908 року в один день померли Імператриця Цисі й Імператор Гуансюй, якого Цисі раніше відсторонила від влади. Можливо. Гуансюй був отруєний, оскільки Цисі не хотіла, аби він пережив її. На престол зійшов останній імператор Китаю Пу І, якому було два роки. Регентом призначено його батька князя Чунь.