Історія держави і права України - Музиченко П.П. - 4.6. ЦЕРКОВНЕ ЖИТТЯ

У кінці XIII ст. склались певні норми та традиції у відносинах між князями та Церквою. Удільні князі намагались використати Церкву, зокрема християнську символіку, для досягнення конкретної політичної мети. Так, наприклад, виокремлення Володимиро-Суздальського князівства в самостійну політичну одиницю супроводжувалось різними знаменнями. В оточенні Андрія Боголюбського була висунута теорія про особливе заступництво Богородиці за Володимирську землю.

Політичний розвиток Володимиро-Суздальщини супроводжувався боротьбою його князів та духовенства за церковний суверенітет з незалежністю по відношенню до Києва, традиційного центру православ'я.

В умовах роздробленості Київської Русі в другій половині XII — на початку XIII ст. реальна влада церковного керівництва в особі київського митрополита помітно впала. Проте глава Руської церкви зумів і в цих умовах зберегти за собою право освячення в сан єпископів та ряд інших привілеїв.

Вищою церковною інстанцією для Київської Русі був Константинопольський патріархат. Він поставляв у сан київського митрополита, призначаючи на цю посаду кого-небудь із своїх довірених осіб. Митрополит зберігав тісні зв'язки з Візантією, виступав у ролі її дипломатичного представника на Русі. Спроби деяких київських князів ставити митрополитами своїх людей зустрічали шалений опір у Константинополі. Візантія негативно ставилась і до вимог київських князів віднести до рангу святих (канонізувати) княгиню Ольгу, князя Володимира, засновників Києво-Печерського монастиря Антонія і Феодосія. За цими вимогами візантійці вбачали прагнення послабити залежність Руської церкви від Константинополя.

У другій половині XІІІ ст. зв'язки Руської церкви з Візантією послабли. Не тільки Київська Русь, а й Візантія переживала не кращі часи. На початку XIII ст. Візантія лід натиском хрестоносців перестала існувати. Лише в 1266 році Михайлу Палеологу вдалося відвоювати Константинополь. Але становище відродженої імперії залишалось тяжким.

У нових умовах візантійська дипломатія вже не могла у відносинах з Київською Руссю дотримуватись колишнього курсу. В 1246 році патріарх призначив київським митрополитом Кирила — ставленика галицько-волинського князя Данила Романовича. Але вже після смерті Кирила в 1280 році патріарх знову призначає митрополитом грека Максима.

У цей час, не без участі володимиро-суздальських князів, дискутується питання про перенесення центра митрополії з Києва до Володимира-на-Клязьмі. Максим спочатку займав обережну позицію. Церковний собор 1284 року під проводом Максима відбувся все-таки в Києві.

У 1299 році Максим під тиском володимирського князя переносить свою резиденцію з Києва до Володимира.

Патріархат несхвально поставився до цього кроку і тільки в 1354 році формально визнав нову резиденцію митрополита.

Переїзд Максима у Володимир став початком затяжного конфлікту в Руській церкві. Вже в 1303 році міста єпархій Галицько-Волинського князівства утворили митрополії, незалежні від володимирської. Візантія плекала надію, що Киш ще поверне собі минулу славу центру православ'я східного слов'янства. В1408 році патріарх Матвій поставив "митрополитом Київським і всія Русі" грека Фотія, який зробив спробу підкорити своїй владі православні єпархії на території Литви та Польщі і мав у цьому успіх. Але після Городельської унії 1413 року в Литві різко посилюються позиції католиків. Великий князь Вітовт у 1414 році виганяє Фотія з Києва. Митрополитом обирається Григорій Цамблак. Через нього Вітовт намагається прискорити переговори про церковну унію між католиками та православними. Але вже в 1420 році Цамблак зникає з політичної арени. Вітовт поспішає визнати права московського митрополита в литовських та українських землях. Але з цим не погоджується візантійський патріарх. Митрополити Київські і всієї Русі ще довго призначаються з Константинополя.

Так, у 1474 році митрополитом Київським і всія Русі було поставлено Спиридона, якого визнав навіть Іван III, хоча в Москві було вибрано свого митрополита. Отже, Москва все ще рахувалася з волею візантійського патріарха.

На українських землях процес занепаду православної Церкви продовжувався. І проявлялося це не в нехтуванні віри: простий люд свято вірив, додержувався православної віри, вважав її за віру батьків та дідів і всіляко боровся за неї. На превеликий жаль, однак, верхи духовенства перетворили митрополії і особливо єпископати в об'єкт боротьби в корисних цілях. Часто єпископські кафедри давали як нагороду за різні заслуги. Бувало, що православні церкви передавали католикам.

У другій половині XVI ст. посилюється переслідування православних. Як підкреслює Г. Лужницький, воно йшло трьома шляхами: 1) знищенням церковно-національних цінностей і святощів минулого; 2) зниженням престижу православної церкви; 3) почуттям сорому в зв'язку з належністю до цієї церкви.

Трагедією православної Церкви було те, що вона в цей час значно поступалася перед католицькою своєю освітою. З XV до початку XVII ст. вона збідніла культурно, її література обмежувалася в основному церковно-богослужбовими книгами.

У боротьбу за піднесення православної Церкви в XVI ст. вступили собори та церковні братства, які засудили купівлю єпископських кафедр і наказали відлучати від церкви тих, хто так робить. Церковні братства існували в Україні з глибокої давнини, але проявили себе як борці за відродження православної церкви, головним чином, в XVI ст. Найстарішим було Львівське братство, засноване приблизно в 1439 році. Зберігся його статут 1542 року.

Церковні братства повинні були дбати про зовнішній порядок у храмі, піклуватися про хворих. У відповідь на занепад освіти братства починають засновувати братські школи. Особливу славу здобули школи Львівського та Київського братств.

Спочатку братства були переважно організаціями міського населення але з часом вони набувають значення всестанового характеру. До них належать шляхта і духовенство. В 1616 році до Київського братства вступив гетьман Петро Сагайдачний разом з Військом Запорізьким.

Братства рішуче виступали проти полонізації та католизації, проти національних і релігійних обмежень українців, проти аморального життя частини духовенства.

У ХV ст. Європу заполонила Реформація. З середини XV ст. у Литовському князівстві ширяться мало не всі європейські реформаційні рухи. Могутнім для України був вплив гуситського руху, мабуть, тому, що гусити в своїх програмах висовували національні мотиви боротьби. Проникали в Україну і протестантські рухи, але глибокого впливу вони тут не мали.

Позитивним наслідком цих революційних рухів було пробудження інтересу до рідної мови, поява перекладів Святого Письма на українську мову. Верхівка православного духовенства вороже ставилась до Реформації, оскільки вона, з одного боку, сприяла поглибленню інтересу до Церкви взагалі, а з іншого — підривала авторитет православної Церкви, викликала критичне ставлення до неї.

Із середини XVI ст. розвиток реформаційного руху в Литві та Україні був припинений натиском католицизму.