Історія держави і права України - Музиченко П.П. - Обласні привілеї

Поряд із земськими привілеями з XV ст. видаються привілеї окремим воєводствам і повітам. Вони отримують назву обласні привілеї.

Як вже підкреслювалось, такі привілеї передбачали автономію українських земель, що входили до складу Литовського князівства. Прикладами цього можуть бути обласні привілеї Київській землі--1494,1507,1529 років і Волинській землі — 1501, 1509 років. Ці привілеї забезпечували "добровільні християнські права", що базувалися на староруському праві, тобто розвивали і конкретизували головні положення Руської правди.

Універсальним можна вважати загально-земський привілей 1492 р., який підтверджував усі права та привілеї, проголошені в раніше прийнятих привілеях. Крім того, привілей обмежував владу Великого князя і посилював становище магнатів. Він визначав правове становище Великого князя не як государя, а як вищої посадової особи в державі, що свідчило про конституційний характер привілею 1492 р. Привілей закріплював основні принципи міжнародної політики, встановлював порядок збирання податків, проголошував неприпустимість передачі світських справ у духовні суди й навпаки. У ньому проголошувалась необхідність винесення справедливих судових рішень, встановлю вались певні терміни розгляду справ у судах.

Привілей від 7 грудня 1506 р. ще більше обмежив владу господаря. Його виданням завершився перший етап розвитку писаного права у формі привілеїв. Наступні загально-земські привілеї, видані в 1529, 1547 і 1551 рр., лише підтверджували законність раніше виданих привілеїв.

Велике значення в правовій системі Литовсько-Руської держави мали збірники законодавства.

Першим таким збірником був Судебник Казимира IV 1468 року. Автономний характер земель, які отримали обласні привілеї, чітко виявлявся в законодавчому закріпленні норм місцевого звичаєвого права. Так, судити киянина належало лише в самому Києві за участю киян і за місцевим правом. В обласних привілеях значне місце приділялося забезпеченню охорони майнових і особистих прав заможних верств населення. Наприклад, у Волинському привілеї 1509 р. був запис про те, що государ обіцяв не порушувати прав власності жителів цієї землі.

Обласні привілеї гарантували право вдів на володіння маєтками після смерті чоловіків, а також забезпечували всім жінкам право одруження без втручання посадових осіб.

Міські привілеї

До міських привілеїв належали грамоти, видані в XIV—XVI ст. Вони виводили міста з ведення органів місцевої територіальної адміністрації і засновували особливі міські органи за зразком німецьких міст, за магдебурзьким правом. Прикладами можуть бути привілеї на право самоуправління Луцьку (1432), Житомиру (1444) та ін.

Усі найважливіші законодавчі акти у Великому князівстві Литовському у XVI ст. приймав Великий князь спільно з пани-радою і сеймом. Законними вважалися акти, прийняті пани-радою за участю Великого князя або навіть без нього, а також сеймом без участі Великого князя.

Розвиток нормотворчої діяльності вXVI ст. привів до звуження сфери дії звичаєвого права та встановлення першорядного значення законодавства. До виключної компетенції Вального сейму належали оголошення війни, встановлення військової повинності, обрання Великого князя. Нормативні акти, що видавалися сеймом, мали різні найменування: ухвала, ухвала земська, постанова, конституція, устава, статут, грамота, привілей, лист, універсал, артикул. Найтиповішим и для сеймових постанов XVI ст. були ухвала, устава, постанова і запозичене з латини — конституція. Ухвалою найчастіше називали рішення сейму як вольовий акт, а уставою—сам документ, в якому виражався зміст сеймової ухвали. Підготовка сеймової ухвали починалася із законодавчої ініціативи, яка належала господарю і пани-раді. За їхньою ініціативою приймалася більшість законодавчих актів. Депутати сейму законодавчою ініціативою не володіли, але їхня діяльність могла стати приводом для видання законодавчих актів. Статути 1566 і 1588 рр. прямо приписували депутатам сейму привозити листи з побажаннями місцевих сеймів щодо потреб усієї держави. Крім депутатів сейму прохання про видання законодавчих актів могли подавати міщани, купці, ремісники, селяни. На їхні прохання і скарги було видано величезну кількість різноманітних законодавчих актів, у тому числі й таких великих, як обласні, міські та волосні привілеї. Багато привілеїв починалися зі слів: "Били нам чолом". Якихось обмежень у поданні чолобитних не було. Право населення на подання чолобитних ґрунтувалося на давньому звичаї і тому вважалося непорушним.

Важливе значення при прийнятті сеймових постанов мала робота з підготовки проекту нормативного акта. Переважну більшість проектів готували юристи-практики, які служили в державній канцелярії. Іноді для підготовки законопроекту створювались спеціальні комісії, до яких поряд із практиками входили вчені, а також депутати сеймів, покликані виразити в законі потреби місцевого населення.

Обговорення й ухвалення закону здійснювалося на засіданнях сейму або в пани-раді. Великий князь у XVI ст. законодавчої функції не мав. Однак траплялися випадки, коли він усупереч закону видавав конституційні акти без згоди сейму і пани-ради. Так, Сигізмунд II Август у 1569 р. видав привілей про відторгнення від Великого князівства Литовського Підляшшя й України та про приєднання їх до Польщі.

Під час обговорення закону всі депутати сейму мали право висловити свою думку. Рішення повинні були ухвалюватися одноголосно або переважною більшістю голосів.

Заключною стадією законотворчого процесу було оприлюднення закону. Порядок оприлюднення сеймових постанов було встановлено ст. 9 розділу III Статуту 1588 р. Згідно з цією статтею депутати сейму, повернувшись до себе в повіти, повинні були сповістити воєводу або старосту про своє повернення. Після цього скликався місцевий сеймик, на якому депутати повідомляли про всі рішення Вального сейму. Посадові особи на місцях зобов'язані були "на торгах, и при костелах" ознайомлювати населення з прийнятими рішеннями.

Моментом набуття законом чинності вважався, як правило, час його ухвалення. Якщо в законі не було обумовлено, на який термін він приймається, то вважалося, що він має діяти на "вічні часи".

Протягом шістдесяти років (1529—1588) литовський уряд тричі здійснює кодифікацію права. В епоху коли видані закони століттями залишалися в силі, це було видатним явищем. Його текст було знайдено в 1825 р. Відшукав його історик Данилович у бібліотеці графа Румянцева. Це був перший кодекс загальних законів для литовсько-руських областей. Його було проголошено сеймом у Вільні після наради з князями, пани-радою і "всім поспольством". Судебник був невеликим за обсягом і мав 26 статей крім вступу й закінчення. Його джерелами були Руська правда, привілеї, звичаєве право. Судебник було написано давньоруською мовою. Майже весь зміст Судебника обмежується кримінальним правом і процесом. Дев'ятнадцять статей Судебника розглядають такий склад злочину, як татьба (татьба "домових речей", "кінська" тощо), в одній зі статей йдеться про увід або викрадення чужої людини або невільного челядина, в іншій — про знахідку коней та інших речей, три статті містять процесуальні норми, дві — встановлюють мостову повинність.

За Судебником Казимира суб'єктом злочину могла бути не лише вільна людина, а й холоп. За першу крадіжку його карали штрафом, а якщо не було майна — тілесним покаранням і тюремним ув'язненням, а за повторну—засуджували до повішення (ст. 19). Відповідальність за скоєні злочини за Судебником наставала з семирічного віку.

Судебник, зокрема, карав за викрадення людей: "А который будет люди выводить, а любо челядь невольную, ахватять—того на шибеницю". Винного у скоєнні такого злочину засуджували до повішення (ст. 24).

Розвиток економіки і культури Великого князівства Литовського викликав настійну потребу приведення в єдину систему правових норм, що містилися в загально-земських та обласних привілеях, і створення єдиного для всієї держави права.

Деякі дослідники трактують статути як три послідовні редакції однієї й тієї ж пам'ятки. Але більшістю вчених було доведено, що ми маємо справу зрізними пам'ятками права. На сьогодні ця думка є панівною.

Статути є пам'ятками історії законодавства та культури литовського, українського і білоруського народів. Ось чому викликає протест найменування Статутів литовськими, що перекручує їх сутність і історичне походження.

Відомо, що в основу Статуту 1529 року були покладені норми, напрацьовані адміністративною та судовою практикою на базі звичаєвого права України, Литви та Білорусії. Це відображене в його найменуванні: "Права писаные даны панству Великому князьству Литовскому, Рускому, Жомойтскому и иных через наяснейшего пана Жикгимонта, з Божее милости короля Польского, великого князя Литовского, Руского, Пруского, Жомойтского, Мазовецкого и иных".

Статути 1566 та 1588 рр. носили назви: "Статут Великого князьства Литовського 1566 года" і "Статут Великого князівства Литовського 1588 года". В цих найменуваннях підкреслювався загальнодержавний характер статутів і відображалась інтеграція правових норм України, Литви та Білорусії. На цій підставі статути слід називати повним найменуванням з відповідним порядковим номером, як-то: "Статут Великого князівства Литовського", та тільки не "Литовський статут", бо таке найменування спотворює дійсне розуміння історії.

У Великому князівстві Литовському кодифікаційні тенденції проявились у 1501 році, коли у Волинському привілеї великий князь Олександр декларував, що він буде діяти "пока права Статута в отчизне нашей вставим". Справжня кодифікація права в князівстві розпочалася в 1514 році. Проект Статуту був поданий сейму в 1522 році, остаточний текст його було затверджено на віденському сеймі лише в 1529 році. Статут було прийнято як закон, який мав однакову силу для всіх жителів Литовсько-Руської держави незалежно від їхнього стану. Джерелами Статуту були: звичаєве право, великокнязівські привілеї та норми Руської правди, а також римське канонічне право.