Історія держави і права України - Музиченко П.П. - Рада Народних Міністрів

Рада Народних Міністрів формувалася, згідно з Конституцією, Головою парламенту, її склад і програма затверджувалися парламентом. Перед ним уряд відповідав за свою діяльність — як кожен міністр зокрема, так і уряд в цілому. У випадку вотуму недовіри вони були зобов'язані (як міністри, так і уряд) піти у відставку. Парламент більшістю у 2/3 голосів міг віддати їх під слідство і суд (ст. 58).

Депутати парламенту мали право депутатського запиту до уряду. Впродовж семи днів окремі міністри чи уряд повинні були дати відповідь на запит.

Найвищим судом республіки оголошувався Генеральний суд, який обирався Всенародними Зборами. Він виступав як касаційна інстанція для інших судів, не міг бути судом першої та другої інстанцій і мати функції адміністративної влади. На який термін обирався Генеральний суд та інші суди країни, як вони обиралися — Конституція не говорить. Це мало бути вирішено окремим законом про судоустрій. Зате у Конституції є інше важливе положення: "Судових вирішень не можуть змінити ні законодавчі, ні адміністраційні органи власти" (ст. 63).

Судочинство оголошувалося усним і гласним, усі громадяни, незалежно від посад, — рівними перед судом і перед законом.

Окремий розділ Конституції розглядав національні проблеми. "Кожна з населяючих Україну націй, — зазначалось у ст. 69, — має право в межах УНР на самостійне устроєння свого національного життя, що здійснюється через органи Національного союзу". Кожна національна меншина входить у свій Національний союз, обирає свої органи самоуправління. Кожен Національний союз видає законодавство, що не повинне суперечити Конституції та законодавству України (в іншому випадку створюються спільні "погоджувальні комісії"), встановлює свій бюджет тощо. Органи кожного Національного союзу були органами не громадськими, а державними, що надавало їм відповідний правовий статус і авторитет.

Цікавим був останній розділ Конституції, де йшлося про можливість тимчасового (не більше ніж на три місяці) зупинення дії громадянських прав і свобод — у випадку війни чи внутрішніх заворушень. Таке рішення приймали Всенародні Збори, а у виняткових, термінових випадках — Рада Народних Міністрів.

Нічого у Конституції не було записано про герб, прапор, гімн держави, про основні принципи внутрішньої та зовнішньої політики, порядок обрання місцевих органів влади та управління, органи прокуратури, судову систему тощо. Конституція, очевидно, повинна була мати тимчасовий характер, адже вона створювалася на перехідний період — період становлення української державності. Незважаючи на це, вона мала демократичний характер, була міцною правовою підвалиною держави, основою для всього іншого законодавства України, створення демократичної державності, законності, правопорядку.

Відповідно до своєї Конституції УНР мала б стати класичною парламентською республікою. Водночас деякі історики, найперше Д. Дорошенко, вказують на те, що у свій останній день Центральна рада обрала також першого Президента УНР. Ним став М. Грушевський. Певною мірою це можна пояснити тим, що Центральна рада приймала Конституцію як перспективний документ, як своєрідний заповіт, бо добре усвідомлювала свою приреченість; однак, сподіваючись на краще, прагнула зміцнити свої позиції. Саме для цього і був потрібен Президент, адже Центральна рада виявилась абсолютно нездатною для оперативного управління країною, і тому дедалі очевиднішою ставала нагальна необхідність кардинальної реформи всього державного механізму УНР. Проте і з цим Центральна рада також запізнилась.

Найбільш важливим у галузі державного будівництва був Закон "Про вибори до установчих зборів Української Народної Республіки", який затверджувався в два етапи. Закон складався з двох розділів, 13 глав, 183 статей. 11 листопада 1917 року Центральна рада приймає перший розділ Закону, який складався з десяти глав: загальні статті; про виборче право; про установи, котрі завідують проведенням виборів до Українських Установчих зборів; про виборчі списки; про кандидатські списки; про подання і підрахунок виборчих карток; про встановлення результату виборів; про порядок вступання на місце членів, які виступають з Українських Установчих зборів; про забезпечення вільності і правильності виборів; про трати на вибори до Українських Установчих зборів.

16 листопада Центральна рада затверджує другий розділ Закону. Додатково затверджуються "Правила про спільну з цивільним населенням участь у виборах частин армії і флоту".

Закон про вибори встановлював пропорційну систему виборів. У виборах мали право брати участь громадяни, "котрим до дня виборів вийде 20 років". Позбавлялися виборчих прав засуджені, признані судовим рішенням банкрутами, дезертири, а також члени царської родини. Закон встановлював систему покарань за ті чи інші порушення під час організації і проведення виборів. Спочатку Установчі збори планувалося відкрити 9 січня 1918 року, та війна відсунула вибори на другий план. 11 квітня 1918 року Мала рала приймає рішення, за яким Установчі збори мали відкритися 12 травня 1918 року.

Неоднакову реакцію в суспільстві викликав Закон про національно-персональну автономію від 9 січня 1918 року, де йшлося про право національних меншин на своє національне життя. Закон передбачав створення "національних кадастрів", куди б заносилися поіменно представники тієї чи іншої національності. До Закону негативно поставилися "зросійщені" українці, які не бажали поривати з російською культурою і в той же час не хотіли відносити себе до національної меншини.

2—4 березня 1918 року приймається Закон "Про громадянство Української Народної Республіки". Згідно з ним, громадянином УНР визнавався той, "хто народився на території України і зв'язаний з нею постійним перебуванням". Згодом цей Закон було визнано як "складений поспіхом, сповнений помилками, промахами й недоліками".

Незабаром з'являються два проекти нового закону про громадянство, автори яких фактично схилялися до "нульового" варіанта — громадянами УНР визнавалися всі без винятку піддані колишньої Російської імперії, що народилися на території України, або на час опублікування закону постійно проживали на її території. Ні один з цих проектів Центральною радою не розглядався.

Дуже цікавим був Закон про державну символіку від 12 березня 1918 року.

Ще в листопаді 19 І 7 року під головуванням М. Грушевського відбулася нарада, яка розглянула питання про державний герб України. Серед варіантів гербів були традиційні. Грушевський звертає увагу натри основні символи: "гарно стилізований геральдичний знак неясного значення, щось вроді тризубця ще з часів Київської Русі", "пізніший київський герб, як його бачимо на печатках київського магістрату XVII — XVIII вв. — лук або арбалет, самостріл", і, нарешті, "козак з мушкетом і шаблею" як герб козацького війська. Однак тоді вони не "пройшли", бо, на думку Грушевського, в умовах творення нового ладу, нових державних форм новим має бути й герб, щоб не виникло "підозріння в замислах відроджування старого".

Комісія розглянула ці нові проекти, які або брали за зразок символіки США — золоті зірки за кількістю земель у складі України на синьому тлі, або фактично відтворювали герб Франції — "золота буква У (Україна) або У.Н.Р. (Українська Народна Республіка) на синьому тлі" (на французькому гербі зображені літери К.Е).

Сам Грушевський вважав, що гербом України міг би стати "як символ творчої мирної праці золоти й плуг на синім тлі" (як на зразок він посилався на герб Ліберії). Навколо плуга голова Центральної ради пропонував розмістити "знак старої Київської держави Володимира Великого", герби Галицько-Волинського князівства та Гетьманщини ("козак з мушкетом"). Внизу, під плугом, мали бути розмішені герби Києва і Львова, а вгорі - голуб з оливковою гілкою (з печатки "Великого князівства Руського", яке намагався створити гетьман Виговський). Герб планувалося також обплести оливковою гілкою. Грушевський писав: "А якби хотіли натомість поставити якихось щитоносців, то я рал би бачити символ трудящого народу —жінку з серпом і робітника з молотом. Взагалі хотів би я в атрибутах нашого герба бачити як найбільше підчеркнений культурний, творчий, об'єднавчий характер нашої нової республіки".

12 березня 1918 року Мала рада затвердила "Володимирів тризуб" державним гербом УНР, хоча деякі фахівці, зокрема видатний художник Г. Нарбут, палко відстоювали ідею "козака з мушкетом".