Історія держави і права України - Музиченко П.П. - 11.4. ПРАВОВА СИСТЕМА

У справі судоутворення Директорія зберегла ті судові інститути, які існували за Центральної ради. Так, 2 січня 1919 року затверджується Закон про відновлення діяльності Генерального суду. Назву "Генеральний суд" було замінено на "Надвищий суд". 24 січня 1919 року було відновлено дію Закону "Про заведення апеляційних судів", прийнятого Центральною радою 1 грудня 19І7 року. Продовжували функціонувати деякі ланки царської судової системи. Так, 19 лютого 1919 року Директорія затвердила Закон "Про вибори та призначення мирових суддів". 26 січня 1919 року Директорія затвердила Закон про Надзвичайні Військові Суди, а 4 серпня 1920 року—нову редакцію цього Закону.

Надзвичайні військові суди засновувалися "в місцевостях, оголошених на воєнному стані або на стані облоги, а також на театрі воєнних дій " (ст. І). Суд складався з голови і чотирьох членів (ст. 4). У засіданні суду беруть участь прокурор, оборонець та секретар (ст. 5). Прокурора та секретаря призначається з військових старшин, які мають вишу юридичну освіту, або знайомих з судовим процесом (ст. 6). Суд міг розглядати і справи цивільних осіб (ст. 9). Вчинки, за які військові та цивільні особи могли бути віддані під Надзвичайний військовий суд, зазначалися в ст. 2. Вироки, винесені цими судами, не підлягали оскарженню й виконувалися негайно. Особи, засуджені до кари на смерть, мали право протягом шести годин після оголошення вироку звернутися з проханням про помилування або полегшення кари до Верховної влади (Директорії), а в діючій армії до Головного Отамана (ст. 24). Право нагляду над Надзвичайними військовими судами надавалося Головному військовому прокуророві (ст. 34).

Надзвичайні військові суди діяли протягом всього часу влади Директорії в Україні.

11.4. ПРАВОВА СИСТЕМА

На час приходу Директорії до влади в Україні діяли різні джерела права: законодавство Російської імперії, Тимчасового уряду Росії, Центральної ради, Гетьманату, радянської влади.

У такій ситуації Директорія обрала шлях часткового скасування одних і відновлення чинності інших законів.

Так, 24 січня 1919 року Директорія відновила дію Закону Центральної ради про національно-персональну автономію від 9 січня 1919 року. Оцінюючи законодавчу діяльність Директорії в цілому, слід відзначити ту ж непослідовність і відсутність чіткої програми правового реформування, що й у державотворенні.

У Законі від 14 лютого 1919 року "Про порядок внесення і затвердження законів в Українській Народній Республіці" робиться спроба регламентувати законодавчий процес. Законопроекти готувалися міністерствами і подавалися голові уряду, який потім вносив їх на розгляд Ради Народних Міністрів, яка після схвалення направляла законопроект для заключного редагування до Державної канцелярії. Після цього законопроект потрапляв на розгляд Директорії і набирав чинності після затвердження. Але на практиці законотворчі повноваження уряду зводилися нанівець. У Законі

"Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР" від

12 листопада 1920 року містився спеціальний розділ — "Законодавство УНР". Знову ж таки, повноваженнями ухвалювати законопроекти наділялася як Державна народна рада, так і Рада народних міністрів. До останніх днів існування Директорія так і не визначила як суб'єктів законодавчої ініціативи, так і повноваження уряду в законодавчому процесі.

Конституційне право

Директорія не відновила чинності Конституції УНР від 28 січня 1918 року, натомість 6 травня 1920 року проголошено обіцянку "виробити й прийняти Конституцію". Та тільки в липні 1920 року уряд УНР утворив комісію з 15 членів "по розробці повної Конституції Української держави". Наприкінці жовтня комісія підготувала проект нової Конституції. Слід підкреслити, що за науковим обґрунтуванням це був один з кращих проектів того часу. За формою правління УНР проголошувалася президентсько-парламентською республікою. В проекті було чітко проведено принцип розподілу влад: "Повнота влади в Українській державі належить загалу її громадян, що здійснює цю владу в справах законодавчої влади через Державну раду, в справах виконавчої влади—через Голову держави і Раду міністрів, в справах справедливості — через незалежні суди" (арт. 1). Серед інших конституційних законів слід відзначити Закон "Про відновлення гарантій недоторканності особи на території УНР" від 28 лютого 1919 року, за яким громадянин УНР підлягав переслідуванню і позбавленню волі "лише за передбачені належними законами злочинства і тільки чином, зазначеним в законі". На забезпечення виконання військової повинності та інших державних обов'язків було спрямовано Закон "Про реєстрацію населення, що мешкає на території УНР" від 26 вересня 1920 року.

Серед інших законів, які стосуються державного права, слід назвати Закон "Про державну мову" від 3 жовтня 1918 року, Закон "Про форму влади на Україні" від 28 січня 1919 року, "Тимчасовий закон про державний устрій і порядок законодавства УНР" від 14 лютого 1920 року та ін.

Цивільне і кримінальне право. Перш за все, слід відзначити майже повну відсутність власних нормативних актів Директорії в галузі цивільного і кримінального законодавства. Цивільні правовідносини регулювалися томом 10 Зводу законів Російської імперії. При розгляді кримінальних справ суди використовували Військовий карний статут, Карний статут, Кримінальне уложення 1903 року.

24 липня, 30 серпня і 17 жовтня Директорія затверджує ряд законів, спрямованих на боротьбу зі спекуляцією. Ці закони передбачали за цей склад злочину строкову або безстрокову каторгу і штраф до І млн. гривень.

Серед інших покарань застосовувалася смертна кара, тюремне ув'язнення, конфіскація майна тощо.

Деякі норми цивільного права, зокрема ті, які регулюють право власності, ми знаходимо у Законі про ліси від 10 січня 1919 року і у Законі "Про землю в УНР 9 від 8 січня 1920 року. Останнім законом скасовувалося право приватної власності на землю.

У цілому ж законодавство Директори можна охарактеризувати як законодавство перехідного періоду, коли приймаються тільки ті акти, Що потрібні для вирішення проблем поточного політичного моменту.

Загальні висновки

Тривалість періоду влади тієї чи іншої політичної сили залежить від того наскільки правильно обрано форму правління і державний режим, наскільки міцними будуть основи соціально-економічного розвитку і як повно все це буде втілене в правові форми. Скрутно доводиться тим політикам, які приходять до влади лише внаслідок заперечення всього того, що було досягнуто попередніми режимами. Яскравий приклад цього —Директорія.

Непослідовність щодо вибору напрямку державного будівництва призвела до парадоксальної ситуації: Москва звинувачувала Директорію в буржуазно-націоналістичній контрреволюції, а західноєвропейська преса — в більшовизмі. Істина знаходилась десь посередині. Директорія намагалася поєднати неможливе: європейський парламентаризм і радянську владу. Але далі стандартних політичних і соціально-економічних гасел Директорія не пішла. Фінальним акордом українського парламентаризму став Конгрес Трудового Народу, на папері залишилася нова Конституція УНР, так і не вдалося здійснити принцип поділу влади, не існувало єдиної програми законодавчого забезпечення державотворення. Все це для нас є не просто сторінками історії. В них ми бачимо цілком актуальні проблеми сьогодення, і навіть негативний досвід наших попередників має неоціненне значення.

Розглядаючи період 1917—1920 рр., доходимо висновку, що найбільш негативну роль у формуванні молодої української державності відіграло протистояння політичних і громадських сил, що в кінцевому підсумку і призвело до її падіння.

Прорахунки й амбіції українських національних політичних сил, а також допомога російських більшовиків українським товаришам по партії призвели до встановлення радянської влади на більшій частині України.

Але були і позитивні здобутки. Українська державність тяжіла до республікансько-президентської форми правління. За формою державного устрою — це була унітарна держава, яка схилялася до федерації, за формою державного режиму—демократична держава, яка прийшла до цього через сильну владу (гетьманський режим).

Загалом це був період відродження і консолідації української нації, формування і становлення національно-державних інститутів, зростання національної свідомості. І хоча українська демократична державність не утвердилась, вона зуміла заявити про себе на повний голос.

Рекомендована література

1 .Горак В. Зліт і падіння Директорії(1918)//Віче.-1995 -№4

2. Дорошенко Д. Історія України 1917—1920: У 2ч. — Ужгород 1932. —Ч 2

3. Історія держави і права України: У 2ч./3аред. А.Й. Рогожина - К 1996 -4.2.

4. Історія України (нове бачення): У 2 т. / За заг. ред. В.А. Смолія - К 1996.-Т. 2.

5. Кивалов С.В., Орзих М.Ф., Музыченко П.П. и др. Парламентское право Украины и Азербайджана: достижения и просчеты. 1917—1920. — О., 2000.

6. Копиленко О.Л., Копиленко М.Л. Держава і право України. 1917—1920 — К., 1997.

7. Міцюк О. Доба Директорії УНР: Спомини і роздуми. — Л., 1938.

8. Стахів М. Україна в добі Директорії У Н Р: У 7 т. — Скрентон, 1962.

9. Хрестоматія з історії держави і права України: У 2 т./За ред В.Д Гончаренка. - К., 1997. - Т. 2.

Конституційне право
Розділ 12. ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА (1918-1923 рр.)
12.1. ЗАГАЛЬНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД
12.2. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД
Уряд ЗУНР
Місцева влада та управління
12.3. ЗЛУКА ЗУНР І УНР
Акт соборності
12.4. СУДОВА СИСТЕМА ТА ІНШІ ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ
12.5. ПРАВОВА СИСТЕМА
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2020
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru