Історія держави і права України - Музиченко П.П. - Конституційне право

Проголошення незалежності поставило перед Україною завдання реформування правової системи. По-перше, необхідно було відмовитися від догм соціалістичного права, по-друге, в короткі терміни впровадити елементи так званого буржуазного права. Процес створення нового права розпочався у трьох напрямках: шляхом пристосування частини норм радянського права; прийняттям нормативних актів у тих сферах відносин, які не врегульовані чинним законодавством; проведення широкомасштабної кодифікації права, при якій реформуванню будуть піддані усі галузі права.

Конституційне право

Проголошення незалежності України потребувало внесення відповідних змін і доповнень до Конституції України. 14 лютого 1992 року було прийнято Закон України "Про внесення доповнень і змін в Конституцію'. Розділ НІ було перейменовано на "Державний і територіальний устрій України", розділ V—на "Органи законодавчої і виконавчої влади України", розділ VII — на "Україна — незалежна держава". Ст. 68 проголосила Україну "незалежною демократичною правовою державою". Згідно із Законом "Президент є глава держави і глава виконавчої влади України".

Ще в жовтні 1990 року Верховна Рада утворила конституційну комісію, яка мала розробити проект концепції Основного Закону. Концепція нової

Конституції була затверджена у червні 1991 року і комісія і зайнялася розробкою проекту Основного Закону. Вивчалися і використовувалися Конституції багатьох демократичних держав світу, міжнародні конвенції і пакти. Враховувався історичний досвід конституційного будівництва в Україні До Жовтня 1993 року було опрацьовано чотири варіанти проекту Основного Закону. Але через політичну кризу, що охопила владні структури, конституційний процес загальмувався.

Після виборів Президента і нового складу Верховної Ради України почала діяти нова конституційна комісія, утворена за принципом представництва двох гілок влади.

У грудні 1994 року Л. Кучма вніс на розгляд парламенту проект конституційного Закону " Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні" Проект містив конкретні пропозиції щодо розмежування законодавчої і виконавчої влади. Верховна Рала повинна була піддати Президенту значну частину владних повноважень. 18 травня 1995 року парламент після трипалих і болісних дискусій простою більшістю голосів прийняв Закон "Про державну владу і місцеве самоврядування". Згідно з ним Президент стан одноосібним главою уряду, склад якого він мав формувати сам. беї узгоджень і затверджень Верховною Радою. Він мав очолити й систему місцевих органів державної виконавчої влади. Ідея про місцеву владу у вигляді рал депутатів не пройшла. Органами державної влади вії обласного до районного рівня (а також у районах Києва і Севастополя) ставали держадміністрації, главами яких Президент повинен був призначити обраних народом голів відповідних рад. У компетенції місцевих рад залишилися обмежені повноваження: затвердження міського бюджету і програм територіального розвитку, заслуховування звітів голів адміністрацій. Всі інші повноваження передавались держадміністраціям. З прийняттям цього Закону Україна перетворилася з парламентсько-президентської держави у президентсько-парламентську республіку.

Закон "Про державну владу і місцеве самоврядування" було прийнято простою більшістю голосів. Щоб ввести його в дію, виявилася потрібною конституційна більшість голосів, тобто дві третини. Існуючий партійний склад парламенту робив це недосяжною справою. В умовах, що склалися, залишався тільки один варіант мирного розв'язання конфлікту: підписання на період до прийняття нової Конституції конституційної угоди між Президентом і Верховною Радою в особі більшості її членів.

Враховуючи ситуацію, що склалася. Верховна Рада як єдиний законодавчий орган, з одного боку, та Президент як глава держави і виконавчої влади — з другого, тобто сторони, які одержали свої повноваження безпосередньо від народу, уклали Конституційний договір " Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України". Цей договір набрав чинності з моменту підписання його Президентом та Головою Верховної Ради України 8 червня 1995 року. В ст. 61 договору йшлося, що він діє до прийняття нової Конституції. Щодо положень чинної Конституції України 1978 року, то, згідно з конституційним договором, вони визнані чинними лише в частині, що узгоджується із зазначеним договором. Таким чином, Конституційний договір був основним правовим актом, який на той час мав забезпечити організацію і діяльність державного апарату України.

На термін дії Конституційного договору обмежувалися права Верховної Ради та місцевих рад і розширювалися функції виконавчої влади. Прийняття цього договору стимулювало конституційний процес. У лютому 1996 року конституційна комісія передала проект Конституції на розгляд парламенту. Проект розглядався майже три місяці.

Найбільш гостру дискусію викликали п'ять пунктів проекту: про розподіл повноважень між гілками влади, проблема власності, державна символіка, статус російської мови, статус Криму. В ситуації, що склалася, Рада національної безпеки і Рала регіонів рекомендували Президенту винести затвердження проекту Конституції на всеукраїнський референдум. Л. Кучма підписав відповідний указ. Загроза розпуску Верховної Ради змусила народних депутатів у ніч з 27 на 28 червня 1996 року прийняти Конституцію України.

Вона складається з преамбули і п'ятнадцяти розділів: загальні засади; права, свободи та обов'язки людини і громадянина; вибори, референдум; Верховна Рада України; Президент України; Кабінет Міністрів України, інші органи виконавчої влади; прокуратура; правосуддя; територіальний устрій України; Автономна Республіка Крим; місцеве самоврядування; Конституційний Суд України; внесення змін до Конституції України; прикінцеві положення; перехідні положення.

Прийняття Конституції України мало величезне історичне значення, оскільки була підведена юридична база під державність українського народу. За оцінками вітчизняних та зарубіжних експертів, Основний Закон України належить до найбільш демократичних у світі.

Подальшого розвитку останніми роками набув такий важливий інститут конституційного права, як громадянство. Правовий зміст громадянства України, порядок його набуття і припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства, визначаються Законом України "Про громадянство" від 18 січня 2001 р.

Законодавство України про громадянство базується на таких принципах: запобігання без громадянству; неможливість позбавлення громадянина України громадянства України; визнання права громадянина України на зміну громадянства; неможливість автоматичного набуття громадянства України іноземцем або особою без громадянства у результаті укладання шлюбу або припинення громадянства України другим із подружжя; рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку та моменту набуття ними громадянства України; збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.

Громадянин і Українська держава мають взаємні права й обов'язки.

Наприклад, громадянин України має право обирати та бути обраним до органів державної влади та місцевого самоврядування. Водночас він зобов'язаний відбувати військову службу відповідно до законів України. Українська держава має право притягти громадянина до юридичної відповідальності за невиконання конституційних обов'язків. Водночас вона повинна захитати своїх громадян. Громадянин України не може бути висланий за межі України або виданий іншій державі. Україна гарантує піклування і захист своїм громадянам, що перебувають за її межами. Для захисту прав українських громадян, які проживають за кордоном, створюють консульські установи.

Порядок реалізації такого конституційного права, як право громадян на об'єднання в політичні партії та громадські організації, визначається Конституцією України, законами України "Про об'єднання громадян" від 1б червня 1992 р. І "Про політичні партії в Україні" від 5 квітня 2001 р. Законодавство передбачає дві організаційні форми об'єднань громадян: політична партія і громадська організація.

Організаційні та правові підстави утворення й діяльності молодіжних і дитячих організацій, державні гарантії забезпечення їхньої діяльності визначено Законом України "Про молодіжні та дитячі організації" від І грудня 1998 р.

Право петиції, тобто звернення додержавної влади, є одним із конституційних прав людини і громадянина. Порядок його реалізації передбачено в Законі України "Про звернення громадян" від 2 жовтня 1996 р.

Кожний громадянин має право на звернення в органи державної влади та місцевого самоврядування, а також у недержавні Інститут (об'єднання громадян, підприємства, установи, організації, засоби масової інформації) із зауваженнями, скаргами, пропозиціями, що стосуються їхньої статутної діяльності, а також із заявами (клопотаннями) стосовно реалізації своїх прав і законних інтересів, скаргами про порушення цих прав та інтересів.

Велику увагу Українська держава приділяла та приділяє розвиткові освіти. Правовий статус закладів освіти визначається законами України "Про освіту (нова редакція від 23 березня 1996 р.) і "Про загальну середню освіту" від 13 травня 1999 р. Заклади освіти створюються органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, юридичними особами незалежно від форми власності, громадянами.

Найрадикальніших змін за роки незалежності України зазнало виборче право — важливий інститут конституційного права України.

Норми виборчого права закріплені розділом 111 Конституції України й донедавна законами України "Про вибори народних депутатів України" від 18 жовтня 2001 р., "Про вибори депутатів місцевих рад і сільських, селищних, міських голів" від 14 січня 1998 р.

До 2006 р. вибори народних депутатів України відповідно до цих законів проводилися за змішаною системою розподілу депутатських мандатів. Сутність її була така. Половина конституційного складу Верховної Ради України — 225 депутатів — обиралося в одномандатних округах. Вся територія країни поділялася на приблизно однакові за чисельністю виборців 225 округів, у кожному з яких обирався один депутат. Друга половина складу Верховної Ради визначалася голосуванням у загальнодержавному багатомандатному окрузі. Виборці голосували не за конкретну особу, а за виборчий список політичної партії (блоку). Мандати Верховної Ради розподілялися пропорційно до кількості голосів, поданих за список політичної партії (блоку). До розподілу мандатів допускалися лише партії, що набрали не менш як 4 відсотки голосів.

25 березня 2004 р. Верховна Рада ухвалила новий Закон України "Про вибори народних депутатів України". Відповідно до нього наступні вибори народних депутатів мають проводитись лише за пропорційною системою.

7 липня 2005 р. Верховна Рада України прийняла Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про вибори народних депутатів України". Вперше нова система виборів була апробована на виборах до Верховної Ради України у 2006 р.

З метою вдосконалення виборчого процесу 30 червня 2004 р. був прийнятий Закон України "Про Центральну виборчу комісію". Чергові зміни до цього Закону були внесені Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про Центральну виборчу комісію" від 29 травня 2007 р. Знову-таки, з метою вдосконалення проведення виборів, унеможливлений фальсифікації результатів виборів 22 лютого 2007 р. приймається Закон України "Про державний реєстр виборців".

Права та обов'язки народного депутата, гарантії депутатської діяльності регулюються Конституцією України і Законом України "Про статус народного депутата України" (в редакції від 22 березня 2001 р.). 8 липня 2005 р. Верховна Рада України прийняла Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про статус народного депутата України". Як і раніше нагальним залишається скасування депутатської недоторканності. Вибори депутатів місцевих рад регулюються Законом України від 6 квітня 2004 р. "Про вибори депутатів Верховної Ради АРК, місцевих рад і сільських, селищних, міських голів".