Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Суспільний лад

Суспільний Лад Галицько-Волинської Русі у своїй основі залишався типовим для князівської доби в цілому. Населення князівства поділялося на дві основні групи: феодальну верхівку становили князі, великі бояри, міська знать та вище духовенство. Вони були великими землевласниками і тримали в залежності від себе експлуатовану більшість населення. Останню утворювали майже всі селяни, трудящі низи міського населення, дрібне боярство, нижче духовенство. Існували також проміжні соціальні прошарки, що свідчить про ускладнення у ХН-ХПІ ст. соціальної структури населення Галицько-Волинської Русі.

Класовий поділ, що поглиблювався, відображали вживані в літописах терміни: "бояри і проста чадь", "бояри і прості", "люди і бояри", "луди і бояри й слуги", "ліпші мужі володимирські", "простий чоловік" та ін.

Багатство й соціальне становище людини у суспільстві Галицько-Волинського князівства значною мірою визначала величина землеволодіння. Попри те, що номінально власником усієї галицько-волинської землі вважався великий галицько-волинський князь, він фактично міг беззастережно розпоряджатися тільки "княжими" (князівський домен), а також власними (особистими) землями. Значна частина земель належала боярам, селянам, містам і духовенству.

Особливістю суспільного ладу Галицько-Волинської держави була та обставина, що переважна більшість земельних володінь тут перебувала у боярських руках. Насамперед це стосувалося Галичини. Бояри в Галицькій Русі були земельною аристократією, яка водночас становила верхівку князівської дружини, "княжих мужів". Могутність галицьких бояр ґрунтувалася не лише на значних земельних володіннях, а й на сотнях і тисячах васалів, що з ласки того чи іншого боярина сиділи на його землі і на заклик свого пана повинні були прийти йому на допомогу - навіть у виступі проти верховного сюзерена, тобто князя. Учені пояснюють це явище нерівномірністю й неоднаковістю процесу утворення великого землеволодіння на заході Русі. У Галичині раніше, ніж на Волині, визріли економічні та політичні передумови швидшого його зростання. Виникнення великого землеволодіння тут випереджало створення князівського домену. Останній почав складатися вже тоді, коли переважну частину общинних земель захопили бояри, а це обмежило кількість вільних земель для князівських володінь. До того ж протягом другої половини XII ст. боярське землеволодіння в Галичині зростало більшими темпами, ніж у будь-якій іншій давньоруській землі чи князівстві того часу. Причину того вбачають в особливостях розвитку виробничих відносин у Галицькій землі, де була відчутною економічна централізація навіть у часи існування відносно єдиної Києво-Руської держави, а князь традиційно вважався лише першим серед рівних, тобто великих феодалів. Надалі це стопо однією з основних причин значного впливу галицького боярства на політичне та соціально-економічне життя держави.

Боярство у Галицько-Волинській державі було неоднорідним. Воно поділялося на групи. У джерелах згадуються бояри "старі" й "молоді", а також "луччі", "великі", "нарочиті". Ці назви визначали заможну боярську верхівку, яка мала владу на місцях, і малоземельних, дрібних бояр. У кожній землі були великі бояри, що очолювали все боярство: на Волині - В'ячеслав Товстий, в Галичі - Володислав, Судислав, Доброслав. Галицькі великі бояри, що звалися "мужами галицькими", володіли значними успадкованими територіями і мали навіть власні дружини. Літописці неодноразово підкреслюють, що "мужі галицькі" (тобто бояри) "не були всі єдиної думки", виступали проти будь-яких спроб обмеження їхніх прав на користь князівської влади і зростаючих міст. А це згубно впливало на єдність і обороноздатність держави. До складу боярства входили заможні представники інших груп населення. Так, могутнього галицького боярина Доброслава названо "поповим унуком". А протеговані ним бояри, яким він надав Коломию, походили "от племени смердья".

Великі бояри мали привілейоване становище при великих князях: вони служили у княжій "старшій" дружині, здійснювали управління, а їхні сини обіймали посади "двірних" слуг на княжому дворі. Свої землеволодіння бояри успадковували (принцип батьківщини) або ж одержували від князів. Останні складали групу служилого боярства (феодалів). Вони одержували від князя землю за їхню військову службу - "до волі господарської" (до волі великого князя), "до живота" (до смерті феодала), в "отчину", тобто з правом передання землі у спадщину. Втім, переважно це було умовне землеволодіння, тобто володілець розпоряджався землею за умови служби і за службу. В обов'язок служилого боярства входило також поставляння князеві війська, що складалося з їхніх феодально-залежних селян. Вони, зазвичай, були опорою князя у князівсько-боярських уособицях.

До складу соціальної верхівки поряд із боярами входили багаті міщани - "ліпші мужі", які перебували під особливою опікою князя. До таких городян, або "містичів", також належали іноземці, яких запрошували князі та жалували їм величезні багатства. Наприклад, Іван Крип'якевич згадав якогось Бертольда, німецького війта у Львові, якому Лев Данилович надав млин і підльвівські села - Малі Винники та Підберізці.

Провідну роль у суспільстві відігравало також вище духовенство: архієпископи, єпископи, ігумени. Окремі єпископи користувалися значним впливом серед верхівки суспільства і вдавалися до незалежних політичних заходів. Таким був. галицький єпископ Артемій, який підтримував угорців і виступав проти князя Данила. Перемишльський владика разом із своїми "гордими" слугами і "співцем" Митусою також не визнавали влади князя Данила Романовича. Єпископії, а надто монастирі володіли великими землями і численним феодально-залежним селянством.

Основну масу експлуатованої більшості Галицько-Волинської держави становило селянство, яке поділялося на вільних і залежних, хоча незалежно від того однаково іменувалися "смердами". Переважною формою селянського землеволодіння було общинне. Згодом воно дістало назву "дворище" та об'єднувало декількох селян-общинників, а мірою розкладу общини поступово розпадалося на індивідуальні господарства (двори).

Спираючись на великокнязівську владу, місцеві феодали посилювали своє панування над залежним селянством, яке сплачувало на користь великого князя данину (татарщину, серебщину), і відбувало різні повинності (праця на будові укріплень). А на користь місцевих феодалів платило оброк (дякло) натурою: хутром, воском, медом. До експлуатованих мас населення належали також міські низи - "прості люди", які зазнавали гніту з боку міського патриціату.

Реакція народних мас проти соціального гніту нерідко набирала форм народних повстань, як це було 1159 р. за князювання Ярослава Осьмомисла. Часто соціальний протест народу мав пасивний характер: селяни та міські низи шукали кращих умов життя на Пониззі, де на Нижньому Дунаї Іван Ростиславович (Берладник) організував князівство зі столицею в Берладі. Цей малозаселений лугово-степовий район із багатою природою приваблював ті групи населення, які були невдоволені князівсько-боярським режимом і сподівалися на вільніші умови життя. Таких людей звали "берладниками". Окремі вчені (І. Каманін) уважають їх попередниками українського козацтва.