Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Суспільний лад

Суспільні відносини у Литовсько-Руській державі розвивались у напрямі творення станів, великих соціально-правових груп людей, які між собою різнилися спадковим юридичним становищем у суспільстві, певними правами та обов'язками. Перехід від Однієї такої групи до іншої було утруднено наданням привілеїв чи виданням спеціальних законів. Процес правового оформлення суспільних станів остаточно завершився після укладення Люблінської унії. Відтоді до повноправних станів належали: шляхта (так у Польському королівстві, а згодом і у ВКЛ називали феодалів), духовенство і міщанство. Що стосується селянства, то впродовж ХІУ-ОСУ ст., на відміну від згаданих станів, воно свої права поступово втрачало і потрапляло у приватноправовій площині в залежність від власників землі - шляхти чи духовенства.

Панівне становище в економічному та політичному житті суспільства посідали феодали (шляхта). Вони становили незначну частку населення. (Д. Дорошенко вважає, що туди увійшло близько 20 князівських і 50 боярських родів). Панування феодалів основувалося на значних земельних володіннях і політичному статусі. Вони обіймали всі найважливіші посади державного апарату як у центрі, так і на місцях, визначали напрями внутрішньої та зовнішньої політики держави. Але з огляду на економічне і правове становище стан феодалів не був одним цілим, а поділявся на низку груп. Неоднорідність шляхетського стану уперше було зафіксовано в Литовському статуті 1529 р.

Найбільш привілейованими з феодалів були магнати, князі, пани радні й пани хоругові. Панами радними іменувалися великі землевласники. Вони входили до складу ради при князеві. Панами хоруговими називалися землевласники, які виїжджали під час зборів ополчення зі своїми загонами і під своїми прапорами (хоругвами). Найчастіше панами радними і панами хоруговими були представники тих самих найбагатших родин; До менш знатних феодалів належали власники невеликих і середніх маєтків, які володіли "доброю осілістю", мали власні землеволодіння та залежних від себе селян.

Особливим правовим статусом серед шляхти користувалися військово-служиві люди. Це були шляхтичі, які не мали феодально-залежних від себе людей; безземельна або служива шляхта, яка жила за рахунок служби у великих феодалів або оренди в них невеликих ділянок землі, які обробляла власною працею.

Процес становлення та юридичного оформлення феодалів і військово-служивих людей у привілейований стан шляхти тривав упродовж декількох століть.

Для визнання особи шляхтичем (за термінологією XIV - початку XVI ст. "боярином") спершу не було потрібно яких-небудь формальних умов: для цього досить було відбувати військову повинність в ополченні великого князя або іншого великого феодала.

Перехід простої вільної людини або навіть залежного селянина у стан бояр-шляхти міг здійснюватися різними способами. Найчастіше великий князь чи інший феодал переводив залежну від себе людину із селянської повинності на військово-служиву. Звання шляхтича могло бути пожалувано за заслуги перед державою чи великим князем незалежно від наявності маєтку або виконання військової служби. Належність до стану шляхти заінтересована особа могла довести в судовому порядку. Основними доказами при цьому могли служити покази родичів-шляхтичів або сусідів-шляхтичів, а також грамоти й рішення суддів. Утратити шляхетську гідність можна було за рішенням суду за вчинений кримінальний злочин, у разі вигнання з держави ("баніція" або "виволання"), а також у випадку професійного заняття ремеслом чи торгівлею. В останньому випадку шляхетська гідність відновлювалася автоматично після залишення цих занять.

Правове становище всього стану шляхти різко відрізнялося від правового становища простих людей. Усі шляхтичі могли володіти землею в необмежених розмірах на праві власності; були звільнені від податків і повинностей. Окрім обов'язку виконання військової служби під час війни і сплати грошей за рішенням сейму на військові потреби, шляхтичі мали право безперешкодно виїжджати, безмитно вивозити за кордон продукти своїх господарств. У законодавчих актах проголошувалася недоторканність особи і майна шляхтичів. Тільки шляхтичі мали право обіймати посади в державному апараті, брати участь у засіданнях сейму.

Великі феодали (магнати) вирізнялись із загальної маси шляхти тим, що вони не тільки мали права, а й фактично ними користувалися. Крім того, їхні юридичні права були значно ширші, ніж права рядової, особливо малоземельної та безземельної шляхти.

Магнати обіймали всі найважливіші посади в державі, керували зовнішньою та внутрішньою політикою, здійснювали правосуддя, їхні маєтки - вотчини були своєрідними "державами в державі", де повноправним господарем уважався магнат. Магнати здійснювали владні повноваження над усім населенням, що проживало в межах їхніх володінь, незалежно від його станової належності. Вони мали власні війська, що комплектувались із залежних від них шляхтичів, бояр і частково простих селян. У загонах магнатів іноді налічувалося по декілька тисяч душ.

Значно обмеженішим було фактичне і правове становище дрібної шляхти, а надто безземельної. Вона не могла обіймати виборних посад, на неї не поширювалося правило про неприпустимість тюремного ув'язнення без суду. Суд над дрібними шляхтичами могли здійснювати не виборні суди, а їхні пани. Дрібний шляхтич не мав права без згоди свого пана залишити в нього службу. У випадку самовільного відходу він карався згідно із законом арештом на три доби, а фактично пан міг із ним розправитися на свій розсуд. Майнове становище малоземельної та безземельної шляхти було гіршим за становище окремих категорій селян, а своїми правовими привілеями така шляхта фактично не могла користуватися. Деякі безземельні й малоземельні шляхтичі-однодворці зобов'язані були виконувати навіть такі селянські повинності, як несення сторожової служби в замках, косіння сіна для великокнязівських дворів і т. ін. Усе це значною мірою зближало дрібну шляхту з простими селянами.

Духовенство (католицьке і православне) становило привілейований стан, права і пільги якого багато в чому збігалися з правами шляхти. Станові права духовенства, на відміну від інших станів, не могли передаватись у спадщину. Представників духовенства не могли судити нижчі державні суди, а для католицьких ксьондзів і єпископів вищою судовою інстанцією була римська курія.

Від XV ст. мешканці міст виокремлювалися в особливий стан, за яким закріпився термін "міщани". В усіх містах, де міщани одержали грамоти на магдебурзьке право, вони звільнялися від влади і суду воєвод, старостів та інших посадових осіб державного управління. Міщани не повинні були відповідати перед ними, хоч би хто і за що на них скаржився. У містах улаштовувався власний суд. Жителі міст звільнялися від обов'язку нести військову повинність, з'являтися на посполите рушення. Вони зобов'язувалися хіба що постачати обоз для війська. Владні повноваження щодо міщан передавалися в руки міського війта, бурмистрів, радців (радників) і лавників (засідателів). Проте, виокремившись у відособлені міські корпорації та отримавши грамоти на магдебурзьке право, українські міщани продовжували керуватися у повсякденному житті місцевим звичаєвим правом (Ю. Гошко).

Майнове становище міщан було неоднаковим. Найбагатші міщани великих міст, що володіли маєтками, зобов'язані були нести військову службу нарівні зі шляхтою. Тому вони фактично користувалися тими ж майновими правами, що й феодали. Майнові права основної маси населення міст - міських низів - були значно обмеженішими, і регулювалися загальними законами держави.

Особисті права міщан, їх обсяг і реальне здійснення багато в чому залежало від правового статусу міста (самоврядні, приватновласницькі, церковні), у якому проживав міщанин, від його майнового становища та особистих зв'язків. Міщани великих міст звільнялися від усіх панщинних робіт за винятком робіт із будівництва і ремонту замків, сплати податків, які стягувалися з міста у скарбницю або в приватновласницьких містах - на прибуток феодала. Правовий статус міщанина суттєво поступався шляхетському. Наприклад, за побої, завдані шляхтичеві, міщанин міг бути покараний відсіканням руки.

Політичними правами міщани українських міст не володіли. Основним способом їхнього впливу на законодавство були подання уряду чолобитних і повстання. Міщани мали право об'єднуватись у спілки за професійною ознакою - цехи і релігійно-просвітницькі та добродійні товариства - братства.

Селянство вело дрібне господарство, виконувало феодальні повинності, становило значну частину армії під час збору ополчення (посполитого рушення). Воно поділялося на людей господарських, залежних безпосередньо від великокнязівської адміністрації, людей панських (власницьких), залежних від окремих феодалів, і людей церковних, які залежали від церков, монастирів і вищого духовенства.

Найбільш заможні селяни, які виконували військову повинність або несли іншу службу (їзда гінцями, участь у полюванні і т. ін.), іменувалися боярами, боярами путніми, панцирними, боярами-слугами. Вони за свою службу могли користуватися двома волоками (бл. 42 гектарів) землі і не відпрацьовували панщину. Ці люди визнавалися вільними і за певних умов мали право переходу до іншого феодала. Основну масу залежних від феодалів селян становили люди тяглі, оброкові й городники. Вони різнилися між собою обсягом повинностей та кількістю землі, що перебувала в їхнім користуванні. Такі селяни зобов'язані були відбувати панщину, ремонтувати і будувати мости, дороги, замки, нести сторожову службу, виконувати возову повинність, сплачувати грошовий і деякі інші дрібні натуральні податки. Найбільш безправними залишалися холопи, але чисельність їх значно скоротилася. Феодалам стало вигідніше переводити їх на становище городників.

Залежно від того, чи мали селяни право переходу від одного феодала до іншого, вони поділялися на похожих і непохожих. Похожі селяни могли залишити одного феодала і перейти до іншого. Вони зобов'язані були віддавати панові четвертину продуктів своєї праці або відбувати панщину не менше двох днів на тиждень. Перехід непохожих селян від одного феодала до іншого розглядався як протиправна дія. Однак, якщо пан знав про нове місце перебування свого селянина, який самовільно пішов, і впродовж визначеного терміну не зажадав його повернення, то втрачав на нього право.

Особисті права селян багато в чому залежали від волі пана. Залежні селяни не могли без його дозволу змінювати або вільно обирати собі місце проживання, рід занять. Вони зобов'язані були виконувати ті повинності, що накладалися на них феодалом і державою, підлягали суду феодала або його двірської адміністрації.

Правове становище всіх категорій селян характеризувалося політичним безправ'ям та неповною цивільною правоздатністю. їхня участь у політичному житті локалізувалася лише сільською округою. Основне ж обмеження прав селян полягало у відмові їм у праві власності на землю й забороні купувати маєтки й землі. Власником усіх селянських земель визнавався лише феодал (за "Уставою на волоки" 1557 p.). Водночас звичаєве право, адміністративна й судова практика до певної міри визнавали права селян на землю, особливо в період XV - першої половини XVI ст. Права селян були також визначені й закріплені у законодавстві. Зокрема, Третій Литовський статут передбачав кримінальну відповідальність шляхтича за вбивство простої людини, встановлював розміри майнових стягнень у порядку компенсації шкоди за вбивства й поранення, заподіяні простим людям.