Історія держави і права України - Терлюк І.Я. - Українці на етнічних українських землях у складі Польщі

Після Першої світової війни, в міру того, як на місці нещодавно могутніх імперій поставали національні держави, у Східній Європі формувався новий політичний порядок. Загальне визнання дістав принцип самовизначення націй. Проте застосовувався він не завжди. Внаслідок того не всі народи здобули державність. Серед останніх були західні українці. Новопосталі сусідні держави шляхом прямої військової агресії за допомогою та активного сприяння з боку країн Антанти знищили ЗУНР. Держава українського народу на західних теренах його етнографічних земель була розірвана між кількома окупантами: Східна Галичина, а згодом і Західна Волинь увійшли до складу Польщі, Північна Буковина - до Румунії, а територію українського Закарпаття Антанта передала Чехословацькій республіці. Ці акти насильства і грубого нехтування правом націй на самовизначення було "узаконено" низкою міжнародних угод Версальської системи мирних договорів. Упродовж наступних приблизно двадцять років аж до початку Другої світової війни уряди Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини визначали політико-правове та соціально-економічне становище місцевих українців. У період Другої світової війни насамперед західний регіон України відзначався прагненням українців до створення власної держави (проголошення Карпатської України та Української держави (у Львові 30 червня 1941 р.), організація УПА, альтернативних радянським органам влади національно-державних структур).

Держава і право на західних українських землях у період міжвоєнної окупації

Українці на етнічних українських землях у складі Польщі

Масив українських земель міжвоєнної Польщі обіймав 130 тис. кв. км (тодішня територія УРСР становила близько 450 тис. кв. км). На цих землях проживало понад 10 млн чоловік, або майже 30% населення Польщі. Українські етнічні землі складалися з територій, які мали різну історичну долю: Східна Галичина з Лемківщиною, Холмщина з Підляшшям (Підлісся), Західна Волинь і Полісся. За кілька століть питома вага українців у їхньому населенні істотно знизилася. Натомість збільшилася частка поляків, євреїв, німців.

Як відомо, Галичина ("Королівство Галіції і Лодомерії" в складі Австро-Угорщини) поділялася на Західну з центром у Кракові й Східну - з головним містом Львів. Західна Галичина була польською етнічною територією. В ній проживало небагато українців - до 87 тис. осіб на початку XX ст. У Східній Галичині налічувалося 3 млн 293 тис. українців, всі інші жителі краю були національними меншинами.

Холмщина розташовувалася на лівому березі Західного Бугу. Центром її історичної області був Холм (нині - Хелм), заснований князем Данилом Галицьким. На північ від Холмщини було Підляшшя. Дослідники (С. Кульчицький) наголошують на складній історичній долі цієї української землі. Вона у різні часи входила до складу п'яти держав - Литви, Польщі, Пруссії, Австрії та Росії. Під час Першої світової війни царський уряд депортував (перед відступом) з цього регіону близько 120 тис. українців. Після падіння самодержавства на батьківщину повернулася лише незначна їх частина. За переписом 1931 р., серед населення основної частини Холмщини з Підляшшям (на винятком населеної майже повністю поляками західної частини) українці становили 32%, "латинники" (українці за мовою та римо-католики за віросповіданням) - 26%, поляки - 30%, євреї-до 10%.

Українці Західної Волині (в основному охоплює територію сучасних Волинської та Рівненської областей) та Західного Полісся (за сучасним адміністративним поділом - північні райони Волинської області та південні райони Брестської області сусідньої Білорусі) у складі міжвоєнної Польщі, відповідно до перепису 1931 р., становили переважну більшість населення. Досить зазначити, що інші з основних національних груп - поляки разом із "латинниками" становили лише 15%, а євреї-до 10%.

Незважаючи на питому вагу українців у краї, у спеціальній літературі справедливо зазначається, що рівень освіченості й національної самосвідомості жителів Західної Волині, особливо Полісся, був украй низький. Давалася взнаки антиукраїнська політика чиновників Російської імперії впродовж багатьох десятиліть. Зокрема, під час перепису 1931 р. на Поліссі було зареєстровано близько 700 тис. чоловік, які не назвали своєю рідною мовою українську. А мову, якою розмовляли (українську, звичайно), вони називали "тутейшою", "місцевою", "хлопською". Натомість "панською" мовою для них була польська або російська.